Страшидло

Чомусь, коли нам хтось говорить слово — страшидло — в голові поволі виникають образи чогось неприємного і, можливо, навіть бридкого. Зазвичай це стосується чи то зовнішності, чи то містичної приналежності — досить дивне слово, згодьтеся.

Взагалі, це звучить як суб’єктивна оцінка когось, і залежить вона частіше всього не від об’єкту на який вона спрямована, а від того, хто дивиться.

І уявіть, коли б була у цьому світі істота — ніхто не знає достеменно, хто вона, чи воно, і звідки, але, дивлячись на неї, людина бачила б відображення своєї душі. А отже, форму придає той, хто споглядає…

Гадаєте, таке можливо? — Звісно ж ні, сказали б більшість, адже ніхто не хотів би зізнатися собі, а тим паче, щоб довідалися інші, що він потвора.

Знаю — лячно: це викликає неймовірний страх перед собою у здорової, адекватної людини, адже сумніватися в собі, в своїх моральних принципах є основою для самоаналізу. Але не будемо про це зараз — ми ж не на лекції з психології

Хочу розповісти вам історію Матія Загородного — був собі такий молодий парубок в нашому корпусі гуртожитку. Такий щирий хопчина, завжди чуйний і ввічливий, ніколи ні в чому не відмовляв друзям, та й до незнайомців ставився добре.

Одного разу на «студентському патті» в кімнаті моєї подруги хтось із хлопців розповів історію старого кладовища, того, що в далекому кінці міста, фактично біля лісу. Зараз воно, до речі, вже закрите і нікого там не хоронять, але охоронець на кладбищі все одно є, адже колись на ньому хоронили в склепах найзаможніших і «найдивніших» людей міста й околиці. Нащадки покійників ще живі, а отже, охорону від розкрадачів могил, так би мовити, вони щедро оплачують. Хоча охоронці довго тут не затримуються, незважаючи на високу зарплатню.

Говорять, що всі вони звільняються, тому що там живе Страшидло — це привид старого Василя Палія — сучасного мафіозі, який, застукавши свою дружину за зрадою, застрелив її, її коханця, а потім і сам покінчив життя самогубством. Правда, то чи ні, не знає ніхто, але що привиди на тому триклятому кладовищі живуть і лякають увесь приближній район міста, то нікому не новина, недарма там будинки та квартири так дешево коштують. Але хто ж при своєму розумі та з власної волі обере там купити будинок, хіба яке божевільне або відчайдушне.

— Дурниці то все, я в це не вірю, от в завтрашній залік з загальної психології — так, а у всі ці ваші балачки і вигадування, не вірю зовсім — сказав Матій

— Давайте уже розходитися, чи що, нам ще завтра іспит Воронові здавати, а ви ж знаєте, який той приторний, як що щось не сподобається — завалить і тільки так. Не хотів би я без стипендії наступні пів року сидіти — підтримав Колян, а ми всі згодилися, що на один вечір моторошняку з нас вистачить і, певно, підемо спати, бо здавати заліки краще виспаним, так і голова світла і вигляд презентабельніший.

Наступного дня Воорон лютував не на жарт — більшій частині групи поставив незадовільно, в їх числі опинився і Матій. Нездача означала одне — стипендії на наступні пів року не бачити як своїх вух. Багатьом із нас і так доводилося підробляти в різних закладах або писати реферати першокурсникам, щоб мати гроші на прожиття. Кому допомагали батьки, — було легше.

У Матія була багатодітна родина, тож вони йому допомагали вкрай рідко — в основному жив за стипендію. Але що робити тепер, коли стипендію відібрали?

Пам’ятаєте, я говорила, що був він дуже добрим і щирим юнаком, тож хтось із знайомих, так би мовити, по доброті душевній, через знайомих, вирішив запропонувати йому піти охоронцем на те кладбище. Мовляв — робота, лише вночі, та й то — прийшов, сів собі перед моніторами та й сиди — книгу читай, чи спи. А гроші платять, платять кожного тижня.

Історії про привидів і страхопудал хлопця не налякали, та й вибору в принципі не було — згодився він на ту роботу і вже на наступний день пішов на співбесіду.

— Добридень, в мене сьогодні призначено на десяту,— мовив Матій, відчинивши білі дерев’яні двері.

— Проходь. Не хочеш чаю?

— Ні, дякую, а що, розмова обіцяє бути довгою?

— Терезо, принеси нам, будь ласка, чай, — мовив пан в чорному піджакові своїй асистентці, що сиділа за сусіднім столиком.

— Тобі з цукром? — повернувши голову в бік Матія, запитав чоловік.

— Без цукру.

— Гаразд, тоді нам два і обидва без цукру. — Тереза вийшла геть, а пан продовжив

— Що тебе до нас привело?

— Не буду брехати — потрібні гроші і відносно легка робота, щоб ще часу на навчання вистачало.

— Хрещений?

— Ну так, але до чого це?

— Це лише стандартні питання, не хвилюйся, — заспокоїв співбесідник.

— Як давно сповідався?

— Та давненько вже. Ще, мабуть, до вступу в університет. Мама з татом наполягали, ото я і ходив, тепер же, коли сам можу вирішувати, то не йду. Не вірю я у все це.

— Значить, і хрестика на собі не маєш?

— Ні, хрестика — маю, мені його бабуся подарувала ще на сьомий день народження, з того часу завжди ношу з собою. То хрестик її тата, який дістався бабуні у спадок, а вона потім мені його передарувала, коли я захворів і не міг ходити.

— Не міг ходити — це як? Що за хвороба така?

— Я не знаю достеменно. Я ще досить малим був, тож і пам’ятаю погано. Але лікарі вилікували чи, можливо, бабусині молитви. — Видихнувши, промовив хлопець.

— Отже, в Бога таки віриш?

— Так, вірю. Я в церкву не вірю, в той їхній безбожний бізнес, а Бога в серці ношу — відповів юнак, надпиваючи зелений чай з гарної порцелянової чашки, котру за хвилину перед цим принесла Тереза. — До речі, дякую за чай — він дуже смачний. Ніколи нічого подібного не куштував.

— Так, чай у нас вийнятковий. Це спеціальний трав'яний збір — його сама Тереза готує — допомагає мені від головних болей, — усміхнувшись, сказав чоловік.

— Ну, добре — ти нам підходиш. Можеш почати вже сьогодні.

— Мені з собою щось потрібно взяти?

— Так, ось ключі від кладовища і від кімнати для охорони. Там все максимально ясно і зрозуміло. Сидиш, слідкуєш за моніторами і записуєш в щоденник будь-які дивні рухи з камер. Раптом крадії, то просто тиснеш кнопку під столом і замикаєш двері, а наші хлопці з спецвідділу самі про все подбають. Ах, і ще одне — вночі кладовищем не швендяй, ні з ким не розмовляй і тим паче нікого не впускай до себе. За зарплатнею приходь в кінці тижня, якщо доживеш — з моторошним сміхом відрізав той. Ну, щасти тобі.

Взявши ту спайку старовинних мідних ключів, Матій вийшов за двері.

На дворі сутеніло. — Дивно, як так, наче щойно ранок був. Куди тільки той день подівався? — подумав хлопець і глянув на годинник. На ньому було опів на четверту. — Певно, варто поспішити — не гоже запізнюватися в перший робочий день. — З цими думками попрямував на зупинку.