ХРАМ

14 січня

З Василем!

Чотирнадцяте січня — Новий рік за старим стилем.

У цей день хлопці ходять засівати. Ходять усі малі і великі. Дівчатам і жінкам зась! Не дозволяється! 

Дорослі чоловіки ходять засівати по хатах, вітають з Новим роком, випивають по чарці. Діти бігають селом, обсипають домівки людей зерном, вітають господарів, бажають усякого добра й достатку — і за це отримують винагороду. Все майже як на Різдво.

Так, але трішки і не так.

Чотирнадцятого січня закінчуються двотижневі зимові канікули. У Будинку культури відбуваються концерти, новорічні шкільні вистави. Сашко в самих виставах участі не брав, але дивитися любив дуже. Тоді вони здавалися такими справжніми. Новорічні костюми були напрочуд реалістичні: Дід Мороз, Снігуронька, Баба Яга — а куди ж без неї, Кощій, зайчики, лисички, ведмеді… Усе було цікаве, живе, справжнє.

Після завершення вистави Дід Мороз роздавав подарунки — пакети з цукерками. До речі, на ці шкільні вистави збиралося майже все село. А людей у селі було багато — село велике.

У клубі, біля самісінької сцени, стояла велика, яскрава ялинка. Вона виблискувала срібним дощиком, гілля відтягували до самої долівки масивні іграшки. На верхівці зеленої красуні палала червона зірка. А куди ж у ті часи без неї, без зірки. Тоді вона була скрізь. Зірок було надто багато, і чіпляли їх усюди — і там, де потрібно, і там, де їм було зовсім не місце.

Цього дня Сашкові довелося прокинутися раніше, ніж на Різдво. Потрібно було ще по темному оббігти всіх родичів, засіяти й встигнути до школи.

Маршрут хлопця не змінився. Спочатку — брат дідуся, дід Митько. Потім — брат бабусі, дід Грицько. Далі — баба Галька з дядьком Петром. І вже потому — дідусь з бабусею.

Коли Сашко вже збирався звертати з головної дороги до діда Митька, його злякали голоси.

Хлопець зупинився, насторожився, прислухався.

Біля кафе «Олава» почувся гомін.

Сашко придивився уважніше — і побачив, як зовсім поруч від нього ватага дорослих парубків тягнула по снігу дві величезні ворітниці. Парубки сміялися, перегукувалися, жартували. З рота виривалися клубки пари, а подекуди й диму — дехто примудрявся курити просто на ходу.

Цієї ночі нежонаті парубки заносять хвіртки незаміжнім дівчатам. Такий звичай, такі на селі були традиції. Хто їх започаткував? Коли саме вони з’явилися? Цього Сашко не знав тоді, а я не можу сказати вам і тепер.

Звісно, зараз можна загуглити, щось десь знайти. Але навіщо? Звичай був. Він був веселий і доволі цікавий. Щоправда, не для всіх. Для батьків дівчат — зовсім не веселий. Їм доводилося майже всю ніч сторожувати ворітниці чи хвіртки. А це, я думаю, задоволення ще те.

Це Сашко зрозумів уже згодом, після служби в армії, коли й сам заносив дівчатам ворота. Чому саме ворота, спитаєте ви? Та тому, що батьки дівчат заздалегідь знімали й ховали від парубків хвіртки. От і доводилося хлопцям знімати ворота. А як і воріт не було — тоді брали все, що траплялося під руку. Але це вже інша історія, кумедна, і вона потребує окремої розповіді.

Тим часом парубки дотягли ворітниці до пам’ятника Григорію Сім’ї, прихилили їх до постаменту сільського комуніста й, сміючись, розбіглися, зникли в темноті. Лише потріскував сніг під їхніми швидкими кроками. Під пам’ятником уже зібралася ціла купа ворітниць і хвірточок. Та щойно почне сіріти — батьки дівчат швидко їх розберуть. Щоб менше хто бачив.

Сашко засунув руку в кишеню пальтечка, намацав там торбинку з пшеницею й повернув до двору діда Митька. Засіяв. Потім поспішив до діда Грицька. Швидко пробіг повз двір завуча школи Денисовича — і з полегшенням зітхнув.

Вийшовши від діда Гриші, Сашко побачив, що на вулиці ще темно. Перейшов город — поверхня снігу вимерзла так, що хлопець навіть не провалювався. Перебіг город, мов перейшов замерзлу річку по кризі. Навіть не провалився.

Хоча одного разу провалився.

Йшли вони якось із дядьком Сергієм з Перебудови на Вигін, до дідуся. Вирішили перевірити міцність криги на Олаві. Тоді річка місцями ще була глибока, з швидкою течією і з рибою. Це зараз вона влітку пересихає повністю. Тоді водилися наліми, щука, окунь, плотва, карась, траплявся й короп. В’юнів узагалі ловили мішками, піскарів та буберів — тієї дрібноти було повно.

Пішли вони по кризі: Сашко перший, Сергій за ним. Наблизившись до кущів лозняку, Сашко зробив крок — і провалився. Провалився десь по пояс, але води не було. Між шарами криги виявилася пустка. Хлопець здивовано глянув під ноги, потім на дядька.

— Води нема, — сказав Сашко.

— Напевно, вимерзла, — відповів дядько Сергій і простягнув руку. — Вилазь давай.

— Я сам.

Сашко почав поволі розвертатися. І тут під ногами затріщало — і хлопець опинився по пояс у холодній воді.

Потім вони бігли. Дядько постійно підганяв Сашка, боявся, щоб племінник не змерз і не захворів. Адже це була його ідея — йти річкою. Але Сашко все ж захворів. Висока температура, стеля, яка намагається впасти на хлопця. У дитинстві, коли в Сашка піднімалася температура, стеля завжди падала на нього. І він дуже нервував через це. Але це вже в минуломо.

Город закінчувався крутим, коротким схилом. Сашко всівся на портфель із підручниками й з’їхав по сніговому, замерзлому насту вниз — до дороги.

У школі у вікнах уже світилося. Техробітниці розпалювали груби в класах, щоб до приходу учнів там було тепло.

Напевно, бабуся вже в школі, — подумав Сашко, проходячи повз будівлю.

Дідусь був удома сам. Дядько Сергій також подався засівати. А може, вирішив занести якійсь дівці уже хвірточку.

Сашко став у меншій кімнаті біля плити, а дідусь сів на лаву біля столу. Густо посіваючи пшеницею долівку перед грубою, хлопець розпочав:

Сію, сію, засіваю,

Вашу хату не минаю,

З Новим роком йду до хати,

Щось вам маю віншувати:

Щоби діти всі здорові,

Їсти кашу всі готові,

Щоб вам була з них потіха,

А нам грошей хоч з пів міха!

З Новим роком! З Василем!

Сашко лише в дідуся міг так гучно й чітко промовляти слова посівалки. В інших, навіть у родичів, хлопець ніяковів, соромився, губився.

— От молодець! — хвалив дідусь онука. — Гарно розказав.

Дідусь дав Сашкові грошей, торбину з цукерками й посадив до столу.

— Давай, підкріпися перед школою. Та й біжи.

Вкинувши до рота кілька ложок холодцю з хріном, хлопець заспішив — боявся запізнитися.

Уже біля дверей дідусь зупинив онука.

— Ану, зачекай.

Сашко розвернувся й запитливо глянув на діда.

— Саша, давай мені гроші, ті що на засівання, і цукерки, — хлопець здивовано подивився на дідуся. — Я йтиму до вас засівати та й віднесу.

Сашко поклав на стіл гроші й торбинку з солодощами й знову рушив до дверей.

— Почекай ще, — знову зупинив його дідусь.

Спантеличений хлопець знову обернувся й тепер уже з подивом подивився на діда.

— Давай мені й зерно. Згодиться.

Сашко віддав і торбинку з пшеницею. Зерна там ще лишалося доволі багато.

— І кишені витруси, — додав дідусь. — Може, де пшеничка зачепилася. Так, про всяк випадок… Береженого Бог береже.

Хлопець послухався. Вивернув кишені — на долівку впало кілька зернин.

— Ну, тепер можеш бігти, — відпустив онука дідусь.

Перший урок — математика. До початку ще хвилин десять. Четвертокласники розбилися на групки: дівчата окремо, хлопці окремо. Обговорювали канікули — хто що робив, де був.

Звісно, чотирнадцятого січня хлопці не могли обійти тему засівання. Кожен хвалився, хто й скільки назбирав. Більше за всіх заробив Вітя — встиг оббігти пів села, заходив до всіх підряд, у кожен двір. Цілих сорок шість рублів засіяв.

Це був скарб. Це було багато. Дуже багато.

Бацманівські хлопці зібрали найменше — їм далеко добиратися до школи. Стояли мовчки, набурмосені, сердиті.

Продзеленчав дзвінок. Діти розсілися за парти, засовали по столах книжки, крутили в руках ручки. Математику ніхто не любив — хіба що Мишко. Той розв’язував приклади й задачі, мов горіхи колов. Тому в нього списував домашні, самостійні й контрольні майже весь клас. Сашко також.

Як не намагалася Галина Василівна, перша вчителька, утовкмачити Сашкові ту складну науку — нічого не виходило. Сашко любив читати. Читати, читати, читати…

Двері в клас відчинилися. Увійшов Іван Омелянович. Але не сам. Слідом за ним — завуч, комсорг і піонервожата.

У грудях похололо. А раптом хтось бачив, як він ходив засівати?

Діти встали.

— Добрий день! — проспівали хором і залишилися стояти, мов солдати в строю. Команди сідати не було.

— Добрий день, — відповів Іван Омелянович. Але сідати не дозволив.

В очах учнів з’явилася тривога. Щось трапилося?

— Хлопці! — заговорила голосно комсорг школи. — Хто сьогодні ходив засівати?

У класі стояла тиша. Дівчата дивилися на хлопців. Їм добре — вони не засівають. Жінкам у цей день по хатах ходити не можна.

Хлопці поопускали голови й нігтями колупали фарбу на партах.

— Питаю ще раз, — уже суворіше сказала комсорг, — хто ходив засівати?

Тиша.

— Ми й так знаємо, хто засівав, — продовжила вона. — Краще скажіть самі.

Мовчання.

— Показуйте, що у ваших кишенях! — наказала вона й підійшла до Сашка.

Тремтячими руками хлопець вивертав кишені. Він знав — у нього нічого немає. Розумний дідусь забрав усе. Але руки все одно зрадливо тремтіли.

Кишені виявилися порожні.

Комсорг невдоволено крутнула носом і відійшла.

— Тепер ти! — наказала Віті.

Вітя почервонів, але діватися було нікуди. По парті розсипалися зім’яті купюри, покотилися металеві рублі з Леніним. Пожмакані обличчя Леніна ніби з образою дивилися на Вітю й на комсорга. Поверх грошей посипалася золота пшениця. Кілька зернин упали на підлогу до її ніг.

Нічого не знайшли і в Кості. Пощастило.

— В канцелярію! — наказала комсорг.

Першим, не промовивши жодного слова, з класу вийшов завуч. Потім — комсорг. За нею хлопці. Колону очолив Вітя. Останньою клас покинула піонервожата.

Тиша.

У класі стояла мертва тиша.

— Сідайте, діти, — тихо промовив Іван Омелянович. Він намагався не дивитися в очі учням. Розвернувся до дошки, взяв у руку шматочок крейди. — Розпочнемо урок. Тема сьогоднішнього уроку…

Він підняв руку з крейдою до дошки — і завмер. Погляд його прикипів до зачинених дверей, через які щойно вийшли хлопці.

Він мовчав.

Мовчали й ми.

Мовчав і я.

Мовчав і дякував діду.

Дідусь прожив життя. Тяжке життя. Дурного не порадить.

Ось так ми засівали.