Великий Віз

Ця субота у Наді та Віки пройшла як завжди – робота на городі (ну маааам, нема там ніякого бур'яну!), прибирання в кімнаті теж без особливого ентузіазму. Сидіння в телефоні, обід. Потім трошки повишивали. Потім Віка пішла до цапа – «дивись, ще одружишся з ним!», а Надя завалилась з журналами на панцирне ліжко, що стояло у дворі. Журнали були старі, сьогодні Петро Юхимович стягнув з горища, коли поправляли черепицю.

Надя гортала пожовклі сторінки з фотографіями жінок в старомодних сукнях з дивними зачісками, з викройками, порадами по господарству і репортажами про працівниць фабрик та заводів. Правда, там було ще кілька іноземних журналів, здається, французьких чи італійських, теж з модами, – їх Надійка вже розглядала більш уважно.

Потім їй то все набридло і вона просто стала дивитися на будинок, город, небо, чекаючи, поки в голову стрельне якась думка, чим би ще зайнятися. Головне було придумати самій, а не питати маму, бо тоді зайняття буде знайдено блискавично, але геть не те, яке б хотілося. Так вона водила поглядом по навколишньому пейзажу і коли в черговий раз поглянула на будинок, думка таки прийшла. Ще й яка думка! Надя аж підскочила.

– Це ж так просто! А Віка – дурепа, так довго носиться зі своєю таємницею! Намагається щось придумати, щоб розгадати що за пасма в трубі. А все ж простіше простого!

Надя аж стала пританцьовувати від того, як все придумала. Потім схаменулась – ще хтось помітить і пристане з питаннями. Вона швидко схопила відерце, набрала з діжки води (небагато, для виду) і пішла на город трошки підстрибуючи.

Вночі, дочекавшись, поки засне Оля і засопе Віка, в якої надвечір сильно заболіла голова і Оля, давши донці таблетку, звісно заборонила «швендяти по ночах», Надя обережно встала з ліжка і натягнула шорти, спальна футболка, звісно, забрудниться, але що поробиш, – і тихесенько вийшла.

Не менш обережно вона відчинила вхідні двері і визирнула на вулицю. Ніч стояла ясна. Лєри на старому ліжку не було – оце пощастило! Про всяк випадок Надя все одно швиденько чкурнула за ріг будинку.

Так, ось і драбина, по якій дід Петро лазив дід на дах. Якщо витримала його, кремезного дядьку, то і її витримає.

Надя поплювала на долоні – бачила таке в якомусь фільмі, і обережно полізла нагору. Вже здолавши половину шляху подумала, що треба було спочатку знизу подивиться, чи є в димарі ті загадкові пасма, а то може вона дарма лізе... Почувши якийсь шурхіт вона завмерла на драбині, але все було тихо. Мабуть, то був вітер.

Вибравшись на дах Надя обережно і промовляючи тихесенько «ой, мамочки», порачкувала до димаря. Дах був двоскатний і не дуже пологий, не найкомфортніше місце для прогулянок, тим більше вночі. Але думка про те, що вона розкриє таємницю, з якою вже кілька місяців носиться сестра, її надихала.

Знов цей шурхіт. Від несподіванки Надя здригнулася і ледь не покотилася з даху, але вчасно опанувала себе. Так, ще кілька кроків і той димар. Оно і пасма ці. Підібралась доже близько. Справді сім пасм входили (чи виходили?) з димаря просто у небо до зірок. Вони явно не були гарячі, чого Надя побоювалась. Жодного жару від «диму» не йшло. Пасма були завтовшки з палець, і складалися з потоку світла і тоненької ниточки всередині. Надя так і застигла дивлячись на цей дивний танець золотавого сяйва.

Ну добре, вона побачила, що далі? Як вона доведе Віці, що була тут і бачила то все зблизька? Треба взяти шматочок цієї дивної нитки! Ще не встигнувши обдумати цю ідею, Надя простягнула руку до димаря. Ось, вже зовсім близько пару сантиметрів…

Бум!

Сильний удар в бік відкинув її, дівчинка покотилася по даху і полетіла на землю. Останнє, що вона побачила, перед тим, як відключитись, – був сивий цап, що з осудом дивився на неї з даху.

***

– Ну Жора! Ти щось якось дуже. – це була баба Оксана.

– М-м-еее, вона збиралася відірвати пасм-м-оо!

– От горе… Ну нічого, здається, приходить до тями. А якби щось сталося? Жора, давай якось акуратніше все таки… Це вже добре, що вона в траву впала.

– А чого ти дум-м-а-а-є-єш вона туди вп-а-л-а-а? Бо я її сам-м-е-е туди і підштовхнув! – з образою промовив цап.

– З нею все буде добре? – чийсь знайомий голос, але дуже переляканий… А, це Лєра.

– Дивіться, вона очі розплющила…

– Надю, як ти?

– Не знаю. – дівча повільно огледіла всю компанію. – Цап Жора вміє розмовляти чи то я так сильно вдарилась?

Баба Оксана полегшено зітхнула.

– Вміє.

– Що?

– Тобі зараз краще поспати. Завтра все розповім тобі і твоїй сестрі. Треба було раніше то зробити, але хто ж знав, що ви аж настільки цікаві.

***

Насправді першою відкрила секрет пасм в димарі Лера. Може, тому що геть не прагнула. Як раз в той вечір, як Надя грала в сищика-верхолаза, Лєра засиділась за вишиванням. В дитинстві вишивала хрестиком, зараз поступово освоїла інші шви. Баба Оксана спочатку доручала їй змережувати сорочки, потім робити манжети і комірці, а далі Лєра повністю опанувала весь процес. Це дуже заспокоювало, до того ж їй подобалось фантазувати про того, хто носитиме цю сорочку…

Сьогодні вона засиділась – хотілося закінчити орнамент. Коли закінчила, зрозуміла, що вже давно ніч, а світло вони так і не вмикали. Бо світло йшло від тканини… Воно поєднувалось з місячним сяйвом з вікна і вся робота ніби світилась.

Лера тихенько повернула голову – баба Оксана стояла біля каміну, вперше там не було ширми і потроху поправляла щось… Якби це було менше разів в п’ять, Лера б назвала то веретенами.

– Так. Ти все вірно зрозуміла. – не повертаючись до Лєри сказала хазяйка. Це нитки з зорь. Точніше з одного сузір’я.

Підвіска на шиї у Лери забриніла.

– Чула, що вишиванка є оберігом? Це чиста правда. А вишиванка з полотна, в яке вплетене зоряні пасма – ще надійніший оберіг. З цього полотна я роблю сорочки тільки для тих, хто на фронті чи дуже сильно потребує. Я б всім робила, але стільки просто не зможу. Добре, що я не сама така на нашій землі. Зараз з вашою допомогою, справи пішли швидше. Але все одно всім не вистачає, тому – найважливішим.

Лера помовчала, засвоюючи те, що щойно почула. І тут сказала, не встигнувши навіть поміркувати:

– А можна мені…

– Зробити вишиванку для чоловіка?

– Так… От тільки… я ж не зможу йому передати.

– Це не так вже і важливо, – посміхнулась баба Оксана. – Але спочатку – виший для себе. Тобі потрібно, – тут баба Оксана розгорнулася і глянула на Лєрін живіт.

– Ти тепер для них оберіг і захист. То треба подбати про оберіг для себе. Приходь завтра. Я дам тобі полотно і нитки. – баба Оксана ще раз уважно подивилась на Лєру. – Зелені. Зелене то земля і надія.

Лєра мовчала і дивилася на хазяйку.

– Хто ви? Звідки? Звідки ви це все, – вона обвела рукою кімнату. – знаєте?

І саме тут за стіною роздався чийсь зойк і звук удару.

***

– Хтось має слідкувати, щоб пасма не рвались.

– А якщо порвуться?

– Якщо порвуться... Тоді головне швидше спіймати відірваний кінчик. Не дуже добре, якщо замрієшся і той кінчик втече у небо. Дістати його тоді буде складно. Та і... Наслідки будуть серйознішими.

– Для кого?

– Для всіх. – відрізала баба Оксана. Не стала розповідати, що не так давно порвались одне за одним п’ять пасм, порвалися під світанок, коли небо вже було сіре і знайти там золотаві нитки не було жодного шансу. Як кілька страшних холодних ночей вони з Жорою літали по небу і розшукували кінці відірваних ниток. Одну, другу, третю, четверту, нарешті, п’яту. Як за ці дні землю заполонила темрява і зло. Як важко було дихати в небі, насиченому смертю і горем…

Баба Оксана винирнула зі спогадів. В залі було тихо.

– Кажуть, долю можна написати. Це правда. Але її ще можна вишити. Просто не всі знають цю мову.

– Мову? Ви маєте на увазі, що ми забули, що означають прадавні орнаменти? – це спитала Лєра.

– Ні. Орнаменти з часом змінюються, як і наше життя. Звісно, орнамент має певне значення, але не це головне.

– А що ж тоді?

– Віра.

– Віра?

– Так. Віра, що кожне дерево, кожна травинка, кожна грудка землі – має значення. Кожна пісня, кожне слово, кожна думка. Адже ніхто не бачить цих пасм, окрім тих, хто готовий в них повірити. Сорочка захистить того, хто вірить в неї, або того, для кого вона зроблена з вірою. Ти ночами розмовляєш з чоловіком і чуєш його голос, бо віриш.

Лєра здригнулась од несподіванки.

– Ти розмовляєш з татком? – схопилася Надійка, а у Віці в очах забриніли сльози.

– Так. Мабуть. Я не знаю. – розгублено відповіла Лєра. – Мені здається, що так. Що я чую його голос.

– В цьому світі нічого не здається, – сказала баба Оксана.

– Це значить…, – у Віки затремтів голос. – значить, наш татко живий?

###

Потім знову прийшли чужі люди. Вони розмовляли інакше. Але Оксана зрозуміла, що знає їх мову. Вона її колись вчила з пані Марією.

Вони з цапом як раз були в яру, почули страшний гуркіт, шум, крики, то сховалися і просиділи в яру весь день. Вночі Оксана відпустила цапа та обережно пробралася до хати знайшла мертву Горпину. Вийшла на двір, подивилася на димар. Він був темний, а небо затягло цупким сукном темних хмар.

Тоді вона зайшла всередину, стала на коліна, закрила Горпині очі, склала на грудях руки, поцілувала... Поклала у вузлик свої нитки, голки, шматок полотна, кілька пожовклих сторінок з альбому, на яких були пришити клаптики тканини, моток тонкої, живої золотистої пряжі та окраєць сухого хліба, що завалився під стіл. Постояла серед хати, ще раз глянула на мертву Горопину і пішла, куди не знала. По зіркам. І моточок золотистої пряжі оберігав її в дорозі.

Але моточок міг врятувати хіба її одну. Треба було зібрати разом всі сім пасм, а, схоже, вони добряче розлетілися по небу, бо замість блакитного вдень і кольору темно-синього оксамиту вночі, воно стало сірим, чорним і гучним, дрижало та тріщало. І Оксана думала, що як не встигне віднайти всі пасма, то небо просто розколеться і впаде. І тоді не буде більше життя та квітів. А квіти Оксана любила. Особливо волошки. Такі, як ховалися всередині маленької порцелянової чашки під солодким теплим какао.

###

Далі буде