Хованки зі смертю

Розділ 1

Чикаго, Іллінойс

Саффрон Янг

«Нікого не можна назвати щасливим до його смерті». Саме ця фраза, сказана афінянином Солоном цареві Лідії Крезу, назавжди увійшла в історію, подарувавши тим самим безсмертя її автору.

Коли я була маленькою, мій дідусь, доктор філософії, часто розповідав мені історії з життя видатних людей, які увічнили свої імена завдяки великим битвам, добрим справам і високій моральності. Таким був і Солон. Таким дідусь хотів виховати і мене. Минуло вже так багато років, а я досі пам'ятаю саме цю частину історії.

Крез був казково багатий і не вмів цінувати нічого, крім золота, величезної могутності та влади. У той час як Солон, який не мав за душею нічого, вважав, що вважати за щастя хвилини благоденства нерозумно, адже все може змінитися в будь-який момент.

«До кожного непомітно наближається майбутнє, сповнене всіляких випадковостей; кого Бог наділить щастям до кінця життя, того ми вважаємо щасливим. А називати щасливою людину за життя, поки вона ще наражається на небезпеки, — це все одно, що проголошувати переможцем і вінчати вінком атлета, який ще не закінчив змагання: це справа хибна, позбавлена будь-якого значення » .

Такої ж думки дотримувався і мій чоловік, Ліам Янг. Гроші ніколи не були сенсом його існування, але попри це, вони легко йшли йому в руки. Ми були у шлюбі вже майже три роки, і за весь цей час ніколи не знали нужди, у чому б то не було. Ліам усіляко захищав мене від усіх проблем і труднощів, припиняючи будь-які мої спроби хоч чимось допомогти йому. І, звичайно ж, у першу чергу, йшлося про фінансову сторону питання. Я ходила на роботу і була в якомусь сенсі матеріально незалежною від свого чоловіка, але основні витрати все ж припадали на його частку. Все, починаючи від моїх брендових туфель і закінчуючи далеко не дешевим будинком в одному з найкращих районів, було його заслугою.

Іст-Белвью-Плейс була дуже затишною, тихою вулицею з житловими будинками, розташованими по обидва боки дороги. Уздовж неї розкинулися маленькі клумби, які разом із великою кількістю зелених кущиків і дерев створювали атмосферу тихого, задумливого парку. Тут дивним чином поєднувалися: галасливе багатолике місто, наповнене запахами бензину та пилу, і зелені затишні вулички, провітрювані поривчастими, холодними вітрами з озера Мічиган.

На дворі був жовтень, але температура повітря не піднімалася вище позначки +11, і перехожі раз у раз закутувалися в коміри своїх кофт і курток. Що тут сказати, Чикаго, по правді, називають «містом вітрів».

*****

Того вечора я готувала вечерю на кухні й водночас поглядала на екран телевізора, слухаючи розмірений, заспокійливий голос диктора, який розповідав про чергову природну катастрофу, про заворушення та війни в різних країнах, про небачений розгул злочинності та майбутні свята. Від наступної новини про місцеву перестрілку в районі Саут-Сайда, під час якої знову було вбито молодого чоловіка, я мимоволі здригнулася. Мені навіть страшно уявити, як почуваються в такі моменти ті нещасні, яким не пощастило мати таке «сусідство».

— Я б боялася навіть вийти в магазин, живучи там.

Ліам, який сидів на дивані і, як і я, уважно стежив за новинами, лише посміхнувся, знизавши плечима.

- На щастя, тобі не потрібно про це думати, - сказав він, дивлячись на мене. – У нашому районі ніколи нічого не трапляється.

Це було правдою. Ми жили на одній із найтихіших і найспокійніших вулиць нашого району, в якому не відбувалося нічого примітного, за винятком хіба що пари-трійки дрібних хуліганських витівок місцевих підлітків. Як би там не було, ці дрібні витівки не йшли ні в яке порівняння з тим, що творилося на вулицях Саут-Сайда. У цьому районі, як правило, живе дуже багато афроамериканців, серед яких нерідко відбуваються перестрілки, процвітає наркобізнес, проституція, а також нелегальна торгівля зброєю. Офіцерів для патрулювання та наведення порядку тут просто не вистачає. Чим менше податків буде зібрано з населення, тим менше коштів піде на те, щоб забезпечити безпеку вулиць. А тут їх просто ні з кого збирати. Мало хто взагалі ризикує сюди заглядати, хіба що зовсім вже запеклі самогубці. Влада багато разів намагалася переглянути питання про утримання цього району міста, але в кінцевому підсумку так ні до чого й не дійшла. Ніхто не хоче платити податки за іншого, а тим більше утримувати злочинців і наркоманів. Таким чином, подібні особливості формування бюджету багато в чому навіть посприяли розвитку мафіозних синдикатів. Тому мешканцям міста залишалося лише змиритися зі зворотним боком блискучого Чикаго, а згодом і зовсім зробити це його «родзинкою». Туристів завжди приваблюють дві речі: багата історія або містичне чи кримінальне минуле. Тут і того, і іншого було вдосталь.

Я відволіклася від рагу, що кипіло, у яке щойно додала лавровий лист і квасолю, і подивилася на чоловіка. Він, судячи з усього, замислився над чимось своїм, оскільки відклав телефон убік і, підперши голову рукою, дивився кудись у вікно немигаючим поглядом. Залишивши в сотейнику дерев'яну лопатку, я підійшла до Ліама і поклала руки йому на плечі. Від несподіваного дотику він злегка здригнувся і, повернувшись до мене, якось сумно посміхнувся.

— Про що ти замислився? — запитала я, сідаючи поруч.

Він провів рукою по волоссі, розчісуючи його, і кивнув у бік вікна, за яким вітер гнав по дорозі опале листя.

- Не можу зрозуміти, коли встигла настати осінь. Адже ще недавно ми святкували твій день народження на яхті. А це було в липні.

Я обійняла його, притиснувшись щокою до широкого, сильного плеча.

- І це тебе так засмутило?

- Не це, а усвідомлення того, що життя минає з кожною хвилиною, і ці миті вже не можна буде повернути.

Я провела рукою по його обличчю, відчувши пальцями ледь помітну, колючу щетину. У той момент я навіть не могла висловити всіх почуттів, що вирували всередині мене — так сильно я кохала цього чоловіка.

— Ти правий. Час летить невиправдано швидко, і ми не в силах це змінити. Але у нас є тут і зараз, а це набагато важливіше за туманне майбутнє. Попереду — лише невизначеність, яка багато в чому залежить від нашого вибору та наших дій. Тут — сьогодення. Я і ти.

Через прочинене вікно в кімнату вривалися терпкі запахи трави та вологої землі, перепрілого листя в палісаднику і чогось пряного. Запахи осені.

Ліам обернувся й пильно подивився на мене. Коли наші погляди зустрілися, у мене на мить перехопило подих — стільки тепла й ніжності виривалося з глибини цих очей. А потім він раптом, несподівано, розсміявся, поцілував мене в скроню, від чого я й зовсім розгубилася.

- Не знаю, яка невизначеність може чекати нас у майбутньому, але те, що наша вечеря точно згоріла — це точно.

Тільки тепер я зрозуміла, що пахло зовсім не осінню, а підгорілим рагу з моїм улюбленим гострим перцем.

*****

Ліам завжди добродушно сміявся з того, чому я не можу знайти собі заняття до душі, яке хоч трохи нагадувало б ті, що зазвичай приваблюють жінок. У свої неповні тридцять років я усвідомила, що жодне хобі з тих, що я вже встигла перепробувати, не захоплює мене так, як вирощування перців. У мене їх було достатньо: халапеньйо, хабанеро, чилі. Я просто обожнювала прянощі, і практично всі приправи для своїх страв готувала виключно сама. І Ліам, і я любили мексиканську кухню, а наявність у таких стравах гострого, пекучого перцю — обов’язкова. Тому моя пристрасть до цих милих кущиків, що займають весь кухонний підвіконня, була дуже доречною. Це не було схоже ні на що інше. Я полюбила весь процес, від початку і до кінця. Ось, я готую насіння: відбираю, загортаю у вологу тканину, тримаю в теплі. Ось: вже готую торф'яні горщики, стерилізую ґрунт, потім висаджую набряклі насіння, поливаю, укутую, провітрюю, знову поливаю, удобрюю. І так, я буду робити ще багато разів, доти, доки не зберу свій довгоочікуваний урожай. А після того, як все буде зроблено, частина з них піде на приправи до риби або м'яса, відправиться в банки, або ж стане знаменитим соусом «Табаско». З того, що залишиться, я виймаю насіння, яке ретельно висушую, і дбайливо складаю в паперові пакетики, на зберігання. Їх я зможу висадити пізніше. Все це я вмію. І це так не схоже на те, чим мені доводиться займатися щодня.

Я працювала агентом з нерухомості, і це було, м'яко кажучи, не найлегшим заняттям. Продавати чиїсь будинки не так вже й просто, як може здатися на перший погляд. Я сильно втомлювалася після зустрічей з клієнтами, і моє хобі було тим самим віддушиною, яку просто необхідно мати в умовах сучасного світу. Шалений ритм великих міст цілком здатний звести з розуму навіть найстійкішу на вигляд людину.

Готуючи до продажу або просто підшукуючи потенційним покупцям нерухомість будь-якого типу, потрібно враховувати безліч тих самих «підводних каменів», об які легко може розбитися вся виконана робота, варто тільки припуститися в ній хоч найменшої помилки. Мені доводилося вивчати абсолютно все: оцінки страхових компаній, збитки, надзвичайні події з об'єктом, вартість будинку з моменту його будівництва та інші нюанси, про які навіть не замислюються звичайні люди. Мені подобався момент, коли угода вже відбулася, і я могла відчути свою причетність до цієї події, адже саме завдяки моїй роботі хтось зумів знайти будинок своєї мрії. Або якась сім'я зможе спати спокійно, знаючи напевно, що дах не провалиться їм на голову, труби не затоплять підвал, а капітальний ремонт (як було заявлено) не почне розвалюватися через пару місяців. Я захищаю людей від обману недобросовісних продавців, а значить, моя робота того варта. Мені подобалася сама думка про те, що я можу бути корисною цьому світу, як маленька шестерінка у величезному механізмі, без якої баланс буде порушений. Ця мета була красивою, а ще — гідною. У житті обов'язково має бути якийсь сенс, так чи інакше.

Думаю, саме з цієї причини Ліам дав мені прізвисько — «святоша», і дуже часто любив вживати його, коли мова, вкотре, йшла про моє співчуття чужій біді. Втім, він і сам не був з тих, хто залишить людину в скрутній ситуації. Єдине, що турбувало мене, — це його стосунки з родиною. Я знала про те, що його мати і старша сестра жили в іншому штаті, і, іноді, писали йому та надсилали листівки на свята, але, далі цього, їхнє спілкування не заходило. Кілька разів я намагалася поговорити з ним на цю тему і пояснити, чому так робити не варто, однак Ліам чітко окреслив особисті межі, за які мені не слід заступати. Спочатку це навіть ображало мене, але потім я змирилася, розуміючи, що у кожного з нас знайдеться пара-трійка тем з життя, які не хотілося б воскрешати в пам'яті. Вони схожі на затонулі кораблі, яким слід залишатися там, де вони є — на дні.

До речі, про кораблі. Робота Ліама була безпосередньо пов’язана з морем, адже він мав власний сервісний центр, що спеціалізувався на ремонті та заміні електрообладнання, навігаційних приладів, генераторів та інших видах технічного обслуговування яхт і катерів. Саме від свого чоловіка я дізналася про такі терміни, як: заміна помп прісної води, реставрація гребних гвинтів і опор вала, капремонт гвинторульового комплексу та інші незрозумілі мені слова. Він багато разів намагався пояснити мені суть і порядок дій під час тих чи інших робіт, але якщо я й змогла щось запам'ятати, то це лише наявність у їхньому прайсі столярних і малярних послуг.

Напевно, йому було страшенно нудно обговорювати зі мною подробиці своєї роботи або ділитися власними досягненнями, оскільки я лише кліпала очима і посміхалася, намагаючись робити вигляд, що мені зрозуміла хоча б половина з вищесказаного, і я дуже за нього рада. Останнє, до речі, було абсолютною правдою, оскільки будь-які досягнення Ліама радували мене так, ніби це були мої власні. Я кохала цю людину, а отже, кохала й те, що робить його щасливим. А це були яхти.

Я пам’ятаю той день, наче це було вчора. Ми з Ліамом прийшли в порт, де обслуговували судна або залишали їх на тривалі «зимування», оскільки півроку вони проводять на воді, і стільки ж — у сухому доці. Моєму погляду постали граціозні, до блиску відполіровані красуні, немов білосніжні буйки, що погойдуються на поверхні води. Усі вони чекали своєї години, коли місце в кріслі капітана займе той, хто буде готовий заплатити за них чималу суму. Ліам часто перепродавав далеко не нові яхти, після оцінки їхнього стану та перетворення до невпізнання. Це заняття було вельми корисним, оскільки дозволяло збільшити його дохід одразу в кілька разів. Але, на жаль, це траплялося нечасто. Ті, хто міг дозволити собі таку розкіш, віддавали перевагу виключно новим суднам. Для людей цього кола купівля яхти була не просто вигідним капіталовкладенням, а й показником високого становища в суспільстві, а також фінансового благополуччя. Тому залишався експорт, а значить, додаткові втрати, як матеріальні, так і часові. Ліам у такі дні довго пропадав на роботі і повертався досить пізно, а значить, часу на те, щоб побути один з одним, ставало менше. Це мене засмучувало. Однак я вже не була дитиною і прекрасно розуміла, як нерозумно з мого боку виглядають подібні образи. Мій чоловік робив усе це лише для того, щоб я могла ні в чому не мати потреби, і мені слід було це цінувати. Якщо він знайшов своє покликання, справу життя і щастя з першої спроби — хто я така, щоб цьому перешкоджати?

*****

Белв'ю, Вашингтон

Джо Пейтон

Так уже склалося, що у свої тридцять з гаком років я був тісно пов'язаний з мафіозними структурами. Все моє життя пішло шкереберть з того моменту, коли я вперше зустрів Терренса (Террі, як я звик його називати), який і запропонував мені «скуштувати заборонений плід». Саме тоді я й підсів на голку азарту та ризику, і більше не зміг повернутися до буденної рутини повсякденності. Кілька разів я намагався повернути себе колишнього і вийти з гри, але після того життя, до якого я звик, у темних провулках і на нічних вулицях, мені було вкрай складно стати зразковим сім'янином і покірною офісною щуром. Все це було явно не для мене. І я не став миритися з тими рамками, в які мене намагалося загнати суспільство. Я знову з головою занурився в той світ, де панують свої закони, і вирок виносять не заключним ударом молотка — символом незаперечності рішення, винесеного суддею, — а пострілом пістолета. Таким був закон вулиць. Справедливість не завжди вершиться в залі суду.

Завдяки Террі коло впливових особистостей навколо мене розширювалося. Тепер, з дрібної сошки, якою я був увесь цей час, мені пощастило піднятися сходами злочинного світу і зблизитися з тими, хто допоміг мені отримати не тільки захист, а й своє місце в їхньому середовищі. Це були такі ж хлопці, як і я, які свого часу обрали «бродячий» спосіб життя як єдино можливий спосіб існування. У кожного був свій шлях до цієї кривої доріжки. Когось травмувала армія, у когось було важке дитинство, хтось пережив насильство, а хтось пізнав похмуру сторону колонії. Але, так чи інакше, у кожного була своя мета, і ніхто не приходив до такого життя від нудьги. Одні хотіли грошей, інші — помсти, треті — справедливості та влади. Але чого хотів я, коли втягнувся у все це? Які цілі рухали мною, немов пішаком на шахівниці? На той момент я не задавався подібними питаннями, а просто брав від життя все те, що воно мені пропонувало. У мене в кишені завжди були гроші на свої витрати, я міг дозволити собі непогане житло, автомобіль і жінок. Нарешті, я зміг досягти того рівня, коли мої доходи з легкістю покривали всі можливі задоволення. Я дуже швидко звик до легких грошей, які самі йшли до мене в руки. У той час я вважав це везінням, прихильністю Фортуни або знаками долі. Що б це не було насправді, але саме це почуття й посіяло в мені зерно відчуття власної переваги над іншими. Я відчував себе невразливим, майже безсмертним, навіть не усвідомлюючи, що саме це і було моєю найбільшою помилкою. Я щиро вірив у те, що тепер так буде завжди, і моя щаслива зірка ніколи не згасне. Але якби я тільки знав, як сильно помилявся.

У моєму житті було достатньо моментів, які згодом змінювали мене, часом до невпізнання. Було допущено так багато помилок, що я, напевно, ніколи вже не зможу покрити збитки від них. Але було й хороше, те, що давало впевненість у завтрашньому дні та власній значущості. Незважаючи на всю свою удавану неприступність і образ поганого хлопця з небезпечною репутацією, мені, як і всім іншим, хотілося бути комусь потрібним. Мені хотілося любові, турботи, усвідомлення того, що десь там, за межею мого небезпечного світу, чекає та, якій я небайдужий. Це було важливо тепер, і буде важливо надалі. Чомусь саме в цей час, коли у мене було все, про що я міг лише мріяти, потреба в любові та розумінні ставала особливо гострою. Мені все складніше давалося справлятися з самотністю, що навалювалася вечорами, і все частіше я не хотів залишатися сам. Нестачу почуттів мені замінили алкоголь і легкі наркотики, дістати які для мене тепер не становило жодних труднощів. Але навіть вони не рятували так, щоб я міг повністю забутися. З кожним днем я все сильніше усвідомлював, що скочуюся в прірву, яку сам і поглиблюю. І я майже був готовий зірватися в її небезпечну темряву, якби випадковість не зіштовхнула мене з нею на вечірці у спільних знайомих. Її звали Харпер, і вона відразу ж привернула мою увагу.

Пити того вечора мені особливо не хотілося, тому я лише спостерігав за тим, що відбувалося, сидячи за своїм столиком у місцевому барі. Це було досить людне місце, яке славилося непоганою випивкою та привітним господарем. Потерті шкіряні диванчики завжди були зайняті відвідувачами, а величезні акустичні колонки ревіли так, що закладало вуха. У такт музиці, на імпровізованому танцмайданчику, рухалися молоді, напівроздягнені дівчата або закохані парочки. Я затягнувся кальяном і, заплющивши очі, трохи відкинув голову назад, повільно випускаючи порцію сизого диму. Крізь його пелену я намагався оцінити обстановку в барі, вишукував знайомі обличчя. Біля барної стійки точилася жвава розмова мого друга Террі з якимось високим, плечистим хлопцем, який активно жестикулював, раз у раз поглядаючи на двері. Для себе я зробив висновок, що він когось чекав. Не минуло й десяти хвилин, як мої припущення підтвердилися, і до зали увійшли двоє: невисока дівчина з чорним, коротко стриженим волоссям, та її супутник — чоловік років тридцяти, з явно азіатськими рисами обличчя. Зрівнявшись із Террі та його новим знайомим, він оглянув присутніх, чомусь ненадовго затримавши погляд на мені, після чого простягнув руку для привітання кожному по черзі, щось тихо промовивши при цьому. Напевно, в інший час він би зацікавив мене набагато більше, проте зараз мене приваблювало щось зовсім інше. А саме — дівчина, що стояла поруч із ним і посміхалася на черговий коментар Терренса. Тепер, коли вона стояла у півповороті, і я міг бачити її профіль, мені стало очевидно, що вона теж азіатка. На користь цього свідчили її трохи розкосі очі, невеликий ніс і пухкі губи. З боку вона взагалі схожа на підлітка. Лише її очі, в яких таїлася хитрість, говорили про те, що ця красуня далеко не така невинна, як може здатися.

Сьогодні я прийшов у цей клуб лише з однією метою — відволіктися від усього, що відбувається навколо, і ні про що не думати. Однак тепер у мене це не виходило. Моїми думками заволоділа приваблива незнайомка, яка саме в цю хвилину випромінювала на Терренса свої чари. Я любив його, він був мені як брат, але в таких справах кожен сам за себе. Закон вулиць навчив мене чітко розставляти пріоритети у своїх бажаннях і домагатися того, чого хочеш або що тобі подобається, будь-якими шляхами. А дівчина мені сподобалася. Саме з цієї причини я впевнено підвівся зі свого місця і попрямував у бік трійці, що жваво розмовляла. Моя поява супроводжувалася гучними вигуками привітання вже добре напідпитку Террі та пильними поглядами новоприбулих. Кремезний хлопець, мабуть, вирішивши показати себе з кращого боку, першим простягнув мені руку для привітання і сказав:

— Даррен. Будемо знайомі.

Я не хотів починати нове знайомство з уїдливих зауважень чи зайвої агресії, тому мені не залишалося нічого іншого, як відповісти на його привітання міцним рукостисканням.

— Джо. Радий познайомитися.

Мені не хотілося відразу розкривати всі свої карти і давати зрозуміти, що дівчина, яка стояла поруч із ним, зацікавила мене. Тому, намагаючись не дивитися зайвий раз у її бік, лише кивнув.

— Твоя?

Він якось дивно хмикнув, посміхнувшись, після чого коротко кивнув головою.

- Ні, кожен сам за себе. Але ми давно знайомі.

Не знаю чому, але його відповідь принесла мені неймовірне полегшення. Що ж, принаймні, я точно впевнений у тому, що цей Даррен не стане причиною мого розбитого в кров обличчя. Однак це не виключало того, що подібне може зробити хтось інший. Зрештою, я не знав напевно, вільна вона чи ні. І тут мені на допомогу прийшов Террі, за що я не втомлюся йому дякувати.

- То ти одна?

Дівчина посміхнулася.

- А з якою метою ти цікавишся? Якщо це натяк, то скажу відразу — ти не в моєму смаку.

Террі ефектно закотив очі, допиваючи при цьому залишки свого віскі зі склянки.

— Могла б і промовчати, чи що.

— Міг би й не питати.

Я подумав про себе, що вона зовсім не промах, незважаючи на такий суперечливий образ «тендітної леді».

- Її, до речі, Харпер звати, - промовив Терренс, наливаючи в склянки спиртне собі та Даррену, з яким, схоже, встиг непогано порозумітися.

До речі, у мій бік він також перестав кидати важкі погляди.

- Джо, мій близький друг, ми одна сім'я, - продовжив він, займаючи місце біля барної стійки. - Я не знаю, кому ще зможу довіритися так, як довіряю йому.

Тепер я помітив, що погляд дівчини з нудьгуючого, і навіть трохи глузливого, став зацікавленим. Вона абсолютно точно оцінювала мене, і я знав, що зможу гідно витримати її перевірку. Тому, коли вона впритул подивилася мені в очі, я відповів тим самим, даючи зрозуміти, що їй не вдалося мене підловити. Вона знала, що мені подобається, і, як будь-яка жінка, намагалася вміло цим маніпулювати.

- Що ж, хлопці, з вами класно, але мені тут стало трохи душно, і я хочу вийти на вулицю, - сказала вона, кивнувши у бік дверей.

Террі помахав їй рукою, а Даррен лише підморгнув.

Вона вже зібралася йти, але обернулася на півдорозі і, звернувшись до мене, запитала:

- Не складеш мені компанію?

У цей момент її погляд був красномовнішим за будь-які слова. Я пообіцяв Террі зателефонувати йому трохи пізніше, попрощався з Дарреном на випадок, якщо ми більше не зустрінемося сьогодні, і вийшов слідом за Харпер із прокуреного приміщення бару. Після алкогольних випарів і клубів диму прохолодне осіннє повітря здавалося отруйним. Воно глибоко проникало в легені і було ніби відчутним. Залізні двері за моєю спиною гучно зачинилися, відрізавши звуки музики та басів. Я наздогнав Харпер і йшов поруч. Ми брели прямо по дорозі, яка в цей час була абсолютно безлюдною, і мовчали. Не можу пригадати, коли востаннє я робив це. Просто йшов з кимось, мовчав і почувався при цьому спокійно. У цю хвилину все було саме так. Я закинув голову, дивлячись на зоряне небо, що розкинулося над нами, і посміхнувся. Вперше за довгий час я відчував себе живим.

*****

— Розкажи про себе, — сказав я, коли ми пройшли вже чималу відстань. — Ми так і не познайомилися як слід.

Вона поглянула на мене і запитала:

— А що саме ти хочеш про мене знати?

— Ну, поки що, крім імені, я нічого не знаю.

Ми зупинилися в центрі невеликого дворика, що колись належав кафе. Судячи з забитих дошками вікон, можна було зробити висновок, що воно закрилося давно. Однак тут ще збереглося кілька пластикових столів і стільців, а також літня тераса з довгими дерев'яними лавками вздовж стін.

-Йдемо? - кивнула вона, поманюючи мене за собою. - Не хочу говорити на ходу.

Увійшовши всередину, в ніс одразу вдарив важкий, маслянистий запах, що чимось нагадував просочення або розчинник. Озирнувшись навколо, я, здається, знайшов його джерело. У самому кутку тераси стояла невелика металева каністра зі шматком брудної, замащеної ганчірки, яка, судячи з усього, і випромінювала цей «аромат».

- Я думав, це місце занедбане, - промовив я, оглядаючись навколо, у пошуках хоч якоїсь ознаки життя.

Дівчина кивнула.

- Так і є. Просто сюди люблять навідуватися не тільки «свої». І після їхніх посиденьок доводиться прибирати все, що залишилося на цих стінах і лавках. Влаштовують тут базар: назви сайтів-одноденок, імейли, навіть адреси своїх людей.

- Наркоторговці? - чомусь уточнив я, хоча відповідь була очевидна.

Вона кивнула.

- Хто ж іще. Мені Даррен про все розповів. Ми тут недавно, але головне, я збагнула відразу. Сідай.

Харпер вибрала місця так, щоб вхід на терасу був постійно в полі зору. Підібгавши під себе одну ногу і спершись на високу дерев'яну спинку лавки, вона допитливо, без краплі збентеження, розглядала мене.

- То ви з Террі близькі друзі?

- Правильно. У якомусь сенсі він мені навіть брат. Ми через багато чого пройшли разом, і стільки ж ще у нас попереду. Тільки не відволікай розмову вбік, адже ми про тебе говорили.

Вона посміхнулася і нахилила голову, ловлячи мій погляд.

- Та не питання. Питай, що хочеш, раз так не терпиться.

- Ну, для початку, звідки ти знала про каністру і написи?

- Як я й казала, ми тут недавно, але хочемо мати можливість поговорити без зайвих вух або вирішити якісь свої питання. А це затишне місце, і ніким не було зайняте. До недавнього часу. Щодо каністри — я її принесла.

Насмішкувато примружившись, вона подивилася на мене і з викликом промовила:

- Це все?

- Ким тобі доводиться бути, Даррене? Він казав, що ви не разом, але…

- Але ти в це не повірив і вирішив уточнити в мене? Навіщо?

Її тон із прохолодного змінився на грайливий, і я зрозумів, що в якийсь момент їй самій набридло будувати навколо себе фортецю.

- Наразі ви перебуваєте на нашій території. Хотілося б знати, з ким мені доведеться мати справу. Обережність ніколи не буває зайвою, особливо в нашій справі.

- Що ж, справедливо. Даррен — мій давній друг і союзник. Я прикриваю його спину, він — мою. Це зручно й надійно, коли є хтось, кому можна довіряти настільки. Ми буквально довірили одне одному свої життя. У вас із Террі так само?

Покопавшись у кишені своєї куртки, вона дістала пачку сигарет і простягнула мені.

- Будеш?

Я розсміявся.

- Ти ж тут все розчинником залила. Чи не занадто ризиковано?

Презирливо пирхнувши на моє зауваження, вона клацнула запальничкою і підкурила свою сигарету.

- А ти недопалки де попало не розкидай, і все буде добре.

Діставши з-під лавки стару бляшанку й поставивши її між нами, вона продовжила, періодично струшуючи попіл.

— Мені зараз двадцять два, Даррену — двадцять дев’ять. Свою першу справу він розпочав, коли йому ще не було й сімнадцяти. Я з'явилася пізніше і не маю жодного стосунку до його бізнесу. Як я вже казала, кожен сам за себе, але при цьому ми завжди в полі зору одне одного. Коли треба не випинатися, один із нас залягає на дно, поки другий вирішує свої справи, і навпаки. Ми намагаємося змінювати райони та штати, щоб не маячити копам перед очима, але це не завжди легко. Зайти на чужу територію і почати крутити свої справи — досить ризиковано. Даррена вже кілька разів підстрелили. Мені поки що щастило більше. Поліція рідше звертає увагу на жінок, але повністю розслаблятися не можна ніколи.

- Він курирує наркотрафік? Тут?

Вона кивнула.

- У нього своя мережа. Налагоджена і дуже закрита. Він довіряє лише обмеженому колу осіб, і всі вони — не дурні люди.

- Тобто, Даррен не розповсюджує сам? У нього є свої «мули »?

- Розповсюджує? — розсміялася Харпер. — Ти, напевно, жартуєш. Він їх сам створює.

Я нахилився вперед, не вірячи своїм вухам. Налагодити такі знайомства — це як виграти в лотерею на все життя. Якщо я зможу вийти на рівень Даррена, зміниться не тільки фінансова складова, а й мій статус.

— Хочеш такого ж? — ніби прочитавши мої думки, запитала дівчина.

- Хіба я щось сказав?

- Тобі й не потрібно. Все було написано на обличчі.

Затягнувшись вкотре, вона видихнула сизі клуби гіркого диму в прохолодне жовтневе повітря. Скоро на дерева ляже сніг, і до пізньої осені можна буде забути про такі ось приємні нічні вилазки. А поки що ми сиділи один навпроти одного на спорожнілій терасі, і я думав про своє майбутнє. Людині властиво робити ставку на завтра. Я не був винятком. Нахиляюся і тягнуся до пачки з сигаретами. Дістаю одну, затиснувши між злегка змерзлими пальцями, і прикурюю.

— Ти зможеш влаштувати мені зустріч з Дарреном, віч-на-віч?

На її губах грала підступна посмішка, коли, наблизившись, вона запитала:

- Що я отримаю натомість?

Співвідношення сил між нами змінилося. Незважаючи на те, що Харпер була новачком у нашому місті, тепер умови гри диктувала саме вона. І мені залишалося тільки грати з відкритими картами.

- Все, що захочеш. Тільки про нашу з ним зустріч ніхто не повинен знати, згодна?

- Так, без питань. Я й так тут мало кого поки що знаю.

По даху тераси застукало, починався дощ. Придушивши недопалок об край бляшанки, Харпер потягнулася і сказала:

- Вези мене додому. Я занадто втомилася для таких розмов.