Розбурхана година

У дзвони б’є розбурхана година —

не храмом тільки, а й живою кров’ю.

Моя земля — не тінь і не руїна,

а стяг, що рветься вгору над любов’ю.

По мурах сірих ходить вітер лютий,

немов гонець із чорної облоги.

Та в кожнім серці — меч, ще не забутий,

і крок твердий, що не зійде з дороги.

Хай темінь суне, мов орда безлика,

хай круки крячуть віщим передзвоном —

ми станем муром, спільним і великим,

і світло викуєм своїм законом.

Бо честь — не слово, витерте роками,

а хліб і сіль на спільному престолі.

І поки меч блищить між небесами —

не впасти нам у ярмо неволі.