Великий Віз

Хмари падали в море, облизане хвилями небо

обливалось слізьми і ховало нажахані зорі.

Перелякані скелі чорніли в безсилій покорі

тільки обрій раз-по-раз над чимсь реготався вогнево.

Божевілля стихій обгризало терпляче каміння,

диким звіром тягнулось до постатей на узбережжі.

Буревій білопінно пісок біля ніг розмережив,

оніміло ворушаться губи -- чи плач, чи моління...

Сім надій-безнадій, сім терпінь в нетерпінні сплелися,

як жіноча приреченість, стиснута в згусок чекання.

Нагорода за гріх перейшла в покарання коханням...

Сім знедолених доль піднялися в розбурхані висі!

...У човні розшматоване впало вітрило до долу,

хтось молився, хто плакав покірно, хто берегом марив...

Та на мить розішлись, розчахнулись розхристані хмари,

сім зірок показали рибалкам дорогу додому!