Гартовані стихією

Не бійся шторму — він не для руїни,

Він для омитоі , для нової снаги.

Коли здригаються небесні стіни,

То Бог підносить нас до власної руки.

Шторм забирає зайве і пусте,

Зриває маски, ілюзорні квіти.

Лиш те, що справжнє, в бурі проросте,

Щоб у любові й правді далі жити.

Ми в спокої не бачимо глибин,

А в блискавках — відкриється дорога.

Не серед тихих, сонячних долин,

А в буревії ми знайдемо Бога.

Все менше віриш в плани і обставини,

А більше — в Слово, що сильніше хвиль.

В душі вщухають болісні лавини,

Лишаючи лише небесний шпиль.

І шрами ті, що пам’яттю ятріли,

Тепер не ранять — світять, як маяк.

Вони свідчать: ми встояли, ми вміли

Пройти крізь морок і не згаснути ніяк.

Не проклинай цей вітер, що лютує,

Він — шлях до світла, до твого зростання.

Господь у штормі душу загартує,

Даруючи і силу, і пізнання.

А потім прийде тиша... неземна,

Освячена терпінням і мольбою.

В тій тиші, наче вранішня зоря,

Життя нове воскресне над тобою.