Потяг під назвою Земля

Мчить уперед між сотнями очей,

Рве час і простір, мов папір, невпинно,

По рейках днів, під перестук ночей,

Де кожна мить — як станція єдина.

Навколо сонця танець свій веде,

Кружляє — їй назад шляху немає.

А за вікном вагона час пливе,

В вагонах — сміх, а десь там плач лунає.

Їй шлях чумацький світить уночі,

А вранці сонце серце зігріває.

Ми — пасажири різні, не святі,

І кожен свій маршрут неясний має.

Гудок гуде під кроками людей,

Тримає наші сльози і провини,

І кожен слід — як сповідь без ідей,

Як тихий крик у серці України.

Прилипла, мов реп’ях, лиха війна —

П’є кров, немов вампір, життя смакує.

Земля в жаху, а у чужих руках

На неї зброя ядерна чатує.

І якщо руки кожного — це міст,

Який тримає потяг над провалом,

То світ ще має шанс піти у ріст —

Не зникнути під ядерним завалом.

09 квітня 2026 р.