Скарб

Клен вкотре уважно подивився на мапу й перевів погляд на вікно катера. Сутеніло, у склі вже відображалася його власна невиспана, обкусана комахами, спечена на сонці, подряпана піщаними вітрами, запухла від алергічних опадів фізіономія, від якої хотілося втекти на край світу, обмазатися ліками й забути про дзеркало принаймні на кілька днів. Втім, три сонця ще давали достатньо світла, щоб оцінити пейзаж вдалині. Цікаво, яке з них справжнє? Напевно, те, що велике, біле, хилиться до заходу. Принаймні його положення збігалося з часовим поясом, тоді як два інші, дрібні, але яскраві, ось уже тиждень перетворювали ніч на моторошний інфернальний день.

У сусідніх зоряних системах це вважалося романтичним. Червоне небо, рожеві хмари, багряне море… Ідеально, щоб знімати фільми про кохання на півтори години.

Клен намагався не дивитися вгору, коли вечоріло, не дискутував щодо чужих вподобань і не розпитував астрономічні подробиці. Яка, загалом, різниця? З його освітою розумні пояснення незрозумілі, прості – принизливі.

Головне – це воно? Не воно? Та скільки ж іще шукати? В морі Безмежжя таких острівців насипано як маку, куди не повернешся – над водою стирчить скеля, обліплена хирлявою зеленню біля підніжжя. В них тут, мовляв, екологічна катастрофа, затоплено все прибережжя, височини стали в кращому разі островами. А хто їм винен? Мали планету як лялечку, могли вивчати, заселяти й жити собі на втіху в гармонії з місцевою природою й отою всією нічною романтикою, але ж ні! Кому та природа треба? Точно не Оніксу, що не цінує ні власну систему, ні колонізовану з порушенням міжгалактичного права. Баланс – це ж дослідження, компроміси, незручності! Краще тераформувати за прискореною програмою, тоді всі будуть щасливі. Ось і мають тепер справжній «рай», який за температурним режимом ближчий до пекла.

– Звісно, це воно! – впевнено оголосила Вишня, а за мить схопила маркер і прямо на карті обвела товстою чорною лінією головний орієнтир, напевно копіюючи свою улюблену нахабну знаменитість Коте-якось-там, що давно зникла з інфопростору, але не з галанету. – Повилазило вам, чи як?

Ще кілька днів тому Клен її обожнював, мріяв випитати справжні контакти, фотографував на фоні заходу сонця як божевільний, не зважаючи на смішки інших, та сьогодні, коли вся команда перебувала на межі нервового зриву, ця нахабна гостроязика змія з наноімплантами, що позбавляли дев’яноста дев’яти відсотків побутових незручностей, дратувала самим фактом свого безтурботного існування.

– Нащо ти це зробила? – захникав Горіх, смикаючи карту до себе. – Це ж історична цінність!

– Це просто фотка з дрона, – відмахнулася Вишня. Навкруг неї, як завжди, розходився гіркуватий аромат апельсинів, хоча Маракуя викинула її парфуми ще позавчора. Клен не знав, чи можна імплантувати запах, але не здивувався б. – Я вам таких мільйон клацну.

– Але на ній ще видно сушу! – спробував пояснити Горіх. Може, якби він вічно не корчив із себе загадкового, унікального і всезнаючого, та ще й з аристократичними предками з самої Землі, до нього прислухалися б більше і не лізли б у вірт по те нагромадження сміття, яке чомусь вважається загальнодоступною інформацією. – Такого вже ніколи не буде! Не в цих краях!

– І що? – Вишня крутнулася на стільці і вказала маркером на біле сонце за зів’ялим листям самотньої пальми. – Час безжальний. Завтра нас теж не буде в цій дірі, а за місяць я забуду її назву.

Клен не поділяв прив’язаності Горіха до всякого старовинного, унікального й нікому не цікавого, але пам’ятав той факт, що саме цей поважний старигань у смішному екіпіруванні з найдорожчого туристичного магазину поєднав легенди, плітки й факти в досить достовірну теорію і оплачує поточну експедицію з власної бездонної кишені.

Ну і планує забрати основну частину скарбу, але то деталі, Клену багато й не треба, аби перепало хоч щось. Це було б чудовим новим стартом. Поки інформаційний простір навкруг кишить нагадуваннями про важливість другого, а то й третього чи десятого шансу, дехто до кінця життя дякував би долі за перший.

– Магнолія! Ця планета – прекрасна Магнолія! – Здається, в Горіха таки здали нерви. Клен сподівався, його штучні органи витримають сплеск негативу й не відмовлять за крок до цілі, тому що збувати скарб і ділитися грошима мав саме старий. Найвірогідніше, він просто забере все собі на згадку й заплатить готівкою за послуги. І нехай. – Коли її відкрили, вона сяяла наче діамант! Ідеальний клімат, збалансовані екосистеми, казкові краєвиди, жодних катаклізмів у прогнозованому майбутньому, зручне розташування! Сюди стікалися вершки тогочасного суспільства. Ти хоч уявляєш, які гроші тут крутилися, які люди відпочивали, які заходи проводилися, яке майбутнє малювалося, поки комусь не спало на думку зробити планету ще зручнішою й повністю відмовитися від фільтрів і обмежень? Хоча чому «комусь»? Їхні імена відомі, а коли ми дістанемося до їхньої скарбниці, я особисто плюну на їхнє гасло «Магнолія – наш дім назавжди».

– Я теж, – тихо підтакнула з кутка Маракуя, брязкаючи вірт-конекторами, серед яких ніколи не могла обрати один і користуватися як усі люди. – Лайно, а не гасло. На кого це взагалі розраховано? На пенсіонерів?

Раніше вона цілими днями сиділа в каюті, заглиблена у вірт, вмикала на фоні верескливу музику й відмовчувалася, коли її запрошували до серйозного обговорення. Клен майже забув про її існування. Йому було досить того, що ця примхлива чорноока панянка в яскравому голографічному комбінезоні доводилась онучкою Горіху і мала неабияку прив’язаність до титулованих предків, а тому могла робити й казати що завгодно без жодних наслідків. Її роль у команді полягала в тому, щоб бути під наглядом, а не під домашнім арештом. Чи треба нагадувати про те, що кар’єра няньок не подобалася нікому?

– Та щоб мене перекосило! – Вишня ляснула долонею об стіл, і Клен вкотре звернув увагу на ідеальний персиковий відтінок її ніжної шкіри, яку не палило сонце, не сушив вітер й не гризли хімічні опади. Все-таки добре бути модною інфлюенсеркою чи як воно там називається. Ці їхні косметичні імпланти не тільки для гарної картинки, а й приносять користь. Клен багато чого віддав би, аби позбутися свербіння ось прямо зараз, коли сил нема це терпіти й хочеться шкрябати себе наждачним папером. – Я вам кожному роздрукую цей знімок у п’яти екземплярах на всю стіну, якщо не можете просто збільшити фотку на екрані!

– Але цій роздруківці двісті років, – не вгавав Горіх, міняючи колір обличчя і шиї на плямистий багрянець. Коли він обстоював якусь думку, то не чув жодних аргументів, крім своїх власних. Клен був вдячний за роботу й не хотів би здатися грубим, але іноді він тихо радів, що цей позитивний добродушний старий шукає пригоди на свою голову, а не керує чужими долями. – Вона цінна сама собою. Зараз навіть паперу такого не знайдеш.

– Запросто. П’ятсот аркушів за п’ятсот зір з доставкою і кешбек два відсотки. – Заплющені очі Маракуї показували, що вона й не думає вилазити з вірту, блискучі наліпки на повіках смикалися й наче підморгували комусь невидимому. – Замовляти? А ще я хочу новий конектор, мій чомусь весь час дохне!

– Дохне, тому що це безлюдна планета зі зруйнованою інфраструктурою, – як завжди у спілкуванні з онукою Горіх перейшов на спокійний тон, його впалі щоки поступово світлішали, на тонкі губи повертався колір. – Диво, що тут загалом тримається хоч якийсь зв’язок. Якби ми були десь за горами з того боку моря Безмежжя, нас би відрізало від корабля і вірту.

– Мені треба нормальний вірт, дідусю! Я що, так багато прошу?! Це як в’язниця! Гірше за колонію!

Клен неспішно витягнув карту з-під руки Вишні й приклав до вікна, порівнюючи з реальністю. Намальована маркером лінія заважала, але й без того було очевидно: вони нарешті підібралися до чогось, схожого на ціль.

Або ж зранку їх чекає абсолютне розчарування.

– Та що вам не так? – гарячкувала Вишня, розмахуючи тонкими руками з ретельно витатуйованими родимками й браслетами від спонсорів. – Скеля? Є скеля. Антена? Є антена. Вони однакові за висотою? Однакові. Над ними подвійні сонця? Так!

– Це зорі, в них інший спектр, а сонце те, що біле, воно заходить, – педантично уточнив Горіх. Його лице знову почало червоніти від роздратування, а вуха смикались як від нервового тику. Він ненавидів неосвіченість, тому Клен уникав ставити будь-які запитання, не пов’язані з поточним завданням, покладався на ненадійний галанет та сумнівну інтуїцію й часом особливо гостро відчував свою неповноцінність. – Так само, як вчора і позавчора. Ми вже про це говорили.

Насправді не говорили, принаймні не на загал. Цими днями Горіх постійно вихваляв планету та її скарби, але не опускався до пояснень того, яка інфа з вірту справжня, а яка повторює вигадки з художніх творів. Без строгого регулювання все змішалось, фейки витіснили навіть елементарні речі, простій людині досить важко в цьому розібратися.

Клен вважав себе найпростішим із людей.

– Печера? – продовжувала Вишня, не перервавшись ні на мить. Для неї питання експертності думки ніколи не було гострим, вона завжди знала краще за всіх – Є! Сходи? Є! Сигнальні прапори? Ну вибачте, нема, за двісті років розсипалися! Чого вам ще треба? Причалюємо, а там видно буде.

– Зранку, – твердо сказав Клен. Він виконував функцію охорони, переміщення вантажів і озвучення приземленого здорового глузду. З кожним днем робота ставала все важчою, тому що самовпевненість не означала розум, а розум не означав обачність. – Острови небезпечні, там можуть бути залишки оригінальної флори і фауни.

Горіх витер очі вишуканою шовковою хустинкою з ручною вишивкою докосмічної епохи. Він обожнював гарні речі – не колекціонувати, використовувати. Клен не знав, як до цього ставитися. Мати вчила його берегти культурну спадщину предків, бо знищити – не зробити й навіть не відтворити, однак у великому світі діяли інші правила, важливі люди сміялися з самої ідеї консервації минулого. Можливо, тому що це була не їхня спадщина. Їхню надійно берегли банки.

А ще Горіх не вірив у теорію виживання, про що розказував завжди, коли мав слухачів.

У такі моменти Клен уникав його слухати.

– Не можуть, – вищирилася ідеальними зубами Вишня, крутячись на круглому стільці без спинки. – Все виздихало давно й назавжди як не від клімату і хвороб, то від старості. Розмноження на Магнолії припинилося ті самі двісті років тому, коли йому наказали завмерти й не заважати будувати ідеальний світ. Вірус, здається? Я відео бачила.

– Але не за програмою тераформації, – влізла Маракуя, енергійно чавкаючи жувальною гумкою. – Ти ж зараз не серйозно? Чистили планету від чужих, щоб дати дорогу своїм, а ти розказуєш, що все виздихало, бо вода й спекотно? Ха! Там може бути що завгодно, хай навіть здичавілі собаки. Накидати інфи? Тут були десятки нових порід для еліти! Ексклюзив! Такого світ не бачив!

– Проголосуємо? – оманливо мирно запропонувала Вишня. – Хочу спати на твердій землі подалі від вас. Хто за?

– Це ж абсурд! – обурився Клен. Яке щастя, що він нарешті звик говорити, коли до нього не зверталися прямо, й озвучувати аргументи не тільки подумки. Це помітно спрощувало життя, тому що, виявляється, іноді до нього прислухалися. – А як же безпека? Ми на чужій планеті, про яку знаємо лиш те, що вона – руїна, яка колись була придатна для життя, а тепер хоч і не карантинна, але покинута й заборонена! Зробимо стандартний аналіз на найпоширеніші збудники захворювань, а причалимо зранку.

Звісно, він залишився у меншості.

Добре, що крім нього ніхто не вмів кермувати катером.