Великий Віз

Лєра уколисала дітей і вирішила переодягтися. Все таки Святвечір. Підійшла до «шафи». То була стара ширма, зверху на якій лежала швабра, утворюючи кронштейн для вішаків. Вішаків було небагато. Все одно практично весь час вона носила одне й те саме. Влітку, коли була вагітна – широкий бавовняний сарафан, як похолодало – безрозмірну трикотажну сукню, нариту в секонді. Зараз – теплі штани з начосом і таку ж кофту на блискавці.

В «шафі» в чохлі висіла сукня. Єдина, яку вона привезла з дому. Темно-зелена, трикотажна, шикарна. Взяла її, бо в ній була, коли розписувались з Русланом. Зняла чохол, провела долонею по м’якому трикотажу. Вдягти цю сукню значило зануритись в минуле. Приємне, тепле, затишне, але минуле. Глянула в куток – там в ліжечку сопіло два її майбутніх. Два їх з Русланом майбутніх.

Тому зняла з вішака вишиванку. По рукавах розбігався зелений з сірим рослинний орнамент, ніби колихалися степові трави. Баба Оксана була права – зелений то земля і надія. Вдяглася, поправила на шиї срібне сузір'я на ланцюжку. Оглянула себе в дзеркальце на пудрениці. Давно вона в нього не дивилась. Іноді похапцем кидала погляд у велике люстро в шафі у кімнаті баби Оксани, вихоплювала у відображенні жінку без обличчя, запалими очима і фігурою, що розповзлась.

Тепер обличчя у жінки змінилося, воно стало… видимим. В очах залишилась туга, але бліді веснянки, тонкий ніс, складочка між бровами, – це була вона. І вона бачила себе. Останнім часом Лєра дуже схудла (звісно, двох таких красунь годувати! – казала  Віра Василівна) але то, мабуть, найкраще. Хоча, хтозна.

Рука автоматично потягнулась до косметички. Вперше з 24-го лютого підмалювала вії. Щоправда робити то довелось при світлі свічки, та й туш підсохла і тому трошки плюнула в неї, як колись робила мама з «Лєнінградською», але...

– Ну все, красива. – сказала сама собі і вийшла в коридор.

За дверима справа, в залі у баби Оксани, чулися голоси  і святкова метушня – накривали на стіл. В холі в кутку стояла ялинка і мерехтіла кольоровими вогниками, дякувати Аліекспресу і його гірляндам на батарейках.

Лєра присіла на стару лавочку біля ялинки. Подивилась на вогники і старі іграшки. На душі стало так спокійно, ніби в дитинстві, коли ти знав що завтра довгий святковий лінивий день, вранці під ялинкою чекатимуть подарунки, а зараз мама накриває на стіл... Враз відпустила туга в серці, ніби хтось на кілька секунд вийняв ту страшну занозу, яка не давала вільно дихати вже майже рік. На якусь мить їй здалося, що вона чує, якийсь скрип та шурхіт – мабуть, ялинкові іграшки перемовлялися між собою і ходили одна до одної в гості. Або цап Жора вийшов на прогулянку по снігу.

Лєра глибоко вдихнула, встала і повернулася в сторону зали і тут почула цей звук. Хтось стукав у вхідні двері. Розмірено і впевнено.

Ще тільки підходячи на враз заслаблих ногах до дверей, ще лише повертаючи тремтячими руками в шпарині ключ, який, звісно ж, застряг, вона вже знала, хто то був. Бо сім холодних до того зірок у неї на шиї, вмить стали гарячими і засвітилися яскравіше за всі гірлянди світу.

КІНЕЦЬ.

Миколаїв, травень 2023 - грудень 2026