#польський_щоденник

Коли дідусь Google спить

На диво, потяг прибув вчасно. Тому встигнути поселитись в готель були всі показники. Навіть запас часу був.

Але ж ні.

Вийти з перону проблем не задало. Бо почувши українське мовлення,  та поспілкувавшись українською в різних куточках вокзальної будівлі,  дорога з залізничного вокзалу знайшлась швидко. Ось добре, коли українці розмовляють українською. Так у світі орієнтуватись спокійніше.

Навігатор в телефоні показав, що пішки до готелю тридцять  п'ять хвилин, а трамваєм – дев'ятнадцять.

До трамвайної зупинки виявився маршрут довгим та пригодницьким. Безпосередньо по наземній частині міста дійти не було можливості. Тож треба було орієнтуватись в підземному переході. Але такі моменти. Вказівники до трамвайних зупинок були скрізь, і це давало надію. Тільки напрямок цих трамвайних ліній визначений більше для постійних мешканців міста-велетня. А ніяк для туристів. І це забирало ту надію. Ну звідки турист знає, в який район йому їхати чотири зупинки маршрутами трамваїв 4, 16, 18 або 26?

Хвилин двадцять втрачено безповоротно. Знайшлась зупинка цих трамваїв, тільки у зворотному напрямку. Так, на поверхні можна було розгледіти потрібну протилежного напрямку зупинку, яка підсвітлювалась власними ліхтариками та великими місцевими.

Але під землею, в тих викривлених варшавських лабіринтах перпендикулярного наземного трамвайного руху, здавалось, що вихід до потрібної локації не знайдеться.

"Чому я не пішла пішки? Вже б була на місці. Та доїдала свої канапки". — Кружляло вже одинадцятим колом в моїй голові, в моїх думках. Ні, потрібно було ускладнити життя.

Черговий вихід на поверхню. Я згадала, що я з Ха і повинна знайти той вихід. Згадала, що колись дуже полюбляла математику та логіку. Ці перпендикуляри, бісектриси та все інше. Я почала вимальовувати прямі та криві. А потім ці прямі малювала, як мені здалось, у закручених, непропорційно витягнутих проходах підземних завулків.

З першого разу трохи не дотягнула. Потім, навмисно, чи ні, опинилась надто далеко. Зафоткала шматочок вечірньої Варшави. Ще помислила – на ранок треба зробити денні світлини місцевості для порівняння. Далі – знов мої здібності,  тепер – підземно топографічні. Бо дідусь Google вже в такий час відпочиває. І дивлячись на карту, поміж різнокольорових широких та тоненьких ліній, думаєш, що цей дід, попросту, час від часу, дає можливість самому думати та вирішувати. А не тільки приймати на віру та бездумно повторювати рухи штучного інтелекту.

І, о диво! Я застрибую в трамвай із вже вивченого списку номерів. Ці чотири зупинки. Двері, сходи. Електронним ключем притискаю до замка. Ще кілька хвилин... і з балкона проводжаю поглядом черговий трамвай, який не ховається десь у темряву, а з трамвайним голосним дзвоном, осяяний яскравим світлом міських ліхтарів, їде своїм звичайним пізньовечірнім маршрутом.

23.08.2026