Дайвери

Кандидати в масони мають вірити у Бога. Проте кандидата не просять пояснювати чи викладати своє розуміння Вищої Сутності. У масонській ложі заборонені дискусії про політику та релігію, і тому в рамках ложі масон не може бути поставлений у ситуацію, яка вимагає пояснити своє розуміння того чи іншого політичного чи релігійного питання.

"Масони" Вікіпедія

У мене остаточно й нестерпно розболілася голова, і ми завернули до аптеки дорогою на стоянку. У моєму минулому житті мені добре допомагав цитрамон. Аптекар дав мені аналог, що містить ацетилсаліцилову кислоту, парацетамол та кофеїн.

— Давно голова болить? — співчутливо спитала мене Пенелопа.

— Та пів дня вже, але останню годину особливо сильно. Найімовірніше, вітром надуло в машині.

— Добре, поїдемо з піднятим верхом. Лангедок відомий своїми вітрами, тут дме триста днів на рік, — виявила вона турботу, і мені була приємна її увага.

— А що таке Лангедок? — скривився я і, переломивши таблетку пальцями на чотири частини, як мене вчила мама, ковтнув її гіркоту насухо.

— Міцно тебе скрутило, навіть не почекав, поки я візьму тобі води. Може, залишишся в готелі?

— Ну вже ні. За тобою явно полюють, і я не знаю, як ми викрутимося з твоїм навчанням в університеті. А ти спокійна, і іноді це мене напружує, коли я думаю, що ти нездатна оцінити небезпеку адекватно.

— Це гра, Френк. І вона мені добре вдається, якщо навіть ти бачиш легковажну дівчину поряд з вічно напруженим охоронцем, який її щоразу рятує.

— Так ось чому ти...

— Не турбуйся так, я зміню джинси на ті, що трохи вільніші.

— От зараза...— пробурмотів я собі під ніс, а вона засміялася.

Значить, головна перешкода, якщо дивитися збоку, — це я. Ну й добре. Поки відволікаються на мене, Пенелопа встигне вжити заходів.

— Як твоя голова? — поцікавилася вона, коли ми вже виїхали за місто. У машині стало затишніше та тихіше. А всього лишень — натягнутий матерчатий дах і підняте скло.

— Відпустило, залишилися якій незначні явища у потилиці. Мені цитрамон допомагає за п'ятнадцять хвилин.

— Хочеш дізнатися про Вільних Каменярів? Адже читати, напевно, не зможеш через головний біль, та й ноутбук трястиметься на колінах, неприємно для очей, коли болить голова.

— Буду тобі дуже вдячний. Мені подобається, коли ти так детально розповідаєш про різні невідомі мені речі. У тебе дуже добре виходить.

— Почалося, як і все у цьому світі, з об'єднання розрізнених людей. Раніше храми, фортеці та замки будувалися, якщо не століттями, то десятиліттями точно. Каменярі жили зі своїми сім'ями на таких будовах, і не було нічого дивного в тому, що поступово виникали громади зі своїм неписаним чи навіть писаним статутом та правилами. Нові члени піддавалися випробуванням, і їх приймали в громаду, яка давала клятву у всьому допомагати і підтримувати "своїх". Ту ж саму клятву давав і новачок.

— Коротше, мафія, — уточнив я.

— Так, принцип ти вже зрозумів. Так ось цехів у ті часи...

— А які це були часи? — перебив я її.

— Дехто вважає, що першим масоном був Енох, інші— що цар Соломон та Ісус, але офіційно узаконені братства з'явилися у шістнадцятому — сімнадцятому століттях. Привілеєм цеху мулярів було вільне пересування країною. Художники, поети, архітектори та скульптори, навіть нотаріуси приєдналися до цього цеху саме через свободу пересування. Це збільшувало клієнтуру та особисту свободу. Ватажки цехів значно впливали і на політичне життя, аж до бунтів. Вони мали як капітал, що складався із внесків, так і авторитет для великої кількості людей. Згодом утворювалися й інші спільноти. Наприклад, пекарів та злодіїв. Спільність інтересів, допомога та взаємовиручка. Ось що мало значення, все інше було їм байдуже.

— Тобто люди самі виборювали те, що їм не могла дати держава і ті, хто стояв при владі?

— Правильно, — повернулася до мене усміхнена Пенелопа.

— Чудове рішення! Зрозуміло, чому їх забороняли! Я хочу бути масоном! — заявив я.

— Френсісе, ти жив у такій рабській країні, де й досі не розуміють, що спочатку не закон захищає людей, а люди захищають закон, який своєю чергою захищає їх. Тобто джерело та охоронець закону— це воля вільних людей, а не держава. І тим більше не воля купки негідників, які захопили владу і підмінили поняття державності. Тому тобі це й на диво. Але продовжимо! Пізніше такі об'єднання переросли у вільні міста, якими керувала найнята адміністрація, та вільні міста кидали виклик навіть королям та державам.

— Карфаген? — запитав я.

— Ні, він був зруйнований задовго до масонів.

— Тепер мені цілком очевидно, чому влада так не любила масонів.

— До речі, якщо я правильно пам'ятаю, Марсель теж був свого часу вільним містом і в період хрестових походів на схід непогано на них заробляв. Коротше кажучи, перші спільноти людей за інтересами еволюціонували. Еволюція полягала в тому, що стали створювати незалежні від влади суспільства, братства, в які об'єднувалися люди, які прагнули краще жити. Ще з часів перших масонських громад у їхньому статуті прописувалася свобода віросповідання та рівність усіх членів об'єднання перед усіма. Щоправда, були й спільноти не з такими благородними цілями, наприклад, спільноти політиків. Ну та в сім'ї не без виродка, як то кажуть. До речі, а ти знаєш, що виродками раніше на Русі називали вродливих людей? Від слова "вродився", — перейшла вона раптово на російську, — Але, повернемося до мулярів. Перші благодійні товариства також створювалися з подачі масонів. Масони спонсорували створення навчальних закладів, які називали університетами, оскільки цей термін означав спільноту або корпорацію людей, об'єднаних спільною метою. Церква тоді тотально все контролювала, і вирватися з її лап було неможливо. Тому в університетах обов'язково викладали богослов'я.

— Виходить, що масони протистояли церкві, утворюючи рівновагу?

— Правильно мислиш, адже Папа з Риму іноді диктував свою волю і королям. Так було, наприклад, коли папа Інокентій III закликав до хрестового походу проти Альбігойської єресі, щоб приборкати неслухняних його волі дворян. Похід цей тривав двадцять років, і було вбито, зокрема й тут, у Лангедоку, понад мільйон людей.

— А я думав, що хрестові походи були лише на Єрусалим. До речі, я дуже здивувався, коли ти потягла мене до храму. Хіба це тобі не нашкодить?

— Ні. Мені нічого не загрожує у місці, де люди, може й з надією, але без віри, бурмотять свої прохання. А потім самі дивуються та ображаються, що їхні молитви не допомагають. І впадають у ще більшу зневіру.

— А що ти взагалі думаєш про релігію?

— Думаю, що релігія — плацебо для простих та наївних людей.

— Оригінально, — відповів я і замислився над її словами.

Перед тим як прибути до кінцевої точки нашого маршруту, Пенелопа деякий час покружляла дорогами, придивляючись до машин. Але, здається, стеження за нами не було. Ми під'їхали до огорожі з високими ґратами воріт, і наша розмова була перервана. Вийшли з машини.

— Будьте ласкаві, нам потрібен месьє Жан, — приємним голосом із хрипотою сказала Пе в невелику коробку, що висить на потужному кам'яному стовпі, в який вставлені петлі воріт.

— Яка мета вашого візиту? — пролунало в переговорному пристрої, і я задер голову до відеокамери.

— Ми хотіли поговорити про Ніколя Делоне.

— У вас є щось, що підтвердить ваші слова?

— Френк, покажи перстень у камеру.

Я підняв руку у бік камери відеоспостереження, і ворота почали відчинятися. Ми сіли в машину та в'їхали на територію садиби.

— А хто цей Делоне, чиє ім'я відчиняє "великі" двері?

— Золотих справ майстер. Займався посудом, срібними меблями та, звичайно, прикрасами. Зробив на замовлення масонів одинадцять перстнів, один із яких у тебе на пальці. Можливо, він також був масоном. Самі ці перстні мали лише ювелірну цінність, але камені, які інкрустовані в них, наділили магією зовсім різні алхіміки. І багато каменів у цих перстнях мають дуже поважний вік.

Ми проїхали метрів двісті алеєю між високими деревами, і опинилися біля будинку в середземноморському стилі, з колонами та пишною клумбою біля входу. Біля дверей нас зустрів юнак, він мовчки відчинив перед нами двері й увійшов слідом. Взяв із тумбочки біля входу металодетектор і провів ним довкола нас.

— Перевірте, будь ласка, на маячки та жучки нашу машину, — попросила Пенелопа, і її голос був серйозний.

Незрозуміло, чи вона жартує, подумав я, глянувши на її обличчя. А вона й не жартувала. Хлопець лише кивнув головою і, взявши ключі від машини, вийшов надвір. Безшумно звідкись збоку з'явився другий чоловік, старший за віком, і попросив іти за ним. Ого як! — подумав я, — все дуже по-дорослому. Бракує лише погонь та перестрілок. Тьху, тьху, ну їх до диявола!

Ми пройшли кімнатами, і компас, який крутився в моїй голові, показав, що ми вийшли на веранду у внутрішньому дворику. Великі яскраві квіти у підвісних горщиках радували око. По центру тераси стояв столик, і два легкі крісла були вільні, мабуть, до нашого приходу швидко підготувалися. За столом сидів старий. Він був старший за архієпископа, і вираз його очей був таким же колючим.

Теж пронизливий погляд, але навколо великого рота зібралися зморшки, які говорили про те, що ці губи звикли більше посміхатися, ніж гніватися. На столі лежала старовинна папка, обтягнута шкірою. Вона тонка, але я помітив, що в ній було кілька десятків сторінок. А крісло у старого масивніше і величніше за ті плетені, що були призначені для нас.

— Підняли архіви по перснях Делона? — замість привітання з легкою усмішкою запитала Пенелопа, зиркнувши на папку і, не питаючи дозволу, сіла в одне з крісел.

У старого трохи поворухнулися брови.

— Зніми перстень і передай Поважному Майстру, — наказала мені Пенелопа, і усмішка її стала трохи злою.

Я здивувався, адже перстень не знімався, але покірно потягнув його з пальця, і він слухняно зісковзнув. Я простягнув його до руки старого, але він не захотів його брати, і навіть не підняв назустріч долоню. Тому я поклав перстень на стіл перед ним.

Чоловік, який провів нас сюди, нечутно з'явився з-за моєї спини, тримаючи в руці невелике збільшувальне скло з ручкою. Він уважно розглянув напис усередині перстня, кивнув головою у відповідь на погляд старого і потім повернув мені перстень.

— Сідайте, будь ласка, — запросив мене сісти старий, вказуючи рукою на вільне крісло.

— Перерахування коштів не припинилося? — запитала Пенелопа в простір, розглядаючи свої нігті.

Після деякого збентеження від такого несподіваного і безцеремонного натиску, адже замість того, щоб представитися, Пенелопа поводилася тут як господиня, старий неквапливо відповів:

— Так, ось уже майже три сотні років від імені пані, з якою ви, очевидно, перебуваєте у родинному зв'язку, наш банк з незмінною регулярністю, один раз на рік, отримує внески, — тихо прогудів він зі свого крісла.

Було видно, що корона вже впала з його голови і голос звучав м'якіше. Можливо, через поведінку Пенелопи.

— Але, незважаючи на це, тут все ще упереджено ставляться до жінок?

— Анітрохи, — явно ніяковіючи, відповів Поважний Майстер, — демократія просочилася і до нас, і навіть у Великій Ложі є кілька осіб жіночої статі...

— І скільки ж у вашій ложі жінок?

— Одна, — опустив він погляд, наче вибачаючись, — крім вас, — уточнив він, — адже ви ж не збираєтеся нас покинути? Ви, мабуть, близька родичка тієї широко відомої у вузьких колах дами, яка...

— Не має значення, — безцеремонно перебила його Пенелопа.

А я починав включатися в ситуацію, а також у те, хто тут був головним. Виходило, що Поважний Майстер повзав на череві перед Пенелопою. Скільки ж вона перерахувала масонам за триста років? Я навіть плечі розвернув. Так його, Діана! Нехай знає наших! Поважний Майстер розгублено замовк.

— Власне, ми приїхали у справі, — порушила незручну паузу Пенелопа, — мене звуть Пенелопа, мого супутника Френк. Я тут детально виклала все, що нас цікавить.

Вона поклала згорнутий вчетверо аркуш паперу на стіл.

— Там є й контактна інформація. Якщо не зможете допомогти нам і вирішити питання самі, зверніться у Велику Ложу. Думаю, стаж перебування мого роду в ложі та фінансова допомога організації дає мені право не просити, а вимагати допомоги братів. Питання треба вирішити якнайшвидше, на мене вже тричі робили замах, а я не знаю, хто і за що. Який зараз прийнятий таємний знак під час рукостискання?

Старий кивнув головою мовчазному чоловікові за спиною, і той ступив крок до крісла Пенелопи, простяг руку. Вона підвелася з крісла назустріч.

— Зрозуміло, за двісті років майже не змінився, — відзначила Пе і знову присіла в крісло, — мені також потрібні ваші контакти або хтось хто чергує на телефоні. Не вічно ж турбувати його преосвященство, якщо ви надумаєте кудись відлучитися, — глузливо додала вона.

У її вустах "відлучитися" прозвучало як "відлучити від церкви". Чоловік за спиною простягнув візитівку, а Пенелопа, покрутивши, передала її мені.

— На цьому, мабуть, все, — підбила вона підсумок.

— Чи не хочете перекусити? — спитав Поважний Майстер рівним голосом, і я зрештою зрозумів, що це його реальне звання в ієрархії масонської ложі.

— Ти як? — звернулася вона до мене, дивлячись своїми золотистими очима, і їхнє примруження означало, що вона знову перебувала в хорошому настрої. Може подумала, що я захочу заощадити грошей на обіді?

— Я не проти, — погодився я, можливо через загальну незручність.

Якщо вже вони відчули напруженість від нашої присутності та безцеремонності, то, можливо, варто спробувати в невимушеній, неформальній обстановці заретушувати це почуття. Адже Пенелопа і я просили їх про послугу, і якщо вони були такі могутні, як стверджували чутки, то й поготів не варто було розходитись, залишаючи після себе відчуття досади та роздратування. Пенелопа надто круто на них "наїхала", це треба було загладити. За вечерею, якщо вечеря буває о третій годині дня, я випив трохи вина, яким славилася ця місцевість.

— Як вам вино? — поцікавився Великий Муляр, або як там називали його посаду.

— Дуже приємний оксамитовий смак, — відповів я, і це було правдою.

— Це з наших виноградників. Витримане без жодного поспіху протягом п'яти років. Робимо також і коньяк на дистильованому поту менеджерів, звільнених за низький рівень продажів.

Оце так рецептик! Можна було б і запатентувати, посміхнувся я, а потім не втримавшись засміявся: хіба можна витримати вино п'ять років поспіхом? Ми говорили про тамплієрів, протестантів та Альбігойську єресь. Про те, як колись рили судноплавний канал з Атлантичного океану до Середземного моря впоперек Лангедока. За смачною трапезою, гарним вином та неспішною бесідою почали згладжуватися гострі кути нашої попередньої ділової розмови.

Непомітно між нами встановився контакт, і якщо ми зустрілися не дуже добре, то розлучалися мало не цілуючись. Цікаво, а в них є секретні масонські поцілунки? Я багато чого дізнався про цю місцевість та людей. Виявилося, що предки цього месьє Жана були англійськими королями, і пішли вони від графів Тулузи. А ці місця служили останнім притулком уцілілих після різанини тамплієрів та інших єретиків.

— Машина була чистою, — простягаючи ключі, коротко сказав хлопець, якого Пенелопа просила перевірити її на "жучків".

Він мабуть жалкував, що їх не було. Може в нього була своя колекція "жучків", і він хотів, щоб і наш туди потрапив. Навіть месьє Жан, сам Поважний Майстер, вийшов нас проводити. І цього разу на його губах була посмішка, а розріз очей вказував на можливу спорідненість із китайцями. І це лише штук п'ять келихів гарного вина і година цікавої розмови. Він був дотепний і приємний у розмові.

Щоправда, говорили переважно він і Пенелопа. Я і безмовний мужик були схожі на братів Августинського ордену, що дали обітницю мовчання. На початку, коли тільки принесли страви я відчував себе як декорація, але дуже важлива декорація, яка тримає перстень. Але іноді я сміявся вдалим жартам месьє Жана.

— А чи не навідатися нам на пляж? — запропонував я, коли ми виїхали за великі ворота.

— А як твоя голова? Ти говорив, у потилиці щось лишилося.

— Вже ні, вино все виправило, навіть очі перестало давити.

Вино — найкращий лікар, особливо коли воно з виноградників масонів, — подумав я.

— Добре. Тоді рушимо прямо на пляж. Виспатися ще встигнемо.

— Маємо наявний занепад масонства. Раніше вони боролися за права членів своєї ложі, а зараз вже держава забезпечує достатній рівень прав і свобод, а їхній супротивник — церква, судячи з пригніченого вигляду архієпископа, страждає через низький рівень відвідуваності та падіння релігійності, — підсумував я все, що побачив за день.

— Ти маєш рацію, — відповіла Пенелопа, додаючи швидкості, — але я тобі казала, що це було помічено не вчора, а досить давно. Масони перейшли з духовних проблем на матеріальні, і я це передбачала ще два століття тому. Вони починали з себе, займалися самовдосконаленням і виродилися до банального споживання. Але зараз мені не хочеться про це говорити, про градуси і ступені масонських лож, про ієрархію і цілі. Я вся в передчутті моря! Добре, що ти запропонував відвідати пляж, сонце вже не палить, правда там, на узбережжі, буде багато людей, ближче до вечора.

Через п'ятнадцять хвилин я усвідомив, що краще б я цього не пропонував! Виявилося, що тут було прийнято купатися напівголими. А у цьому місті перебувало понад сімдесят тисяч студентів, з яких більша половина — студентки. Це нам розповів магістр ордену, тьху чорт! Поважний Майстер.

Принаймні пів пляжу жінок топлес, серед яких багато молодих дівчат, і Пенелопа від них не відставала. Вони підставляли свої тіла лагідним променям сонця, що хилилося до заходу, а мужикам було якось фіолетово на них. Спокійні хлопці! Я ж мало не заробив косоокість. Очі просто розбігалися, і я повертав їх у очниці руками.

З води виходити не хотілося. Вийти можна було лише одним способом — впасти на пузо і поповзом діставатися свого рушника. Але я боявся, що за мною могла залишитись глибока борозна. Прорив би ще один канал упоперек Лангедока. І якщо це побачив би хтось з репортерів, я став би новим національним героєм Франції, будівельником каналів!

Добре, що трапилася поряд симпатична жінка, років сімдесят п'ять, або ще старша, теж топлес. Виходячи з моря, я дивився тільки на неї, боячись відвести погляд. Це було зухвальство. Адже вона могла покликати поліцію і звинуватити мене в сексуальному домаганні! Ну, хоч Пенелопу насмішив.