Останій обранний

Глава 2 — Кров і правда

— Гей! Ходімо звідси, поки інші демони не прийшли! — сказав D-ранговий, дивлячись на мене.

— Добре… вже йду, — відповів я, підходячи до нього.

Чому?.. Як?.. І взагалі, де я?.. — думав я, поки ми йшли до бази.

— Стій… — тихо сказав D-ранговий.

— Я когось чую…

Я прислухався.

Крики.

Благання про допомогу.

Я різко побіг вперед.

І те, що я побачив…

Я не міг це описати.

Це був демон…

Ні… це була людина.

Вона сиділа в кріслі. У неї не було пів руки, а все тіло було залите кров’ю.

— Тікай… — прошепотіла вона, закриваючи очі.

Я кліпнув.

І…

Його вже не було.

Тіло впало.

Голови — не було.

Я повільно обернувся.

— Ні…

D-ранговий…

Він лежав на землі.

Мертвий.

— А ти швидкий… — пролунав голос позаду. — Встиг ухилитися.

Я різко озирнувся.

Я стояв… не там, де був секунду тому.

— Не хочеш стати демоном? — запитав він, посміхаючись.

— Ні за що! — крикнув я, намагаючись дістати… щось.

Меч… де меч?..

— Ну що ж… тоді я тебе вб’ю.

— Техніка крові… стиль третій: Кров’яний водоспад!

Усе сталося за мить.

Щось пролетіло повз мене… буквально в міліметрі.

Я навіть не зрозумів — як вижив.

Чому… воно так далеко?

— Знову ухилився? — усміхнувся демон. — Ти точно людина?

— Я вже понад 150 років не бачив такого цікавого суперника…

Я дивився на нього, намагаючись згадати…

Як називалась техніка?..

Точно…

Він зник.

І з’явився прямо переді мною.

Його меч летів прямо в моє око.

Я встиг відхилитися.

— МЕЧ ІМПЕРАТОРА!

Моя рука миттєво стала обсидіановою.

Меч з’явився.

Але…

Він був іншим.

Темнішим. І значно більш червоним.

— Тьмяна техніка… стиль зів’ялої квітки!

Я рвонув вперед.

Меч був уже біля його шиї.

— Чому ти їх убиваєш?! — закричав я. — Чому ти вбиваєш людей?!

— Бо мені це подобається.

Я завмер.

Перед очима промайнули обличчя…

Кайро.

Сайто.

І всі інші…

— Я був у лікарні… — тихо сказав я. — Я знаю людей, які навіть не знають, що таке нормальне життя…

— Вони просто хотіли жити…

— Кайро… Сайто…

— Але ти їх не знаєш…

— Чому ж не знаю? — посміхнувся демон.

Я завмер.

— Кайро? Той зі світлим волоссям?

Серце зупинилося.

— Він живий. Просто… став демоном.

— А Сайто?.. Його вже давно з’їли.

…

— Ти…

— ТИ ПРОСТО ДИВИВСЯ?!

— Ну так. Я ж не людина, щоб когось жаліти.

Щось у мені зламалося.

Я згадав усе.

Лікарню.

Біль.

Крики.

— Ти за це заплатиш…

Моя рука затремтіла.

— Тьмяна техніка… стиль безкінечних вибухів!

Я зірвався.

Удари сипалися один за одним.

Він не встигав.

Кров розліталася навколо.

— Що… це… за сила… — прошепотів він.

Останній удар.

Його голова…

Просто відпала.

Тиша.

Я мовчки повернувся.

Йшов до бази.

Думки були пусті.

Коли я зайшов — всі одразу підбігли.

— Що сталося?!

— Де інші?!

— Чому ти один?!

Я подивився на них.

І сказав лише:

— Я… один вижив.

— ЩО?! — вигукнули вони. — Ти ж був найслабшим!

Я нічого не відповів.

Просто ліг на ліжко.

І заплющив очі.

— Та не тисніть ви на нього… — сказав хтось. — Малий таке пережив, що ворогу не побажаєш…

— Дайте йому відпочити.

Кінець 2 частини.