10.1. Поклик Сил

Коли у небі над містами, де безчинствували Демони, з'явилися Янголи, на якусь мить це призупинило мальдеранівців. Схоже, вони не чекали, що іліаннівці приймуть їхній виклик і наважаться завдати удару у відповідь. Але Янголи, щойно їм дала наказ Рада, без остраху і вагань ринулись на допомогу людям.

Вони прибули, коли половина міст вже перетворилась у руїни. Всього година, а мальдеранівці встигли спричинити мільйони смертей. Кожна хвилина, яку радники витратили на суперечки, оберталася трагедією та втраченими життями. Усі геть забули, що треба тримати в таємниці від людей існування Янголів та Демонів, Іліанни та Мальдерани. Можна було уявити страх людей від того, що крилаті істоти з'явилися з неба і руйнують все навколо. А Демони тільки й насолоджувалися їхньою панікою, нищачи все, що було для них дороге. Мальдеранівці чхали на те, що Воїни Сил розкрились. Вони завчасно вважали себе переможцями, а тому яка різниця, що люди про них знають? Їм і так недовго залишилось.

Але все ж поява на горизонті іліаннівців була несподіванкою для них, оскільки Вершники запевняли, що «ці боягузи і носа свого не покажуть». У всіх містах, де були Демони, виникли і Янголи.

— Оточуємо місто і рухаємось в центр, зганяючи Демонів в одну купу, — надавала розпорядження Маюрі. — Нас менше, але так нам вдасться одним потужним ударом зачепити якомога більше Демонів.

— А якщо постраждають звичайні люди? — запитав хтось із Янголів.

— А ти бачиш тут звичайних людей? — відізвався інший. — Чорнокрилі вже встигли вичистити це місто.

— Саме тому Демонів необхідно тут і поховати, — сказала Маюрі. — Налювійці, за роботу.

З окраїн міста до неба почали насуватись зеленуваті хмари, які, зіткнувшись один з одним, утворили над ним купол.

— Бар'єр встановлено, — пролунав у навушниках голос одного з налювійців. — Тепер ніхто не зможе потрапити у місто ззовні або покинути його.

— Тоді можна розпочинати, — мовила Маюрі.

Її руки почали видозмінюватися, перебудовуючись у величезні залізні кулаки. Вона ринулась уперед на Демонів, що снували поблизу, і її групка Янголів прослідувала за нею.

В усіх інших містах обрали схожу тактику бою. Телаткі нарешті зміг дихати на вільні груди. Через неврівноваженість його дуже рідко посилали на різноманітні завдання, тримаючи весь час у стінах Консулату. Але зараз був той випадок, коли його агресивність тільки на руку. Індіанець міг звільнити свої мстиві пориви. Демони добре знали про Телаткі та його здібності. Коли Каміла розповідала про іліаннівців, то виокремила його як одного з найнебезпечніших та найжорстокіших Янголів, від якого треба триматися на відстані.

Але літаючи поміж хмарочосів Токіо, радник був майже невловимим, прослідкувати за ним виявлялось надзвичайно важко. Він виринав у неочікуваних місцях і в найбільш невдалий для мальдеранівців момент, коли вони притискали до стіни Янголів. Нещастя для тих Демонів, які траплялися на шляху Телаткі і опинялися в зоні дії його здібностей. Один жест рукою, і їхні хребти перетворювались на мілкі уламки кісток, спричиняючи болючу смерть.

Том, на відміну від більшості Янголів, скоріше грав допоміжну роль. Він не так ставив за мету вбивати ворогів, як сприяти в цьому своїм напарникам. Том ловив у бар'єри з налюві мальдеранівців, роз'єднуючи їх один від одного. А потім іліаннівці групами нападали на окремих Демонів, завдаючи їм нищівної поразки. І то їх вбивали не відразу, а тільки після того, як Том висмокче з них усю налюві, яку потім передавав Янголам. Таким чином, в його оточенні можна було не хвилюватися за те, що енергія скінчиться.

Як для тих, хто був неготовий до несподіваного наступу ворогів, іліаннівці показували себе дуже вміло і майстерно. Вони миттєво вторгалися у ворожі угрупування, і якщо не розносили мальдеранівців вщент, то принаймні здійснювали їм потужний опір.

Але найголовнішою метою Янголів був, у першу чергу, порятунок людей. Тепер, коли вже не було сенсу переховуватись від них, іліаннівці могли діяти більш вільно. Тоді як більшість Янголів боролася з Демонами, деякі окремі групи витягували людей з-під завалів, з пасток, палаючих будинків, а інколи навіть забирали прямісінько з-під носа мальдеранівців.

В один момент іліаннівцям здалося, що вони отримали перевагу над ворогами. Але це було тимчасовим явищем. Демони неначе приглядалися до своїх суперників, оцінюючи їхні можливості. А потім настав момент, коли вони згрупувалися і ринулися на Янголів з новою силою. Тоді вже для іліаннівців настали справжні непереливки.

— Занадто розслабились, — уїдливо промовила Демон до десятка Янголів, які її загнали в кут і, здавалось, ось-ось знищать.

Дівчина до цього не проявляла особливо ніяких здібностей, обороняючись двома мачете. Але, схоже, вона тільки і чекала, коли на неї збіжиться якомога більше Янголів. Раптово усе тіло Демона засвітилося і почало спалахувати світлом. Воно було надзвичайно яскравим, блимало безперервно і швидко. Янголи закричали, коли в них з-під повік потекла кров, неначе щось виїдало їхні очі.

— Що відбувається?!

— Я нічого не бачу!!!

— МОЇ ОЧІ!!! ЩО З МОЇМИ ОЧИМА?!

Це і були їхні останні слова, бо мальдеранівка прудко пролетіла поміж них, перерізаючи мачете горлянки. Хтось наосліп намагався її атакувати, але це ніяк не допомогло.

— Юліто, ти як? — запитав якийсь Демон, пролітаючи поряд.

— А ти як думаєш, Сііме? — дівчина самовдоволено струшувала краплинки крові з мачете. — Вже третя партія білокрилих купилася на мене.

— Не дуже витрачай налюві. В нас важливіше завдання.

— Знаю, знаю, — з нудьгою протягнула дівчина. — Вони вже тут?

— Так. Вже тут, — кивнув головою Сіім, дивлячись у темно-сіре небо, де виникли два Архангели — Повітря та Землі.

Юліта та Сіім перезирнулися один одному із посмішками.

Діана дивилася на битву, що відбувалася на землі та у небі між Янголами та Демонами. Це було жорстоке побоїще, витримати вид якого їй не вистачало терпіння, і дівчина відвернула голову. На обличчі Василіси також читався біль, але вона мусила дивитися на це, аби реально оцінювати ситуацію. Неозброєним оком було помітно, що сили мальдеранівців переважають. Але Архангели не втручалися, бо мали інших суперників.

— Ти бачиш де-небудь Вершників? — запитала Василіса у Діани.

— Ні, — заперечно похитала головою та. — Поки що їх ніде немає.

— А ви їх навряд чи і побачите, — протягнула Юліта, порівнявшись із Сіімом навпроти Архангелів.

Іліаннівки насторожено насупились.

— Що це означає?

— Вони вирішили, що ви недостойні для них суперники, — відповів пихато Сіім. — І нема сенсу витрачати на вас час.

— Недостойні?! Це ми недостойні?! — вибухнула від обурення Архангел Землі. — Нехай вони мені тільки попадуться, і я!..

— Заспокойся, — тихо промовила Архангел Повітря. — Тримай себе в руках. Нам сили ще знадобляться.

— Якщо вам так вже хочеться вступити з кимось у бій, то ми складемо вам компанію, — відізвалась Юліта.

— Ви? — перепитала Василіса. — Ви — Демони. А наші суперники — Вершники.

— Вершники навіть не бажають мати з вами справу, — насмішкувато сказала Юліта. — А ми не проти випробувати силу Архангелів Іліанни.

— Знайдіть суперників свого рівня, — фиркнула Діана.

— Ми намагалися, але не вдалося, — розвів руками Сіім. — Дуже швидко Янголи згасають, ми навіть розігрітися не встигаємо. А нам дуже хочеться показати все, на що ми здатні.

— Чи не занадто ви самовпевнені, аби нападати на Архангелів?

— Анітрохи!

Юліта стиснула в руках мачете й попрямувала на Архангела Землі, а Сіім — на Повітря. Діана одразу ринула донизу, зачепивши у польоті руками груди землі. Вони перетворилися у кам'яний щит і палицю, за допомогою яких Діана оборонялася від атак Юліти.

Довкола Сііма раптово почали злітатися такі великі за розміром оси, яких Василіса ще ніколи не бачила у своєму житті. Спочатку їх було кілька десятків, а згодом кількість почала перевалювати за сотні, а то і тисячі. В одну мить навколо Сііма кружляв цілий рій ос. Варто було йому клацнути пальцями, як вони одразу почали атакувати Архангела Повітря. Але її спантеличення не завадило швидкій реакції. Дівчина утворила навколо себе повітряний вихор, який не давав комахам не те що пробратися до неї, але й навіть наблизитись.

— Що відбувається? Чому Архангели б'ються зі звичайними Демонами? — запитав хтось із Янголів, помітивши поєдинок у небі. — Їхня ціль — Вершники.

— Ці Демони самі напали, — відповів йому інший.

— Вони що, самогубці?

— Не думаю. Якщо ці Демони посягли на Архангелів, то вони незвичні за своєю силою або мають якийсь план. Інакше ніхто при здоровому глузді не напав би на Архангелів.

— Я особисто бачив, як десять хвилин тому рій ос до смерті зажалив усю групу Малкольма, — додав третій Янгол, почувши розмову. — Ці Демони дійсно незвичайні, якщо нападають на Архангелів.

— То, може, допоможемо?

— В нас вистачає своїх суперників, — фиркнув Янгол, спостерігаючи, як з десяток Демонів прямують до них.

І Василіса, і Діана могли запросто перемогти своїх суперників, але вони припускали, що їм доведеться битися з Вершниками, а тому намагалися не витрачати дарма налюві на звичайних Демонів. Архангел Повітря легкими потоками вітру відбивала від себе ос, намагаючись дістатися до Сііма, а Архангел Землі вступила у доволі нелегку битву з Юлітою. Вона майже не використовувала свою стихію, маючи намір перемогти мальдеранівку у звичайному двобої завдяки своєму другому таланту — неймовірній реакції.

Ці Архангели були не єдині, кому заважали надокучливі Демони. Доки Василіса і Діана розбиралися із Юлітою та Сіімом в Сан-Паулу, Ілля та Аріадна зчепилися у поєдинку з мальдеранівкою Ділназ в Делі. Здавалося, що дівчину повністю вкривала оболонка з товстого каменю. Але насправді вона вся була кам'яна, оскільки могла змінювати різні частини тіла, а то і саме тіло у формі та розмірах. Архангел Вогню не могла нічого зробити суперниці, оскільки її стихія геть не завдавала шкоди каменю. Цим і користувалася Ділназ, в першу чергу атакуючи Аріадну. Ілля розумів безвихідність становища Доброславської, тому всіляко намагався привертати увагу Ділназ до себе. За допомогою води він міг принаймні уповільнювати атаки мальдеранівки.

— Проти неї було б добре Архангела Землі, а не нас, — промовила Аріадна.

— А хіба ти не зрозуміла? Цих Демонів завчасно обрали нашими суперниками, — відповів Ілля. — І з такими здібностями, проти яких нам важче битися.

— Нащо це мальдеранівцям? Ми ж повинні битися з Вершниками.

— Якщо Вершники планують на нас напасти, то таким чином вони намагаються зменшити наші сили до бою. Тому ми повинні швидше перемогти цю мальдеранівку, аби вона не так сильно нас вимотала.

— То потрібно усіляко уникнути цього бою...

Але на справі це виявилось не так легко. Щойно Архангели зробили спробу відступити, як Ділназ перекрила їм дорогу і всіма зусиллями їх затримувала. Здавалося б, від одного суперника втекти легко, адже Архангелів двоє. Вони розділилися і полетіли в протилежні сторони. Ілля щиро сподівався, що Демон буде переслідувати його, адже він має принаймні шанс для поєдинку з нею. Архангел Води навіть летів повільніше, аби Ділназ його наздогнала. Але така маленька хитрість не вдалася, бо Демон виявилась не простачкою і обрала своєю ціллю Аріадну. Вона реально оцінювала, якого із суперників переможе швидше.

Ілля з досадою клацнув язиком. Хоч Ділназ і була вся із каменю і важила, напевно, з кілька тон, але її крила з легкістю витримували таку вагу, неначе були до неї пристосовані. І швидкість польоту в неї на рівні з іншими Воїнами Сил. Коли хлопчик намагався захопити у водяну кулю Ділназ, та провалювалась крізь неї. Звичайну людину куля витримувала, але не кам'яну істоту. Зрозумівши, що цього бою не уникнути і що ціллю ставатиме Архангел Вогню, Рибак попрямував до неї на допомогу.

Хлопчик встиг помітити, як поряд щось блимнуло. Він ледве ухилився від гострої рапіри, яка пронизала повітря. Архангел Води миттєво відлетів назад. Але побачивши того, хто на нього напав, Ілля застиг, а його очі вражено розширилися. По-перше, це був не мальдеранівець. А по-друге...

— М... Микита? — шоковано пробелькотів він.

Перед ним дійсно був Микита Рибак, старший брат, який загинув від рук Вершниці Війни. Та ж зовнішність, ті ж самі білі крила. Тільки в руках він тримав рапіру і дивився якось насмішкувато.

— Привіт, братику, давненько не бачились, — сказав він.

Навіть голос був той самий. Ілля не міг повірити своїм очам та вухам.

— Бути не може, — промовив приголомшено Архангел Води. — Ти мертвий. Я бачив тебе в труні і як тебе поховали. Ти помер на моїх очах!

— Своїм очам не завжди можна вірити, — потиснув плечима Микита. — Інколи все видається не таким, як є насправді.

— Це не ти! Мій брат мертвий! — вигукнув Ілля.

— Ти так у цьому впевнений? — повів бровою Микита. — Якщо не віриш, то запитай в мене те, що повинен знати лише твій брат.

Ілля запнувся. Це йому здавалося нісенітницею. Архангел навіть подумував, чи це, бува, не витівки Каміли? Але хай навіть так, вона не може знати всього, що відомо Микиті. Ілюзію можна викрити за допомогою звичайних запитань.

— Улюблений фільм?

— «Достукатися до небес».

— Пісня?

— «End of All Hope» — Nightwish.

— Страва?

— Риба по-креольськи.

— Актор?

— Ліам Нісон.

Архангелу Води це здавалося сном. Цей Микита без роздумів і точно відповідав на всі запитання, які ставив хлопчик.

— Кого з тварин я боюся... найбільше? — знову запитав він, бо це міг знати лише Микита.

— Пацюків.

Це було останньою краплею у розвіюванні сумнівів Іллі. Не залишалося жодних сумнівів — перед ним справді Микита, його старший брат, бо цього знати не міг ніхто, крім нього.

— Але... як? — прошепотів спустошено він. — Ти же... був мертвим... Я ж бачив, як...

— Повторюю, не всьому можна вірити, — сказав Микита. — Те, що ти бачив — лише ілюзія.

— Як це розуміти?

— А не треба нічого розуміти. В тебе на це не вистачить часу. Пробач, брате. Бачать небеса, я не хочу цього.

Раптово, міцно стиснувши рапіру в руках, Микита стрімко попрямував на Архангела Води. Хлопчик ледве встиг уникнути зброї, бо він був надзвичайно розгубленим. А раптовий напад брата остаточно його спантеличив.

— Микито, що ти робиш?! Чому ти на мене нападаєш?! — питав Ілля, кружляючи навколо від рапіри брата. — Що з тобою таке?!

— Я не хочу цього робити, але мушу, — відповів Микита.

На його обличчі виник скорботний вираз, але він продовжував атакувати брата з тією ж впевненістю та зосередженістю, неначе хтось керував його тілом.

— Тебе що, змушують це робити? — запитав Архангел, помітивши дивну поведінку брата.

— Так. Це все мальдеранівці... — підтвердив Микита. — Моє тіло мене не слухається, навіть інколи розум затуманюється... Я не контролюю себе.

— Але як мальдеранівці це роблять?

— Я не знаю! — відчайдушно вигукнув хлопець. — Я дійсно... був мертвим... Але хтось повернув мене до життя! Я поняття не маю, як це трапилося! Але мною керують! Дідько!

Микита на мить зупинився, ухопившись за голову. Він пронизливо ричав, немовби щось намагалось ним оволодіти.

— Допоможи мені!.. Допоможи... — благав Рибак. — Я не хочу... Але мене змушують...

— Микито... — нажахано пробелькотів Архангел, спостерігаючи за муками брата.

— ДОПОМОЖИ МЕНІ!!!

Ілля підлетів до брата і схопив його за руки.

— Як мені допомогти? Що я маю робити? — стурбовано запитав хлопчик.

— Вбити... Ти можеш зупинити мене, вбивши... — відповів Микита. — Але... знайди якийсь інший вихід... Я не хочу вмерти знову... Благаю тебе, знайди інший вихід!

— Я щось вигадаю, тільки борися, чуєш?!

Але Ілля бачив, що на боротьбу в Микити не було сил, бо на його обличчі розтягнулася зловісна посмішка. Цього разу Архангел не встиг уникнути рапіри, і вона зачепила його ногу. Затискаючи рану рукою, хлопчик відлетів на достатню відстань від Микити, але той неначе розпочав полювання на молодшого брата, а його очі хижацьки горіли.

— Правильно, все так, як сказав твій братик! Хочеш мене зупинити — вбий! — з реготом говорив він. — Тільки ж як ти це зробиш? Адже твій брат не хоче померти знову. Невже ти його вб'єш?!

«Що в біса відбувається? — вражено думав Ілля. — Я точно впевнений, що це мій брат! Але що з ним таке? Хто оволодів його свідомістю? Звідки він навчився так майстерно користуватися рапірою?». Архангел захищався від брата, але не поспішав атакувати сам. Йому не хотілося втрачати Микиту знову, тому Ілля мусив вигадати щось, аби звільнити його від контролюючої сили. В нього просто рука не піднімалася на нього напасти.

Ілля геть за всім цим забув, що квапився на поміч Аріадні. Ділназ, задоволена, що Архангел Води відволікся, усіляко атакувала і переслідувала Доброславську. Її потоки вогню не могли нічого завдати кам'яній мальдеранівці. Архангел з жахом подумала, що з такими темпами вони до Вершників навіть не доберуться.

***

Перші бої встигли принести і перші жертви як серед іліаннівців, так і серед мальдеранівців. Янголи-медики працювали у всю силу своїх можливостей. До Консулату через міжпросторові діри поверталися поранені Янголи, аби отримати першу допомогу. Там панував справжній хаос, і медики не знали, до кого першого кидатись. Тільки холоднокровність Реґіни допомагала наводити лад у лазареті. Без її чітких вказівок навряд чи медики змогли б узяти себе в руки.

Амадеус наполягав, аби Маргарита не виходила зі своєї кімнати і не бачила жахіть, що зараз панували в Консулаті. Але дівчина не могла все ігнорувати. Вона насилу пробилася до Реґіни, яка замотувала бинтами голову хлопцю з пробитим черепом.

— Кажи, що мені робити, — промовила Марго до неї.

— Марго? Ти що тут робиш? — вражено запитала Реґіна. — Тобі не потрібно це все бачити...

— Я хочу допомогти. Будь ласка. Я розумію, що я не Воїн Сил, але дозволь мені зробити принаймні щось, — попросила Маргарита.

— Добре. Зайва пара рук мені не завадить, — відразу погодилась Реґіна. — Тримай ось тут... Затисни пальцями... Амадеусе, твоя допомога мені також знадобиться.

Тепер Марго почувала себе ліпше. Найгірше для неї — власна бездіяльність і безпорадність. А за роботою їй завжди ставало легше на душі. Маргарита хотіла бути потрібною і відплатити за доброту Реґіни та інших Янголів, які допомагали їй облаштуватись в Консулаті.

Більша частина іліаннівців була зосереджена в лазареті, і лише подекуди зустрічались Янголи в інших коридорах і приміщеннях Консулату. Загалом це були небойові Янголи, які не могли нічим допомогти у поєдинках, або вартові. Айвор також залишився у Консулаті, віддаючи різні внутрішні розпорядження. Він слідкував за загальним порядком, за роботою медиків, брамників та інших іліаннівців, аби всі були на своїх місцях і виконували свої зобов'язання.

Його увагу привернула група з десяти Янголів, яка йшла неподалік. Все б нічого, але вони рухались поволі і неквапливо, тоді як інші іліаннівці всюди літали і поспішали. Було таке відчуття, ніби цей десяток не знав про Битву Сил і просто прогулювався Консулатом. Це дуже розлютило Айвора.

— Що ви тут робите?! — вигукнув обурено він, підскочивши до Янголів. — Ви ж непоранені! Негайно повертайтесь до бою!

— Ми небойові Янголи, — байдуже потиснув плечима один з них. — Яка від нас користь?

— То допоможіть принаймні в лазареті! Там стільки поранених, що медиків просто не вистачає! А ви тут без діла тиняєтесь!

— Айворе, ми охороняємо Консулат. За наказом Ради.

— За яким із лідерів ви закріплені?

— Лідерів? — перепитав Янгол дещо здивовано. — Ні за ким ми не закріплені. Ми окремий підрозділ, який займається охороною Консулату. Адже раптом вороги надумають сюди вдертися?

— Хто надав вам ці розпорядження? — не вгавав Айвор.

— Ельза Брандтнер, — без запинки відповів Янгол.

— Ельза? — перепитав Айвор дещо здивовано, а потім на його обличчі з'явилася посмішка. — Ну що ж... Якщо Ельза наказала, то все добре.

— Ми можемо йти?

— Так, тільки одну хвилиночку...

Айвор озирнувся навколо себе, шукаючи ще якихось Янголів. Побачивши трьох осіб неподалік, покликав їх.

— Ви щось хотіли, Айворе? — запитали вони.

— Так, дещо уточнити. Ви бойові Янголи?

— Так, — відповіли вони. — Бойова група Долорес, закріплена за охороною Консулату.

— Добре. Ви їх знаєте? — запитав Айвор, кидаючи погляд на групу Янголів, яку зупинив.

— Ні. Вперше бачимо, — похитала головою трійця. — Хоча іліаннівців багато, всіх і не запам'ятаєш...

— Вбити їх! — раптово наказав Айвор трійці.

Янголи спантеличено перезирнулися між собою.

— Вбити? За що? — вражено запитав Янгол, якого Айвор до цього допитував.

— Я не знаю, хто ви, але не Янголи, — твердим голосом сказав радник. — Ельза Брандтнер не могла вам надати ніяких наказів, бо вона більше не радниця і навіть не іліаннівець, а ув'язнена у темниці злочинниця! Про це знали всі іліаннівці. Хто ви?

Підозрілі Янголи нічого не відповідали, обмінюючись короткими поглядами. Раптово троє Янголів, які оточували Айвора, замертво впали на підлогу. В них невідомо звідки з'явилися глибокі рани. Радник відсахнувся, не розуміючи, що з ними відбулося. Тут він відчув, як його живіт пронизав гострий біль, і з нього потекла кров. Айвор вражено дивився на Янголів.

— Х... Хто ви... такі?! — пихтів він, впавши на коліна. — Хто... ви?!

— Що ж... Тобі перед смертю можна розкритися...

Радник почув клацання пальців. Раптово ілюзія розвіялась. З жахом Айвор побачив, що перед ним замість десяти Янголів стояли четверо Вершників Мальдерани, Каміла та п'ятеро Демонів. У Вершника Розбрату з кігтів стікала багряна кров.

— ВИ?! — вражено видихнув Таяні, не вірячи своїм очам. — Що відбув... відбувається?!

— Не був би ти таким допитливим, прожив би на кілька годин довше, — солодко протягнула Каміла. — Прощавай, Айворе.

Розбрат наніс другий, смертельний удар раднику.

Демони, які супроводжували Вершників, відтягнули тіла вбитих в найближчу кімнату, аби вони не привертали зайву увагу іліаннівців.

— Ось так нас банально викрили, — з досадою протягнула Вершниця Війни. — А ти, Каміло, казала, що Ельза — аргумент на всі випадки.

— Я не знала, що вона ув'язнена і більше не керує Радою, — відповіла Каміла. — Я навіть близько припустити не могла, що таке можливо.

— Це дійсно нонсенс, — погодився зацікавлено Смерть. — За що ж дорогоцінну Ельзу ув'язнили іліаннівці? Що вона такого страшного накоїла?

— Поняття не маю, — потиснула плечима Каміла. — Мені завжди здавалося, що така доля ніколи не торкнеться Ельзи. Аж самій цікаво, чим вона напаскудила іліаннівцям.

— Нам треба рухатися далі, — нагадав Голод. — Архангели відволіклися, але невідомо, чи надовго.

— Не хвилюйся, Голоде, надовго, — запевнив спокійно Смерть. — Каміла та її напарник показали іліаннівцям наші ілюзії, себто ми в Сан-Паулу і Делі. Вони впевнені, що ми саме там. Якщо не привертатимемо увагу в Консулаті, то Архангелів узагалі не побачимо. Каміла чудово маскує нас своїми ілюзіями. А цей Айвор — лише маленьке непорозуміння.

— Надалі, якщо в нас щось питатимуть — ми з групи Долорес, — сказала Каміла. — Всім зрозуміло?

Мальдеранівці зі згодою кивнули.

— Війно, любонько моя, можу я тебе попросити про одну послугу? — звернувся зі змовницькою усмішкою до жінки Смерть. — Знайди у темниці Ельзу Брандтнер і непомітно приведи її до нас, добре?

— Навіщо нам Ельза? — здивовано запитала Війна.

— Я хочу, аби вона була нашим головним гостем сьогодні і побачила те, що ми зробимо. Тільки дій тихо і непомітно, — наголосив старий. — Нам не потрібна зайва увага.

— Як скажеш, — з усмішкою кивнула Вершниця.

Її тіло на очах усіх стало невидимим, і почулися лише тихі кроки, які віддалялися від мальдеранівців.

Неподалік від чорнокрилих пробігала Янгол. Але вона бачила в них іліаннівців. Ілюзія Каміли працювала безперервно, лише Айворові перед смертю циганка розкрила їхні справжні обличчя. І тільки для того, аби побачити сповнені жахом очі радника.

***

Архангели не могли досягти швидкої перемоги над своїми суперниками-Демонами. Юліта і Сіім ні на мить не послабляли напади, не даючи Архангелам Землі та Повітря перепочити. Вони були, мов надокучливі мухи, яким хотілося не так перемогти іліаннівок, як добряче їм допекти. Василіса декілька разів захоплювала вітром Сііма і жбурляла у стіни будинків, але його оси весь час пом'якшували удари, ще й нападали на дівчину. Їх навколо був справжній рій. Інколи Архангелу Повітря доводилось іти на виручку Діані, оскільки Сіім одночасно атакував обох. Ще й Юліта постійно під ногами плуталась.

Хоч Василіса весь час наполягала, що налюві потрібно економити для битви з Вершниками, Діана більше не могла терпіти цих Демонів. Вона заманила ближче до землі Юліту і почала в неї жбурляти великими глибами і камінням. Декілька разів навіть вдалося влучити, після чого Демон з пересторогою відлітала на відстань.

Спільними зусиллями Архангели знайшли спосіб, як протистояти обом Демонам відразу. Діана утворювала із каменю та землі сотні загострених зубил, які Василіса вітром метала в мальдеранівців. Юліта одразу почала ховатись поміж руїн, тоді як Сіім ще чинив супротив. Дівчата дивувались, як тисячі ос можуть утворювати настільки щільний та міцний бар'єр навколо хлопця, що каміння не могло його пробити. Але іліаннівки принаймні тримали таким чином подалі від себе Демонів.

— Ідея хороша, ось тільки ми зараз утримуємо їх на відстані, а не нападаємо, — промовила Василіса. — Якщо так піде й далі, ми просто витратимо всю налюві, але так і не переможемо їх.

— Вони також не нападають, а тільки захищаються, — відповіла Діана. — Вони повинні усвідомити, що тут скоріше переможе той, у кого налюві переважає. Знаючи, що в Довгокрилих її у кілька разів більше, вони скоро здадуться.

— Ти чудово знаєш, що нашої налюві не так вже й багато...

— Але цього не знають вони... О, бачиш? Вже відступають.

Оточений кулею ос, Сіім сховався за найближчим будинком, уникаючи безперервних атак Архангелів. Діана переможно стиснула кулак.

— Нарешті відстали! — задоволено вигукнула вона. — Тепер треба шукати Вершників, якщо вони тут.

— Не поспішай. В мене таке відчуття, ніби це тимчасовий відступ, — промовила Василіса.

Вона не помилилася. Юліта знову здійнялася у повітря навпроти Архангелів. Але Діана цього разу дивилась на неї, мов на дивачку.

— Ну нічому життя її не вчить, — насмішкувато кинула вона, готуючи чергові загострені камінці.

Але посмішка, яка раптово промайнула на обличчі Юліти, дуже не сподобалась Василісі. Як і те, що Сіім занадто швидко їх покинув. Коли тіло Юліти почало заливатись світлом, Архангел Повітря зрозуміла, що нічого доброго з цього не вийде. Санторо миттєво затулила собою Діану.

Архангел Землі бачила якесь дивне і яскраве блимання світла кутовим зором, бо огляд їй перекривала спина Василіси. Її вуха пронизав гучний крик Архангела Повітря. Не розуміючи, що відбувається, Діана наосліп жбурнула глиби землі в бік мальдеранівки. Одна з них потрапила їй у живіт. Спалахи світла зникли, а Юліта впала на землю, скрутившись від болю.

— Що з тобою сталося? Що вона зробила?.. — стурбовано питала Райська, розвертаючи Василісу до себе обличчям. — О Боже...

Архангел Землі поблідла, побачивши суцільні криваві рани на місці очей Санторо. По щоках дівчини текла кров від очей, а її тремтячі руки завмерли навпроти обличчя. Василіса стогнала від болю, не наважуючись торкнутися до себе.

— Я не бачу... Я нічого не бачу! — вигукнула вона. — ЩО ЗІ МНОЮ?!

Діана втратила дар мови, не здатна і слова сказати. Її шкіра вкрилася мурашками від того, що сталося з Василісою.

Не встигла Архангел Землі оговтатися від побаченого, як вона почула сильний гул за собою. Сіім знову пішов у напад на Архангелів. Діана обхопила Василісу і швидко полетіла від рою ос до землі. Вона ледве встигла заховатися разом з Архангелом Повітря під земляний купол від великих комах. Але їхній гул був таким гучним, що лунав навіть усередині.

— Де ми? — запитала Василіса.

— Я тимчасово нас заховала, — відповіла Діана, відриваючи шматок тканини від одежі. — Я так і не зрозуміла, що відбулося з тобою.

— Сіім навмисно відступив, аби дати можливість Юліті діяти і самому не постраждати, — сказала Санторо. — Те, що вона ножами розмахувала — набутий талант. А вроджений... ось це світло.

— Один із найжахливіших талантів, які я зустрічала, — промовила Діана, перемотуючи тканиною очі Василіси, аби зупинити кровотечу.

— Що це за світло таке? Як же болять очі...

Райська з болем на серці запнулася. Вона не знала як сказати, що очей більше і немає. Їх просто за кілька секунд виїло це дивне світло Юліти. Але Архангел Повітря сама про це здогадалася, коли торкнулася до вологої від крові тканини на місці очей.

— Їх... більше немає? — спустошеним голосом запитала вона. — Моїх... очей...

— Ні... — тяжко злетіло з вуст Діани.

На деякий час повисла моторошна і мовчазна пауза. А згодом пролунав тихий і дещо нервовий сміх Санторо.

— З нас нікудишні Архангели, — видихнула Василіса. — Попалися... Так банально попалися в руки звичайним Демонам... Так легко купилися на них.

— Ми їх дуже сильно недооцінили. Та й занадто налюві берегли... Треба було одразу на цих Демонів всю силу кинути!

— А якби потім на нас Вершники напали? Ми маємо не так багато налюві... Ех, мені мій талант зараз був би дуже доречним...

— Поки що не час, — похитала головою Діана.

Вона чула і надалі гул ос навколо їхньої схованки, а земля почала крихтами осипатися їй на обличчя.

— Зараз ти не гравець, я все візьму на себе, — твердо сказала Архангел Землі. — А ти поки зачекай.

— Ти сама з ними не впораєшся! — заперечно вигукнула Василіса. — Зажди трохи...

— Ці оси не просто так навколо нас вештаються. Вони потроху руйнують купол, який я утворила. Тим паче, що це за Архангели, які ховаються від парочки Демонів? Ми псуємо ім'я Архангелів, які нам довірили.

— Я не відпущу тебе саму! — Василіса наосліп спробувала ухопити Діану, але стиснула лише повітря.

Архангел Землі не збиралася сидіти, склавши руки, і чекати слушного моменту. Бо ніхто не знав, коли він настане. І сперечатися з Василісою не було сенсу. Діана просто вилетіла із земельного куполу, залишивши там у безпеці Санторо. Знаючи, що до неї все-одно намагатимуться пробратись, Діана виростила на куполі ціле насадження незвичних рослин. Але це були геть не прості рослини, а хижаки на комах, серед яких росянки, непентеси, гігантські біблісі, венерині мухоловки та інші. Оси Сііма якщо і намагалися пробити земельний купол, то з легкістю потрапляли в ці рослинні пастки.

Юліта та Сіім були дещо збентежені такою винахідливістю Архангела Землі, але це не змусило їх поставитися до дівчини серйозно. Вони нахабно усміхалися, передбачаючи свою перемогу.

— І ви себе називаєте Архангелами? — Сіім пронизливо реготнув. — Такого жалюгіддя я ще ніколи не бачив за все своє життя.

— А ви ще бажали з Вершниками битися, — підхопила Юліта насмішкувато.

— Нас лякали, ніби ви другорівневі! Але таке відчуття, ніби ви сьогодні вперше в житті на Архангелів перетворилися! Сміх та й годі!

— Настільки ганебних Воїнів Сил я не зустрічала.

Демони безперервно кидали насмішки і нестримно реготали. Але Діана мовчки ковтала усі їхні слова. Вона відчувала, як усередині неї щось закипає і ось-ось вибухне. За те, що трапилося із Санторо, Архангел Землі ніколи їм не пробачить. «До дідька Вершників, — думала, скриплячи зубами, Діана. — До дідька економію налюві. Але я не заспокоюсь, доки не повідриваю цим двом голови».

Зрозумівши, що атакувати купол, під яким ховалася Архангел Повітря, безнадійно, Сіім усіх своїх ос направив на Діану, а за ними ринулась і Юліта. Раптово із землі у небо навколо Архангела потягнулися тисячі лоз, немовби ставши додатковою перепоною для ос. Комахам, звісно, це не особливо заважало пролітати між стеблами до Діани. Ось тільки варто було їм наблизитись до неї на відстань п'яти метрів, як миттєво лози вкрилися мілкими шипами і немовби ожили. Вони почали рухатися і звиватися із шаленою швидкістю, нанизуючи ос на свої шипи. Те, що комахи були занадто великими, тепер навпаки грало погану роль для них.

Юліта мала необережність занадто наблизитись до лоз, і декілька з них обхопили мальдеранівку. За допомогою мачете вона перерізала їх, але все нові та нові стебла обхоплювали дівчину і починали душити.

— Сііме! Зроби щось!!! — закричала Юліта, і ще одна лоза одразу потягнула мальдеранівку за горло.

— Проклята Архангел! — вилаявся Сіім. — Оси не можуть до неї пробитися!

— То і не намагайся цього зробити, дурню! Позбудься цих лоз!

— Зрозумів.

Хлопець помітив, що коріння скупчувалося в землі в одній точці. Частину ос він направив саме туди. Діана, будучи між стеблами лоз, які безперервно рухались навколо неї, немов вихор, не побачила цього. Її більше цікавили самі Демони і питання, як з ними розправитись. Здавалося б, з Юлітою вже можна покінчити, але мальдеранівка примудрялася постійно перерізати лози, які її охоплювали. Хоча повністю з них вирватися їй не вдавалось. А Сіім взагалі навіть близько до них не наближався.

Раптово лози перестали слухатися Архангела і неначе вийшли з-під її контролю. Одна з гілок зненацька настільки сильно вдарила дівчину, що вона вилетіла з лоз і гепнулася на землю. Відчуваючи біль у спині, Діана припіднялась на ліктях. Вона вражено спостерігала, як усі лози почали в'янути і опадати до землі. Тепер Юліта без жодних проблем змогла звільнитись, хоча її тіло і було покрите червоними цятками від шипів.

— Якого дідька? — вражено видихнула Діана.

— А такого, — вдоволено розпочав Сіім, тепер вже без остраху наблизившись до Архангела, — що це непрості оси. І отрута в них незвична. Вона підриває взаємозв'язок мозку і потоків налюві.

— Мене не вжалила жодна з твоїх ос! — процідила крізь зуби Діана.

— Але вони отруїли коріння твоїх рослинок, — з посмішкою сказав Сіім, милуючись однією з ос, яка сіла йому на палець. — А лози начинені твоєю налюві. Таким чином, я просто розірвав твій зв'язок з рослинами, і вони вийшли з-під контролю. Шкода, що я до цього раніше не додумався.

Сіім кивнув на земляний купол, під яким ховалася Василіса, і на хижі рослини, які додатково захищали його від ос. Цього разу комахи припинили бездумно його атакувати, а спочатку жалили в коріння. Від їхньої отрути рослини починали в'янути і помирати.

Архангел Землі з досадою скривила вуста. Тепер використання будь-якої рослинності проти цих Демонів не мало сенсу. Вони можуть допомогти лише на короткий час, а потім ці кляті оси все одно їх знищать. У Діани загупало серце, коли нескінченний вихор ос зібрався над її головою. Архангел нервово стиснула жменю землі.

***

Бій не вдавався і в Архангелів Води та Вогню. Аріадна тільки і могла, що літати подалі від Ділназ, бо її вогонь кам'яній мальдеранівці не завдавав жодної шкоди. Інколи в їхній поєдинок втручалися Янголи, які бачили безпорадність Архангела. Але це нічим не допомагало, бо на Ділназ, здавалося, не діяли жодні здібності. «Що ж робити? Що ж робити? Що ж робити? — у паніці думала дівчина. — Я ж не можу постійно втікати!». У пошуках допомоги Архангел озиралась на Іллю. Але він був зайнятий своїм поєдинком.

Будь-що хлопчик не бажав убивати Микиту. Він не знав, що із ним зробили мальдеранівці, як його повернули до життя і яким чином контролюють, але Микита живий. Архангел Води прагнув зробити все у своїх силах, аби тільки знову не допустити загибелі брата.

Микита весь час нападав, бо не міг впоратися з тим, що ним керує. Ілля також атакував його, але робив це ліпше для того, аби відтягнути час на роздуми. Він прокручував у голові різні здібності Янголів та Демонів, з якими йому доводилося стикатись і які могли б змусити мертвого встати з могили. Рибак згадав, що Вершник Смерті може маніпулювати душами. Раптом він вселив душу якогось Демона в тіло Микити, але в ньому залишились краплі власної свідомості? Адже Микита користується не своїм талантом. Він ніколи раніше не брав до рук рапіру. Втім, що б не питав у нього Архангел Води, хлопець відповідав правильно. Навіть поведінка була повністю йому притаманна.

— Що ти пам'ятаєш найперше, щойно отямився? — по ходу справи розпитував у брата Ілля, аби вивідати принаймні якусь зачіпку.

Інколи здоровий глузд повертався до Микити, хоча він так і не міг владнати зі своїм тілом.

— Я пам'ятаю тільки те, як опинився вже тут, — відповів старший Рибак, намагаючись дотягтися рапірою до хлопчика. — Я побачив тебе, а потім... понеслося... Допоможи мені, будь ласка! Я не хочу цього робити! Врятуй!

Кожен такий заклик на допомогу різав Іллю, мов ножем. Якби ж він знав, як це зробити, як врятувати свого брата.

Раптово жахлива здогадка спала на думку Архангела. Але він із посмішкою озирнувся до Микити.

— Не надто приємна ситуація, правда? — якомога буденніше сказав Ілля до брата. — Ти повернувся до життя, а нам доводиться з тобою битися.

— Ще б пак, — погодився Микита. — Ми, звісно, боролися на тренуваннях, але то лише тренування.

— Пам'ятаєш, яке ти мені прізвисько свого часу дав?

— Певна річ. Ворошиловський стрілок. А ти бісився.

— Еге ж. А як ти називав мій мотоцикл?

— Драндулетом на колесах, — засміявся Микита.

Миттєво посмішка на обличчі Архангела Води зникла, а в його очах блимнули ненависні вогники. Зібравши в руках величезний об'єм води, Ілля з усієї сили вдарив нею в Микиту. Хлопець з розгону врізався у стіну будинку і впав на землю. В здивуванні від такої несподіванки, Микита спробував підвестися. Але Архангел бив його водою, неначе хлистами, не даючи навіть на колінах утриматись. Раптово зникла уся його турбота за брата, натомість очі розлючено палали.

— Що... ти... робиш? — вражено питав Микита, скрикуючи від ударів. — Ти що... вирішив... мене таки вбити?

Але Ілля мовчав, продовжуючи з люттю атакувати хлопця. Врешті Архангел зосередив у руках краплини води і під сильним тиском направив їх у Микиту. Неначе справжні кулі, вони наскрізь пробивали тіло хлопця, не чіпаючи життєво важливі органи. Микита кричав від болю, а з усіх частин тіла повільно стікали цівочки крові.

— За що?! Я ж просив... допомогти мені... — зі стогоном протягнув хлопець. — Я не хочу знову вмерти! А ти бажаєш... мене вбити?

— Так. Бо ти не Микита, — твердим голосом сказав Архангел.

— Я — Микита! Я ж тобі довів!

— Я також так думав... Тільки потім помітив одну річ... Якщо хочеш померти швидко і безболісно, раджу тобі відкрити своє справжнє обличчя. Інакше помиратимеш дуже повільно і нестерпно. Я тобі це влаштую.

— Про що ти говориш? Це ж я!!!

Але Архангел із кам'яним обличчям обхопив у водну кулю Микиту. Хлопець почав здригатися і хапатися за горло від нестачі повітря. Коли він мало не втопився, Ілля розчинив кулю, і Микита впав на землю, пожадливо хапаючи повітря.

— Я буду так робити, доки ти не сконаєш від втрати крові, — пригрозив Архангел. — Повторюю знову: покажи своє справжнє обличчя.

Микита деякий час не відводив погляду від іліаннівця, а потім кивнув. Його зовнішність поступово видозмінювалась. Замість білих крил — чорні. Замість Янгольської одежі — Демонська. Замість високого і худорлявого шатена — середнього зросту хлопець із довгуватим світлим волоссям. Він важко дихав, постійно здригаючись.

— У чому твій талант? — знову твердо і суворо запитав Ілля у псевдо-Микити.

— А ти не маєш здогадок, хлопчику? — насмішкувато кинув Демон.

— Маю. Але хочу знати точно. Як тебе там насправді?..

— Бекір. Мене звати Бекір ва Дуїдне.

Демон з великими зусиллями прийняв сидяче положення, впершись спиною в стіну будинку. Він досі випльовував з кашлем воду, а кров продовжувала витікати з ран.

— В мене особливий талант, — промовив гордо Бекір. — Я приймаю зовнішність тої людини, яку найбільше любить, поважає і цінить мій суперник. Разом з тим у моїй пам'яті виникають спільні спогади цих двох людей, тому я можу з легкістю довести, що я «справжній». Ти запитував мене те, що мав знати твій брат. І я це дійсно знав, бо отримав його оболонку. Я знав, як він поводиться, тому вдавати Микиту було не тяжко.

— Тобто, Микита як був мертвий... так і залишився? — перепитав Ілля, відчуваючи, як усередині нього все обривається. — Але як же... усі ці дивні напади... неначе хтось... керував ним?

— Хлопчику, це все банальна акторська гра, — усміхнувся навіть дещо співчутливо Бекір. — Я вже довгий час користуюся цією здібністю. Я навчився грати і вдавати будь-що. Тим паче, як я вже казав, усі ваші спільні спогади були в моїй пам'яті. Я всього лише їх відобразив. Ти сам сказав, що Микита мертвий. То чому було б не вдати, ніби він ожив і ним просто маніпулюють? Це повна маячня, бо ніхто не може повертати мертвих до життя. Але ти купився. Бо в глибині душі сподівався, що трапиться диво, що Микита оживе. І коли це диво «трапилося», ти повністю втратив розум. Особливо коли я почав благати, аби ти мені зберіг життя. Ти настільки любив свого брата, що не міг думати раціонально. Банальне запаморочення мозку, яке допомагало мені перемагати суперників частіше, аніж рапіра. Адже, як правило, одиниці здатні підняти руку на найдорожчу для себе людину. І через це усі гинуть, бо не наважуються атакувати...

Бекір знову закашляв, тільки цього разу в нього з вуст почала текти кров

Бекір знову закашляв, тільки цього разу в нього з вуст почала текти кров. Ілля дивився на Демона і повірити не міг, що дійсно так легко купився на його провокацію. Ніхто не може оживити мертвих. А він наївно в це повірив.

— А все ж... мені цікаво... — знову відізвався Бекір. — Як ти мене викрив? У чому я проколовся?

— Я повинен був викрити тебе ще після перших перевірочних запитань, — стиха промовив Архангел. — Але тоді я дійсно... був спантеличений появою брата. Радість затьмарила мій розум, і я не помітив деякі нестиковки. Хоча ти відповідав правильно. Скажи, кого ти зараз бачиш перед собою? Як я виглядаю?

— Архангел Води... Маленький хлопчик не більше семи років... Білосніжне волосся, сірі очі, — здивовано перерахував Демон. — А яке це має значення?

— За те, що ти видавав себе за мого брата, ти заслуговуєш найпекельніших мук, — сказав Архангел. — Але завдяки тобі неначе втілилась у життя моя мрія — ще раз побачити Микиту і поговорити з ним. Хоч це був ти, але все одно я неначе знову його побачив. Тому я розкрию тобі свою таємницю перед смертю.

Хлопчик підійшов до Бекіра і щось почав шепотіти йому на вухо. Обличчя Демона витягувалося від щирого здивування, а потім його вуста розтягнулися у посмішці.

— Он воно як, — протягнув Бекір із розумінням. — Дуже хитро... Треба було мені таки прислухатися до своїх відчуттів...

— Дякую тобі... за Микиту.

Архангел зібрав у долоні величеньку кульку води і різким помахом руки жбурнув її в Демона. А потім поквапився на поміч Аріадні, яка на нього вже зачекалась.

***

В очах Вершника Смерті відбивалися язики Багаття Іліанни. Потрапити до Святилища Консулату мальдеранівцям було легше простого. Знову ж таки, завдяки ілюзіям Каміли Янголи-близнюки, що стояли на варті Святилища, бачили перед собою чистокрилих іліаннівців. Тому і впустили їх без будь-яких роздумів або підозр, «відчинивши двері». Щоправда, аби вони раптово не завадили мальдеранівцям, Демони їх позбулися так само, як Айвора та тих трьох Янголів. На їхнє місце поставили двох бойових Демонів.

Смерть спостерігав, як двоє мальдеранівок виписували якісь символи навколо п'єдесталу з Багаттям Іліанни, а ще один чорнокрилий із зосередженим обличчям і заплющеними очима стояв обабіч них. Розбрат у цій компанії майже не виділявся, немовби мовчазне доповнення до Вершника Смерті, яке прикривало йому спину. Один тільки Голод подавлено опустив голову, а на його обличчі застигла огидлива гримаса.

— Каміло, точно ніхто не запідозрить, що на вході до Святилища наші Демони? — про всяк випадок перепитав у циганки Смерть.

— Можеш бути впевненим, — кивнула Каміла. — Усі, хто наблизиться до Святилища, бачитимуть на вході тих двох близнюків. Я утримую ілюзію, що ми іліаннівці, безперервно.

Голод зневажливо фиркнув. Він ненавидів поводитись подібно щурам.

— Контролюй свої емоції, а то по них легко можна зрозуміти, що в тебе на думці, — порадив йому Смерть, помітивши вираз обличчя Голода. — Жалкуєш, що ти тут опинився?

— Я ніколи не втікав від своєї долі і завжди бажав, аби перемогла Мальдерана, — відізвався приглушено чоловік. — Але усьому є межа! Те, що ми робимо, неприпустимо.

— Мене більше не хвилює твоя думка, — зневажливо кинув старий. — Усе буде по-моєму. Я нікому не дозволю псувати мої плани. Спробуєш це зробити — дуже пожалкуєш.

— І не збирався, — кинув Голод.

— А ось це правильно. Ти ж не хочеш втратити свою донечку? — усміхнувся Смерть, зміряючи поглядом Вершника. — Якщо нападеш на мене — почне діяти Клятва Душі, і душа Марти зникне. Якщо спробуєш завадити мені якимсь іншим чином — я накажу, аби її просто вбили. Невже ти думаєш, що я залишив Марту без нагляду?

— Я пообіцяв тобі зробити все, що ти захочеш, — запевнив спокійним і твердим голосом Голод без натяку на гнів, який захоплював його розум. — Можеш розраховувати на мене, я не підведу.

— Тоді зроби простішим своє обличчя, — порадив Смерть, — і насолоджуйся видовищем, якщо дійсно хочеш перемоги Мальдерани.

Демон, який весь час незворушно стояв неподалік, нарешті відізвався низьким голосом:

— Я все детально перевірив. Нікого стороннього у Святилищі та поза ним немає. Всі іліаннівці далеко від нас. Я відчуваю, що налюві зосереджена геть в інших точках Консулату.

— Продовжуй стежити за іліаннівцями і попередь, коли що, Азізе, — сказав Смерть, а потім, притиснувши пальцем навушник, звернувся до інших Демонів. — Що з Архангелами?

— Вони продовжують битися з нашими. Я бачила, як Юліта серйозно ранила Архангела Повітря, — повідомив жіночий голос Вершникові.

— В нас так само, — сказав другий голос. — Щоправда, Архангел Води впорався з Бекіром. Але проти Ділназ він і Архангел Вогню безсилі.

— Дякую за гарні новини, — вдоволено промовив Вершник. — Тримайте мене в курсі всього, що відбувається з Архангелами. Ірмо, Лів, ви скоро? — запитав він у мальдеранівок, які розписували підлогу Святилища символами.

— Ще трохи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.