Останій обранний

Я лежав на ліжку...

Думав...

Чому я взагалі б'юся тут?

Чому я демон?

Чому я не людина?

Я дивився у стелю, намагаючись знайти хоча б одну відповідь на ці запитання...

Але нічого не приходило в голову.

— Підйом! — постукав охоронець у двері.

Я повільно встав із ліжка та попрямував до виходу.

Мене знову чекали ті самі коридори, ті самі демони й та сама їдальня...

Коли я сів за стіл, то знову задумався.

Чому я тут?

Чому все це відбувається саме зі мною?

Може, мені просто померти?

Я опустив голову, дивлячись на свої руки.

Можливо, тоді все нарешті закінчиться...

Але я навіть не знав, чи здатен померти після всього, що зі мною зробили.

Раптом я почув голос.

— Привіт! Можна підсяду? — запитала дівчина, усміхнувшись.

Я підняв голову й подивився на неї.

— Так, сідай, — відповів я.

Вона сіла навпроти мене й кілька секунд розглядала моє обличчя.

— А як тебе звати? — запитала вона, дивлячись мені в очі.

— Рей Акарі.

— А років тобі скільки?

— Чотирнадцять, — відповів я.

Дівчина здивовано підняла брови.

— Чотирнадцять?! Ти виглядаєш років на вісімнадцять!

— Не знаю...

Я й сам не розумів, чому виглядав набагато старшим за свій вік.

Після всіх експериментів моє тіло змінилося настільки, що я вже не був упевнений, чи залишилося в ньому щось людське.

Я уважно подивився на незнайомку.

— А тебе як звати?

— Акіра Мікаґе, — сказала вона, простягаючи руку.

Я потиснув її руку у відповідь.

— Який у тебе ранг? — запитав я.

— B.

Вона на мить замовкла.

— Просто знаю.

— Ну окей...

Я не став продовжувати розмову.

У ній було щось дивне, але я не міг зрозуміти, що саме.

Раптом пролунав голос із гучномовця.

— ОБІД ЗАКІНЧИВСЯ! УСІ НА ПАТРУЛЮВАННЯ!

Демони почали вставати зі своїх місць.

Акіра теж піднялася, після чого подивилася на мене.

— О, йдеш зі мною?

— Іду, — відповів я, встаючи з-за столу.

Ми вийшли з їдальні та попрямували довгим коридором.

Деякий час ми йшли мовчки.

А потім Акіра заговорила.

— Я чула, що сталося з Кайро. Співчуваю.

Я опустив очі.

— Дякую.

Мені досі було важко повірити, що його більше немає.

Людина, яка тренувала мене, яка знала про мене більше, ніж будь-хто інший...

Мертва.

Я навіть не знав, що відчував до нього.

Злість?

Сум?

Чи, можливо, щось зовсім інше?

— До речі, хочу тобі дещо сказати, — промовила Акіра.

Я повернув голову до неї.

— Що саме?

Вона зупинилася.

— Якби ти бився проти S-рангового демона... і якби ви обоє билися на повну силу...

Я почав уважно слухати.

Чомусь мені здавалося, що зараз я нарешті почую щось хороше.

Можливо, вона скаже, що я мав би шанс.

Або що мій потенціал дозволив би мені перемогти.

Я навіть трохи випрямився.

Акіра подивилася мені просто в очі.

— Він би не залишив тобі жодного шансу.

Я завмер.

— Що?..

— Ти правильно почув. Він би тебе швидко переміг.

Я дивився на неї здивованими очима.

— Але ж мій потенціал S++...

— І що з того?

Вона сказала це настільки холодно, що я навіть не знайшовся з відповіддю.

— Твій потенціал не означає, що ти вже настільки сильний. Ти можеш мати силу, здатну перевершити S-рангових демонів, але зараз ти навіть не вмієш нею користуватися.

Я стиснув кулаки.

Вона продовжила:

— До того ж, коли ви билися, він ще не був у своїй демонічній формі й навіть не використовував усю свою силу.

Я згадав той момент.

Як він пробив мені голову...

Як я впав...

Як навіть не встиг завершити свою техніку.

— Тобто я взагалі не мав шансів?

— Саме так.

Я опустив голову.

Знову це відчуття...

Відчуття, що я занадто слабкий.

Що всі навколо сильніші за мене.

Що я нічого не можу зробити.

Акіра рушила далі.

— До речі, покажи мені свій Меч імператора.

Я підняв руку.

— Меч імператора!

У моїй правій руці з'явився меч.

Акіра уважно оглянула його.

Вона подивилася на лезо, потім на руків'я, а потім знову на лезо.

Її погляд став серйознішим.

— Мг... Дивний меч.

— Що з ним не так?

— Нічого особливого. Просто він має набагато більший потенціал, ніж показує зараз.

Я здивовано подивився на неї.

— Ти можеш його покращити?

Акіра усміхнулася.

— Можу спробувати.

— Ну, давай.

— Тоді ходи за мною.

Ми продовжили йти коридором.

Я не знав, куди саме вона мене веде, але вирішив не ставити зайвих запитань.

Проте через деякий час вона раптом заговорила.

— До речі, загноєння — це брехня.

Я різко зупинився.

— Що?!

Акіра навіть не повернула голови.

— Я знаю, що Кайро розповів тобі про нього, щоб змусити тебе тренуватися.

Я не міг повірити власним вухам.

— Хіба?..

— Так.

Вона нарешті повернулася до мене.

Її погляд був холодним.

— Ти справді думав, що помреш через одну хвилину, якщо вийдеш за територію лікарні?

Я мовчав.

У голові почали з'являтися десятки запитань.

Якщо це брехня...

Тоді навіщо Кайро вигадав її?

Чого він насправді хотів від мене?

І чи було взагалі щось правдиве з того, що він мені розповідав?

— Ми, до речі, прийшли, — сказала Акіра.

Я підняв голову.

Переді мною були великі металеві двері.

Акіра відчинила їх і зайшла всередину.

Я пішов за нею.

Це було схоже на операційну.

Посередині стояв невеликий металевий стіл, поруч лежали різні інструменти, а біля стіни працювало якесь обладнання.

Я мимоволі напружився.

— Дай свій меч, — сказала Акіра.

— Меч імператора!

Я простягнув їй меч.

Вона поклала його на металевий стіл і повернулася до мене.

— Це буде боляче. Ти точно готовий?

Я подивився на меч.

Потім на неї.

— Так.

— Гаразд.

Акіра повернулася до дверей.

— Лікарю, заходьте!

Лікар? це мені дещо нагадує нажаль.. - подумав Рей у думках.

Двері відчинилися.

Усередину зайшов чоловік у білому лікарняному одязі.

Я спочатку не звернув на нього особливої уваги.

Але потім він повернув голову.

І я побачив його обличчя.

Моє серце ніби зупинилося.

Я знав цього чоловіка.

Я пам'ятав його голос.

Пам'ятав його усмішку.

Пам'ятав те, що він зробив зі мною.

Це був той самий лікар.

Той самий чоловік, який проводив наді мною експерименти.

— Я наприкінці операції зайду, — спокійно сказала Акіра. — Не переживай.

Вона вийшла з кімнати, залишивши мене самого з лікарем.

Я повільно повернув голову до нього.

— Знову ти?..

Лікар усміхнувся.

— Так.

— Тобто вона привела мене сюди, щоб ти мене вбив?!

Він тихо засміявся.

— Ні. Вона навіть не знає, що я головний лікар цієї лікарні.

Я завмер.

— Що?..

— Саме так, Рей. Вона не знає, хто я насправді.

Лікар підійшов до столу й поглянув на мій меч.

Тим часом лезо вже почало змінювати форму під дією високої температури.

— Що ти робиш?!

Лікар навіть не обернувся.

— Те, що потрібно.

— Припини! Це мій меч!

Він нарешті подивився на мене.

— Твій меч? Ти справді вважаєш, що він належить тобі?

Я нічого не відповів.

Лікар знову повернувся до столу.

Останні залишки леза втратили свою форму.

— Що ж... — промовив лікар, оглядаючи розплавлений метал. — Тепер можна починати.

Він повільно повернувся до мене.

На його обличчі з'явилася знайома усмішка.

— Подивимося, що з тебе вийде цього разу, Рей.

Я сидів на кріслі, не знаю як але я забув все з того моменту коли він зайшов.

щож час починати - сказав лікар.

Він взяв інструмент... но який?

це був ніж..

він почав відрізати пальці один за одним.

я ледви терпів...

Ого ти терпиш? а це витерпиш?

Він підійшов до ростопленого металу та... почав виливати мені на голову.

Кх—АААААА!! - Я кричав від болю... не міг повірити що це відбувається

Це то що мені потрібно! я так люблю людські крики!

Кажуть що так можна сильніше відчути свою зброю... що перевірим?

метал продовжував литися мені на голово..

А знаєщ що? - сказав він мені

Що...

Ця дівчина, буде наступною після того як ти помреш... це буде справді епічно!

ЗА ЩО ЇЇ?

вона хотіла допомогти тобі із ставання сильнішим і розказала про відсутність загноєня

Ні..

Ти щось кажеш? - бо я не почув.

Ніхто не помре... НІХТО НЕ ПОМРЕ.