Великий Віз

– Надін... Надька!

– Що?

– А ти бачила, як після дощу зі стовпчику літери змились?

– Який ще стовпчик, які літери?

– Ну вказівний стовпчик, на в'їзді, де у тата машина забуксувала, пам'ятаєш?

– А... І що? Там проступила карта острова скарбів?

– Та ні! Не буду розповідати, як ти смієшся!

– Ну і не розповідай. – байдуже відповіла Надя-Надін. – сама піду завтра подивлюсь.

– Не вийде у тебе нічого. – Віка-Торі переможно показала язика.

– Чого це не вийде?

– А не вийде і все!

– Тю. Ну і ладна! – Надя зробила вигляд, що їй все одно, знаючи, що сестра не витримає і розкаже.

Так і сталось. Віка ще трошки подражнилась, а потім, не в змозі тримати в собі таку цінну інформацію, розповіла:

– Дощ змив частину літер, але ти нічого не зможеш побачити, бо наступного ранку вони з'явилися знов! Я не знаю, хто їх написав, адже я була там вночі, всі спали! А вранці, коли Лєра вийшла поливати огірки, я побігла туди з телефоном, щоб сфотографувати, – літери вже знов були!

– Ну то й що. Хтось встав раніше.

– І кому тут яке діло до напису на стовпчику? Цапу Жорі?

– Не знаю. Так і що ж там змилося?

– Останні літери, ті що були ніби якось косо написані. І залишилось – В. Віз.

– Ввіз?

– Та не Ввіз, а В, крапка, віз!

– І що?

– Не знаю, – зітхнула Віка, – але мені здається все це дуже загадковим. І напис, і дивні пасма від зорь просто з димаря, і баба Оксана...

– І цап Жора! – підділа її Надійка

– Так! – вперто сказала Віка. – і цап Жора!

Вони помовчали.

– Що там твоя вишиванка?

– А твоя?

– Я перша спитала!

– Так само, як твоя.

– А ти помітила, в яких вони у нас кольорах? Моя блакитна трошки з синім, а твоя золота трохи з білим?

– То й що?

– Ну зазвичай там червоний і чорний, синій та білий, синій і рожевий, зелений і…

– Точно! Жовта і блакитна! Слухай, це ж як наш прапор!

– Та ти що! Не може буть! – Віка уявно здивувалася, за що отримала від Наді по нозі.

– Ой!

– Не випендрюйся…. Слухай, а давай їх швидше закінчимо, пофоткаємось та викладемо в інстаграм, всі наші здохнуть з заздрощів!

– Я взагалі так і хотіла!

– Знов випендрюєшься?

– Та йди ти… А ще я думаю, може давай як справжню фотосесію зробимо? Ще і з мамою, у неї ж теж вишиванка є, баба Оксана подарувала, ще весною. Я бачила.

– Так, тільки у неї червоно-чорним вишита…

– Ага…

Дівчата помовчали.

– Як гадаєш, тато повернеться? – спитала Надін.

– Не знаю. – відповіла Віка. – Але ми чекатимемо, так, Надько?

– Так… – прозвучало тихою луною.

***

Ночі були ясні і зоряні. Лєрі не спалось через літню задуху і задуху думок. Часто пізно ввечері, вже близько півночі вона виходила на двір, сідала, а точніше, лягала на старе панцирне ліжко, яке слугувало для просушування подушок, ковдр та зимового одягу, і ... падала в небо. То було наче впасти в купу чорно-синьої вати. Небо приймало м'якими безкінечними обіймами. Падати було легко. Адже на землі її тримав тільки Руслан. Вони ще колись жартували, що вона вчить його літати в небі, він її – ходити по землі.

В одну з таких безсонних ночей Лєра, як завжди дивилася в зоряне небо і раптом щось її насторожило. Щось було не так. Звук? Ні. Запах? Ні.

З димаря над будинком йшов дим! Але ж літо, навіть на вулиці вночі тепло, не те, що в Херсоні, звісно, але...

Може баба Оксана вирішила прибрати і щось спалити? То чому вночі? Чому не на задньому дворі в старій залізній діжці, де вони завжди палили старий мотлох? Нащо розпалювати комин?

Лєра задала собі ці питання, але не зрушила з місця. Зрештою, яка різниця? Захотіла і розтопила, вона ж тут хазяйка. На пожежу не схоже, то і ладно.

Але дим піднявся з димаря і наступної ночі, і ніч потому, і далі. Лєра стала машинально вдивлятися в димну доріжку. Вона була дивна на вигляд. Наче срібляста, чи золотава. Може то просто відблиск зірок створював такий ефект? А через кілька ночей Лєра розгледіла що з димаря йдуть наче нитки, чи тоненькі ледь помітні дроти. Вони і відблискують.

Лєра не знала, чи то їй здалося, чи так було насправді. Її голова вже не здатна була думати над якимись додатковими питаннями, там вистачало тривоги за чоловіка, за дитину, за себе, за все. Тому вона просто прийняла це як гру уяви. Нитки з димаря (чи в димар?) нехай. Так ще цікавіше дивитися в небо...

Але те, що ці нитки-дроти бачить не лише вона, Лєра не здогадувалася.

А між тим у Торі був значно зручніший майданчик для спостереження – розлогі гілки старої груші. Сховавшись там, дівчинка бачила дах і димар практично напроти себе. От тільки все одно груша росла задалеко, щоб підлізти ближче.

Звісно, дим бачила і Оля. Але не звернула на нього уваги, в неї були куди більш важливі справи. Город, закупи продуктів, зрештою, робота в Квітковому.

***

– Яка неймовірна краса! – не стримала захоплення Оля.

На столі у баби Оксани лежала довга, як сукня, сорочка. Вона і справді була дуже красива. По подолу і рукавах йшли гірлянди з волошок, червоних маків і колосся. Зараз баба Оксана робила мережку на подолі. Лєра сиділа поряд, щось змальовувала в блокноті.

– Така краса! – повторила Оля. – Це комусь на весілля?

Баба Оксана нарешті відірвалася від роботи і подивилася на Олю. В очах старої був сум.

– Ні, дитино, не на весілля. Але до важливої події. – вона сказала це дуже урочисто.

Лєра раптом здригнулася і зблідла.

– Тобі погано? Дати води? – заметушилася Оля.

– Ні, зі мною все добре. Просто запаморочення. Вже пройшло.

– Добре. Може вийдеш на вулицю подихати?

– Так, трошки пізніше. – Лєра знов схилилася над блокнотом.

– Ну як знаєш. – Оля ще раз глянула на сорочку. – Шкода, що не на весілля, було б добре.

– Так. Було б добре. – підтвердила баба Оксана.

Тут Олю покликала Надя з городу і вона вибігла на двір. В кімнаті запанувала тиша.

– Скажіть, – нарешті наважилась Лєра, – ця сорочка… вона на смерть?

Баба Оксана нічого не відповіла, лише кивнула. А потім сказала:

– Я маю встигнути.

– Може я допоможу?

Вони працювали до пізнього вечора.

А наступного дня сорочки вже не було. І більше Лєра її ніколи не бачила, а бабу Оксану питати їй не вистачило сміливості.

***

Кілька разів Лєра їздила в місто у справах. Оля сподівалася, що в ці справи входив також візит до жіночої консультації, але не питала, зрештою, хто їй Лєра? Дочка? Сестра? Вона доросла жінка, розбереться. Треба буде допомога – скаже.

Лєра і справді кілька разів була у лікаря, але робити УЗД відмовилася, як і купу аналізів, крім базових. Вона хотіла знати якомога менше. Це, дивним чином, зменшувало її тривогу. Якщо з вагітністю щось не так – цьому не зарадити, а якщо все добре, зайва біганина по лікарнях її тільки вимотає.

Вона намагалася навести довідки про Руслана, скрізь писала, ходила на прийоми в громадські і офіційні організації, лишала свої данні. І зрештою перестала. Вона і то все робила скоріше машинально, аніж сподіваючись на результат. В душі знала – тут відповіді не буде.

З таких поїздок завжди приїздила додому виснажена, сяк так милася, їла і падала спати.

А як живіт підріс, і на вулиці стало геть тепло, взагалі перестала виходити за межі В.Візєнія. На щастя, тут було де погуляти та подихати повітрям.

Але не дивлячись на це саме свіже повітря, Лєра була як мара. Принаймні Оля бачила привида, а не Лєру. Наче жінка стала напівпрозорою. Вона мало говорила, відповідала одним-двома словами, рідко лишалася з усіма за столом після вечері, коли починалися розмови. Так, вона допомагала бабі Оксані з орнаментами, робила на городі, що могла, але це було, скоріше, машинально.

По вечорах Лєра йшла надвір до старого панцирного ліжка і дивилася в небо. Але це було краще, ніж коли вона сиділа за столом, підставивши долоні під голову і дивилася кудись, нічого не чуючи і не бачачи. Олю лякав цей погляд.

***

– Я не чую його. – тихо сказала Лєра. Вона сиділа надворі на лавці і тупо дивилися вперед.

А баба Оксана як раз винесла на двір ряднушки, струсти пил.

– Я не чую його. – повторила Лєра в голосі забриніли сльози, раптом стало так гірко, що хоч не живи. І чого вона раптом вирішила сказати саме це і саме бабі Оксані.

– Якби лишень знати, просто знати. Живий чи ні, – голос зірвався.

Стара підійшла ближче і погладила Лєру по голові.

– А ти віриш? – спитала.

– Я не чую його, як тут вірити... – сльози повільно текли по щоках і падали на старий дерев'яний стіл, лишаючі темні плями.

– Так, це важко. Але почути, коли не віриш, ще важче.

Лєра промовчала, ковтаючи сльози

– А вам ця віра допомогла когось воскресити?

Баба Оксана мовчала.

– Допомогла?

– Віра не може оживити мертвих. Але може допомогти залишитись живим… Я колись не встигла, і побачила вже мертві очі.

– Але бувало і допомагала, –. продовжила стара. Бо ще три пари очей я мертвими, на щастя, не побачила.

Лєра мовчала. Вона не була певна, що розуміє.

– Якщо ти хочеш його почути, розмовляй з ним. – зрештою сказала баба Оксана.

– Як? – але стара вже відвернулася і пішла за ріг будинку.

– Розмовляй... – промовила Лєра, розвозюкуючи мокрі солоні плями на столі. Боляче. Було дуже боляче. Навіть просто думати про нього, не те що розмовляти.

Але вона спробувала. Спробувала для початку згадати, відкрила двері пам’яті. Як не дивно, там боляче не було, навпаки ніби ступала в теплу лагідну воду. Хоча вода, біля якої вони познайомились була не дуже то й лагідна…

Це сталось на португальському узбережжі. Відпочинок одразу пішов не дуже, бо Лєра планувала вдосконалити навички з серфінгу, а Танці та Маринці більше подобалось лежати біля басейну, тим більше, коли вони дізнались що вода океані холодна, а ще і хвилі…

На другий день Лєра таки потягнула їх з собою на берег. Подружки погодились тільки за умови, що поки вона там буде стрибати по хвилях, влаштують собі пікнік – взяли шампанське, сир, фрукти.

Так і зробили. Все було добре, аж поки випливаючи на берег в черговий раз Лєра в прибої не порізала долоню. Було дуже боляче, пішла кров, трошки стало паморочитися в голові – завжди погано переносила вид крові. І тут хтось підхопив її під руку.

– Давайте допоможу, якщо не заперечуєте. У мене тут аптечка є.

Незнайомець промив рану і парев’язав нашвидкуруч.

– Все, але до лікаря я б сходив, здається, там краще накласти пару швів. Якщо ви з цього готелю, зверніться на ресепшен у себе в корпусі, вони все зроблять.

– Дякую.

Лєрі сподобалось, що він не став нав’язувати своє товариство. Вона була не з тих, хто шукає курортних романів, а надмірна чоловіча увага на відпочинку її радше втомлювала.

Але якось так вийшло, що курортний роман таки відбувся.

Може, все через тут дурнувату книжку, яку Маринка взяла на відпочинок. Чергова писанина на тему як стати щасливою за десять днів. Вони читали її ввечері вголос і реготали. Був там такий пункт, який звучав, як «дозволь собі». Тобто треба лише дозволити собі чогось хотіти, і тоді воно матиме більше шансів здійснитися. Думка, звісно, не така вже і хибна, але книжка було написана такою дурнуватою мовою, що нічого окрім насмішок не викликала. Випивши вина, дівчата починали прикалуватися одна з одної:

– Хочу білий мерседес!

– Ну то дозволь собі!

– А я, а я хочу на чай до англійської королеви!

– Дозволь собі!

Такі розмови зазвичай тонули в реготі.

Але… Лєра дозволила собі. Дозволила собі його. І це було прекрасно. Як тільки може бути прекрасним курортний роман в південній країні на березі океану. Жодних зобов’язань і думок про завтрашній день, тільки тут і зараз.

Вони разом їздили на океан, залишаючи її подруг біля омріяного басейну чи в ресторанах, гуляли маленькими містечками, купували сувеніри, не питаючи одне одного для кого це. А по вечорах розмовляли і пили вино у нього на балконі, дивлячись просто у зоряне небо. Просто над ними висіла Велика Ведмедиця, з якою Лера завжди віталася.

– Правильна назва – Великий Віз. – виправляв Руслан.

Вона прощалась з ним легко і з вдячністю за чудовий час, проведений разом. Не було обміну адресами, телефонами, бо нащо все руйнувати зайвими очікуваннями.

А за два тижні після повернення додому він її знайшов. Виявилося, що вони мешкали в одному місті. Кажуть, що так не буває. І дійсно, так не буває. Сталося тільки з ними. Може, через Велику Ведмедицю, тобто Великий Віз…

А тепер Лєра згадувала і падала в небо просто до цих зірок.

А іноді, коли бачила пасма з димаря, спускалась в небо по них. Так не треба було летіти, затамовуючи подих, а можна було рухатись плавно.

Здавалося, вона починала їхати з глузду, але яке то тепер мало значення. Головне, що потрошку Лєра знов почувалася живою. Адже мертві не можуть відчувати м'якість і пухкість неба. Чи можуть?

Якщо довго-довго падати, – переставало боліти, більше не нило в грудях, щезала кудись чорна діра тривоги за Руслана. Вона падала в небо і після того, як її трошки відпускало, починала розмовляти з чоловіком і придумувати, що він їй відповідає. Інколи здавалося, що вона дійсно чує його голос. А іноді відповіді не було. Тоді вона розмовляла сама.

– Руслан... Сподіваюсь, ти живий. Інакше, я мабуть би відчула... А може ні. Будь ласка, зроби все, щоб залишитись живим!... Я тебе кохаю безмежно..

– Я теж тебе кохаю.

– Руслан! Як ти? Ти серед живих?

Мовчання.

– Тобі дуже погано?

– Я витримаю.

– Якби я хотіла, щоб тобі стало легше хоч трошки!

– Мені вже легше. Чую тебе, і легше...

– Тримайся, бо я не зможу без тебе.

– Тримайся, бо я теж не зможу без тебе, чуєш?

– Чую. Я тримаюсь....

Лєра трималась за нічне небо, за ці розмови, за голос, який чула. Вона точно знала, що чула. А іншим про те знати було необов'язково. Помітила, що краще за все розмовляти в ясні ночі. В хмарну погоду слова ніби тонули, та і відповідь почути було неможливо.

***

– Слухай, я ніколи не розпитувала... Але ти якось сказала, що твоя мама в Москві?

Лєра розкладала огірки в ряд на рушнику, питання явно її здивувало:

– Батько помер, коли мені було 10 років. А мама…, мама так, в Москві. – вона сказала це так просто, ніби переказала рецепт маринаду.

– І як так вийшло?

– Вийшла заміж, коли мені було 15. – Лєра витягла з води листя хрону.

Оце в ній дратувало. Не хрон, звісно, а те що все доводиться витягати кліщами. Хоча, чому б вона б мала мені розповідати? – подумала Оля.

Але Лєра продовжила:

– Тобі, мабуть, цікаво, чому я не в Москві?

– Так. Якщо це не якийсь болісний секрет.

– Та ні. Може був колись, але зараз... – Лєра обтерла руки об фартух. – Як батька не стало, мама моя стала їздити туди на заробітки. Спочатку манікюрницею, зміна по 12 годин тиждень через тиждень. Вона брала місяць змін, щоб на місяць повертатися додому. Мене побачити. Хоча насправді більшість часу вона спала чи ми бігали з нею по базарах, купуючи мені необхідне.

Лєра розставила банки в акуратну чергу.

– Зможеш часник почистити, будь ласка, з дитинства не люблю його запах, в зараз то й поготів. – Лєра кивнула на свій живіт.

– Аякже, почищу, – посміхнулась Оля, – Віка, Надя, хто там є, ходіть сюди!

За хвилину в кухню повільно вплила Надія:

– Ну мааам, я ж просила називати мене Надін!

– Я тебе в муках народила тому буду називати як схочу, – відбила пас Оля. – на оно, почисть часник. Тільки вийди надвір, щоб тут не воняло.

– Ну блін! Я тільки нігті збиралася фарбувати!

– От і добре, що ще не нафарбувала, вперед! Миску візьми для чищеного!

– Мам, ну а чого я, вічно мені щось вонюче...

– Надін! – прикрикнула Оля.

Донька зітхнула, взяла часник, ніж, миску та повільно пішла у двір.

– Готуйся, матуся, – Оля посміхнулась Лєрі.

Лєра хмикнула.

– Та я вже бачу... На вечерю картоплю посмажимо?

– Давай. Тільки спочатку з огірками закінчимо.

– Звісно.

Запанувало мовчання.

– Так що там з мамою? – обережно нагадала Оля.

– Ну ось, спочатку вона працювала манікюрницею. А потім... В неї є диплом інституту культури з живопису, то якось влаштувалася давати уроки дітям одного... Ну короче, якось склалось у них. Одружилися. Кіно, скажи?

– Ага, дивіться на СТБ після реклами, – промовила Оля спеціальним дикторським голосом.

– Точно.

– Ну а ти чому тут лишилася?

Лєра помовчала.

– Я їздила до неї, звісно. Шикарна квартира, Леонід цей Іванович доволі приємний, хоча і гучний, багато його завжди... Але ставився і він та діти його до мене досить добре. – Лєра поправила порядку волосся за вухо. – не по мені там все було, розумієш?

– Здається, так.

– Не дім. Наче чужа прибилася. Мова різка, погода московська, норови... Я сказала мамі, що лишусь з бабусею. Зрештою, то вирішило ще одне питання, адже перевозити туди бабусю було б непросто, а лишати тут... Через 7 років бабусі не стало. А я вже виросла.

В кухню забігла Надін і стукнула мискою з часником по столу:

– Все! Більше не буду! Хай Торі інше чистить!

– А більше і не треба. – спокійно сказала Оля.

Надя фиркнула і вилетіла з кухні, грюкнувши дверима.

– Тихіше! Ох ці вже підлітки. Слава богу, що в баби Оксани ще терпець не урвався.

– Так, свята жінка. – в голосі Лєри жарт не відчувався.

Вони мовчки закладали банки.

– А тепер? – наважилася Оля.

– Що тепер?

– Ну, ви спілкується? З матір'ю.

– Авжеж. – Лєра фиркнла як ото недавно Надін. – здебільшого про погоду. Вона не вірить, що тут робиться те, що робиться. І я десь її розумію.

– Розумієш?

– Так. Важко сприйняти правду, бо доведеться сприйняти і те, що ти до неї дотичний. І якщо то все усвідомити... Я б, мабуть, краще померла. Якби б розуміла і була з того боку.

– Не померла б. Звикла. Як ми потроху звикаємо.

Вони помовчали.

– Про погоду то ще нічого. Мої мені з Криму написали 24-го: “Олечка, не сопротивляйтесь, не переживайте, сидите тихо, за пару недель вас освободят”.

Оля хруснула огірком:

– А хороші, солодкі.

Лєра серйозно подивилася на неї і сказала:

– Ти виграла.

###

Одного ранку мама не встала з ліжка. Вона підійшла, просила її встати. Мама не чула, – була вся червона і пашіла жаром. Мала трошки поплакала, потім звернулася на ліжку біля мами, зігрілася і заснула. Прокинулась від холоду. Мами більше не було

Далі була темрява, а потім запах сухої трави і відчуття, ніби вона літає над своїм тілом. Так, ото худа хвора дівчинка на возу, то, здається, вона. Дівчинка чи то вмерла чи спить, але вона, та, що зверху, точно знає, що поки дівчинка спить – в неї нічого не болить.

Править возом якийсь чоловік, поряд з ним горбата жінка. Вона звідкись її пам'ятає. Але то точно не була її мама. Її мама... Раптом стискається горло, по всьому тілу прокотується хвиля болю і вона відкриває очі. Сил плакати чи кричати немає. До неї долітають голоси:

– Нащо тобі це хирляве, Горпина? Вона ж і до завтра мабуть, не доживе...

Це вони про мене, – розуміє дівчинка.

– Може і не доживе. Але як можна дитину залишати. Страшні часи, господи. Смерті, хвороби, прокляв нас Господь... ну ладно нас, а от дітей малих за що?

Чоловік довго мовчить, а потім відповідає:

– Бог не проклинає, Горпино. Проклинають лише люди... Як до завтра не помре, скажи мені, я тобі трохи пшона та смальця на кашу принесу...

Горпина мовчала.

Вже потім, коли трохи прийшла до тями, вона згадала цю криву Горпину. То була ворожка, яку іноді кликала мама, коли тато не знав, – той цих справ не любив. Вона не пам'ятала, що тоді казала ворожка мамі, та і взагалі, чи могла то пам'ятати? Навряд чи допускали її до того дійства. Проте тепер дівчинка була свідком не одного ворожіння. І жодному просителю Горпина не сказала нічого поганого. Могла відмовити ворожити, могла попередити, про щось, що насувається, але ніколи не говорила поганого.

Це Оксана добре знала, бо була поряд з Горпиною всі її ворожіння. Просителі не заперечували. Адже Оксана була німою. Сиділа в куточку з тканиною та голкою, щось вишивала собі, або ж ткала. Нікому не заважала і не любила, щоб заважали їй. Горпина була єдина, до кого німа була справді прихильна.

В колгосп Горпина не вступила, але оскільки вона і так жила дуже бідно, ніхто з представників нової влади до неї не потикався. Або точно знали, що взяти там нема що, або боялися Горпиненого ворожіння. Так чи інакше ні її, ні німу, не зачепили. Але на збори ганяли. Оксані то було важко. Там головні промовці дуже кричали, крик той був некрасивий, неправильний якийсь. Не такий, як в полі, коли люди кличуть одне одного, не такий, як кричить мати, над тілом померлої дитини, не такий, як кричать дівчата та парубки, стрибаючи по перших теплих днях у річку з обрива.

Цей крик був чорним і кривим. Наче промовці плювалися важкими іржавими залізними їжаками. Оксана дивувалася, як вони можуть тримати всередині тих їжаків, вони ж мають порвати всі нутрощі...

Заміж вона не виходила, хоча пару разів її кликали. Дівка була симпатична, а що німа, так то може і на користь сімейному життю. Але Оксана не йшла. Горпина її не тримала, але дівчина просто не хотіла, та і хто б тоді ткав полотно із золотавими нитками? Весь отой вир життя здавався їй чужим. Своїми були лише небо, зірки, степ, Горпина, ткацький верстат, голки, нитки… і цап, – єдина худоба, яка якимось дивом затрималась в Горпини. Користі від нього жодної не було, але Горпина дуже над ним трусилися і Оксана стала.

Так вони і жили, років не рахували. Слава про Оксану, як майстриню, ширилися світом. Казали, як вона виш'є сорочку чи рушника молодим на весілля, то точно на щастя і захист. Але не всім Оксана погоджувалася шити. І не приймала жодних замовлень щодо кольорів і узорів, обирала сама. Але і ціни не ставила. Кожен платив чим міг…

###

Далі буде