Велет

У товщі застиглій проспав віки.

Повіки бронзові підняв.

Суцільна темрява безлика.

Щось скувало, без руху тіло.

Твердиня з усіх боків затисла.

Страху не мав.

Інакше був би не Титан.

Доклав зусилля.

Зненацька розійшовся ґрунт.

Скриплячи, металева брила

Із-під землі у повітря прорвалась.

Підвівся, підпер собою стратосферу.

Чи ж знав, що не існує більше

Звичного для нього світу?

Де дівся запам’ятований пейзаж?

І знову ‒ відомих почуттів приплив.

Розкинув погляд, у незмозі

Опанувати сприйняття.

Невже життя лише існує на підлозі?

Та дрібнота така мала!

Оті мільйони років, що він спав…

Зажмурив очі, придрімав недовго.

Єдиний цикл ‒ мить для нього,

В яку змінилося до невпізнання усе.

Він в облозі. Суцільна пустка скрізь.