Острів мого першого кохання

Острів мого першого кохання:

Розділ перший:Уполоні спогадів.

Я лежу на підлозі каюти — тут трохи прохолодніше й дихати легше. Двері, що ведуть нагору, широко відчинені, і часом сюди задуває гаряче тропічне повітря, але це все одно краще, ніж сидіти в задусі зачиненої каюти. Моя спина й плечі палають вогнем: тропічне сонце так спалило шкіру, що вона здається мені крихким гарячим пергаментом. Здається, якщо я зроблю різкий рух, цей пергамент, що приносить мені жахливі страждання, трісне, і я просто стечу кров’ю.

Тук-тук-тук — зверху лунають кроки. Це моя старша сестра. Вона все ще сподівається, що батьки живі. Дурна… Уже третю добу минає з того часу, як вони зникли з яхти. У відкритому океані вижити нереально, тим більше яхта дрейфує — точніше, її кудись несе морська течія. Бідні мої тато і мама, що ж із вами сталося… Я знову починаю плакати.

«Шмарклі прибери», — так завжди казав мій тато, коли я починав плакати, і скуйовджував мені волосся. — «Прибери соплі й запам’ятай, Анджей, ми Мазовецькі, ми ніколи не плачемо».

Мій прадід приплив до США одразу після закінчення Другої світової, втікши з повоєнної Європи. Він багато й важко працював і до сорока років одружився з овдовілою американкою. У них народився син — пізня дитина, прадід назвав його Анджей. Це був мій дід. Він і досі живе в батьківському будинку на фермі в Пенсильванії… Дідусь Анджей прожив усе життя на фермі й до тридцяти років одружився з молоденькою емігранткою з Ірландії. Бабуся Еліс прожила недовго: після того, як вона народила єдину дитину — мого батька, — вона довго хворіла й того року, коли моєму татові виповнилося п’ять, померла. Мій тато виріс, поїхав навчатися до Сан-Франциско і лише раз на рік на Різдво їздить у гості до нашого діда. Така традиція родини Мазовецьких — Різдво ми завжди зустрічаємо разом, усією сім’єю в домі дідуся.

Тато працював у крутій комп’ютерній компанії в нас у Сан-Франциско. Ма завжди казала: «Артуре Мазовецький — ти програміст від Бога, і я знаю, що колись ти зможеш стрибнути вище голови». Тато постійно пропадав на роботі, та й після роботи сидів у своєму домашньому кабінеті й до ночі засиджувався біля улюбленого ПК, готуючи якісь проекти, прораховуючи коди, програми. А не давно він отримав підвищення і ма часто стала його називати little boss . Мене це завжди смішило - мій дваохметровий татусь - little boss.Але коли він був не зайнятий — цей двометровий рудобородий трохи повненький гігант був найдобрішим і найніжнішим татом. Ну от, я знову плачу. Тільки тут я починаю розуміти, як же сильно я любив батька.

— Мєлкий, швидко до мене! — це знову сестра, кличе мене нагору. Що там знову сталося…

Я підводжуся на ноги й іду не поспішаючи на палубу цієї старої калоші.

— Он, подивися в тому напрямку, я бачила між хвилями щось біліло. Може, це мамина голова, — сказала сестра й сунула мені в руки бінокль.

Я взяв бінокль і став вдивлятися в хвилі в тому напрямку, який показала сестра. Никого, лише нескінченне мерехтіння хвиль. І раптом — здається, щось є. Я покрутив коліщатко бінокля, щоб налаштувати різкість. Так, щось біліє між хвилями, поки не розібрати — надто далеко. Це цілком може бути мама, у неї теж біле волосся. Але як вона змогла протриматися на воді три доби? Я уважно вдивлявся, сподіваючись побачити помах руки чи… О ні! «Голова», відірвавшись від води, злетіла, широко розправивши крила — альбатрос. Він відлітав, а я мовчки віддав сестрі бінокль, розвернувся й пішов у бік каюти.

— Мєлкий, що це було? — почулося услід.

Я, не обертаючись, широко розвів руки й, помахавши ними, як крилами, став спускатися в каюту.

Я знову ліг на підлогу й, лежачи на животі, став згадувати про те життя, яке вже не повернути. Не повернути ні татуся , ні маму. Мама… Їй майже тридцять шість. Колись молода студентка зі Швеції приїхала за програмою обміну студентів у місцевий університет. Тут вона й познайомилася, і закохалася з першого погляду в красеня-старшокурсника Артура Мазовецького. Кохання сталося таке бурхливе, стрімке, що їм довелося одружитися. Мама Хельга прийняла прізвище тата, і після закінчення навчання її кар’єра стрімко розвивалася. Мама стала одним із найкращих хірургів у своїй клініці. На жаль, вона була настільки потрібна й затребувана, що часто її викликали й серед ночі, і у вихідні. Одним словом, мама ніби була в нас у сім’ї, але її майже не було. А ще…

— Мєлкий, іди сюди, швидше! — знову сестра кличе на палубу.

Знову я підіймаюся на палубу, туди, де сонце палить мою й без того червону обпалену спину.

— Тихо, прислухайся, мені здається, я чула, хтось кликав на допомогу.

О ні, у неї точно з’їжджає дах. Я зробив вигляд, що прислухаюся, а сам у думках прикидав, що буде, якщо в неї справді з’їде дах. А нічого я не зможу зробити. Вона старша за мене на п’ять років, вища за мене на цілу голову й, так, скажу чесно, сильніша. Я — п’ятнадцятирічний підліток, невисокий (поки лише метр п’ятдесят сім), тендітний. Жасмін теж тендітна, але вона вища за мене й сильніша — це вже перевірено не раз. У нас із нею йде тиха війна: скільки себе пам’ятаю, ми весь час конфліктуємо. Якщо в неї з’їде дах, мені не поздоровиться. Мені здається, що вона мене ненавидить — втім, як і я її. Треба на всяк випадок покласти в кишеню шортів перочинний ніж— яка-не-яка, а зброя. Я подивився на сестру, похитав головою, розвернувся й побрів у каюту.

Жасмін — дурне ім’я для такої красивої дівчини. Це мама їй так «удружила». У дитинстві ма захоплювалася мультиками, і в одному з її улюблених мультиків якусь дуже красиву принцесу звали саме так. От і нагородила мама доньку таким ім’ям. Загалом рідко хто називає її повним ім’ям — усе скоротилося до банального Жаст. Лише в колі сім’ї мама, а іноді й тато, називали її Принцеса. Вона справді була красивою, як принцеса — скандинавська кров, любив казати тато. Вона, як і ма, блондинка, тільки в мами волосся коротко підстрижене, а в Жаст воно довге й трохи кучеряве — це вже від тата. Гарне обличчя, блакитні очі, високі вилиці, гарні губи… Уявили? Ага, ви собі уявили ляльку Барбі? Ні, ви помилилися. Це зовсім не Барбі — це хижа скандинавська холоднокровна принцеса, яка знає ціну своїй красі й уміло цим користується. Вона вміє, як дурненька, невинно хлопати красивими віями й удавати невинну овечку. Але я бачив не раз, як ця домашня кішечка, ця мамина принцеса перетворювалася на дикого хижака, який уміє мстити — часом дуже брудно й жорстоко. З дитинства ненавиджу цю…

— Мєлкий, іди з’їж бутерброд, ти з вечора нічого не їв, а зараз уже обід.

Я встав і, шиплячи від болю в палаючих плечах і спині, взяв бутерброди, що лежали на столі в камбузі, й став їх їсти.

У нас із сестрою йде тиха війна, про яку ніхто з батьків не знав. Жасмін ніколи не стукала ні татові, ні мамі. Я теж не стукав. Конфлікти в нас із нею були з самого дитинства, різні й дрібні, й серйозніші. Починалося все з банального - спочатку не поділили солодощі ,з часом комусь дісталося більше уваги батьків , а комусь меньше . Але з роками конфлікти ставали, як би це сказати, злішими чи що. І закінчувалися вони не непомітним штурханом ,чи болючим щипком . Перший, той, який поранив мою дитячу душу серйозніше за всі попередні, стався, коли мені було дев’ять років. Їй виповнилося чотирнадцять, і вона вже була… ну, тінейджеркою чи що. До того вона всі вуха продзижчала мамі про те, що в подружок є СВОЯ косметика. І от на день народження ма подарувала їй невеликий косметичний набір. О, бачили б ви, як вона тішилася. Мені теж було цікаво, що ж там за скарби, до яких вона нікого не підпускає й так дорожить. Дочекавшись, коли вона одного разу пішла гуляти до своєї подружки Джуді, я пробрався в її кімнату. Я був дуже уважний і все, що брав подивитися чи понюхати, ставив на свої місця. Скажу чесно, нічого такого цікавого й дорогоцінного я там не побачив. Батьки затримувалися, як завжди на роботі, і я грався іграшками в себе в кімнаті. Вона увійшла в мою кімнату спокійно, з усмішкою на обличчі. Підійшовши до мене, вона мовчки взяла в руки мого улюбленого робота-трансформера й, порозглядавши його, відірвала йому голову. До мого горла підкотився комок, а очі стали наповнюватися сльозами. Вона мовчки ,з холодною посмішкою кинула мені під ноги спочатку тіло, а потім і голову мого Чаки.

— Мєлкий, ти торкався моєї косметики, — я хитав головою, мовляв це не я, а вона продовжувала.

— Ти роздавив ковпачком мою улюблену помаду, я поламала твого улюбленця — Чаки. Ми квиті, Мєлкий, як думаєш, чи мені ще щось тут зламати?

По моїх щоках текли сльози, я мовчки дивився на Чаки. Його червона голова назавжди була відділена від сріблястого тіла . Вона повернулася й не поспішаючи пішла до себе. Я проплакав мовчки, мабуть, пів ночі, поки не заснув. На другий день я приліпив голову Чаки до тулуба пластиліном , але тепер він вже не був трансформером - він став звичайною лялькою,яка не могла трансформуватися в автівку. Потім було ще багато дрібних конфліктів, але наступний сильний, який знову боляче поранив мені серце, стався, коли мені було тринадцять. Я ненароком подряпав диск її улюбленої групи, вона помстилася, поламавши мені джойстик, так що я залишився без PlayStation на цілий тиждень, поки тато не купив мені новий джойстик. А вона з мамою на другий день після сварки полетіли в Європу. Запитаєте, навіщо? Не знаю, тато сказав, що це подарунок на вісімнадцятиліття. Мені б такий подарунок…

Але останній наш конфлікт стався за тиждень до нашого вильоту сюди, у Французьку Полінезію. Треба сказати, що після поїздки в Європу вона якось змінилася чи що. Але сваритися ми стали рідше, а може, це тому, що вона вчилася в універі і бували дні коли вона не приїжджала до дому залишаючись в кампусі ,чи гуртожитку - біс його знає , як воно там звалося . У нас були канікули й у мене в школі, і в неї в університеті. Вона вирішила піти слідами матері й стати лікарем. Я сидів у своїй кімнаті й залипав у якомусь шутері. Вона збиралася на побачення з черговим бойфрендом. Двері в моїй кімнаті були прочинені, і я чув, як вона прошльопала коридором із душу в свою кімнату. І тут мої вуха вловили, що не було характерного клацання дверей, тобто, вона не щільно зачинила двері. Я миттю поставив гру на паузу й визирнув у коридор. Так і є , двері нещільно прикрилися, залишилася невелика щілина. Я схопив смартфон і став крастися до її дверей. Треба сказати, що останнім часом у мене й моїх друзів з’явилося нове захоплення… І це ЦИЦЬКИ. Так, саме так, великими літерами. Тепер ми на перервах давили косяки в бік старшокласниць, а там, скажу вам, у деяких ого-го. Коротше, нова тема для розмов, ну й звісно ми любимо пофантазувати й у живу, і в чаті, що би я чи Дік, чи хто інший із хлопців робив, якби залишився наодинці з тією чи іншою старшокласницею. А ще ми ділилися між собою фотками з інтернету на яких були дівчата з оголентми цицьками великими і не дуже.І ось у мене з’явилася можливість зняти на відео, як моя сестра перевдягається після душу. О, якщо мені пощастить, то я зніму не тільки цицьки принцеси, а й може ще щось у кадр потрапить. Серце шалено калатало, я увімкнув камеру на запис і просунув смарт у маленьку щілину… Я не знаю, що потрапило в кадр, я не бачив. У найнеочікуваніший момент у моєму носі так закрутило, чи то від хвилювання, чи то від запаху її парфумів. Я стиснув ніс пальцями й чхнув тихо, мов кошеня. Цей чх у тиші будинку пролунав як постріл, постріл стартового пістолета. Постріл, який дав команду на старт розлюченому демону.

— Мєлкий, сука, як же ти мене дістав.

Я кинувся бігти, щоб встигнути зачинитися в своїй кімнаті на замок… Її підсрачник наздогнав мене просто в дверях моєї кімнати, і я, як м’яч, що влітає у ворота після сильного удару форварда, влетів, не торкаючись підлоги, у свою кімнату й розтягнувся перед письмовим столом. Смарт вилетів із рук і проїхав далі під стіл. Ця фурія одягнена у футболку на голе тіло гепнулася мені на спину всією своєю вагою, притиснувши бідного хлопця до підлоги. Вона схопила мене за волосся й потягнула назад, задираючи голову, було боляче , навіть дуже боляче , але я не кричав . Отак, мабуть, задирали голову своїм жертвам, коли знімали скальп. Ну, знімати скальп вона не стане, але помста буде страшною, я розумів. Такою розлюченою я її в житті не бачив.

— Мєлкий, ти труп, — прошипіла мені у вухо ця демониця. — Де телефон?

Я зрозумів, що телефону жити залишилося недовго, та й байдуже, він старенький, але дай Боже, щоб усе обійшлося лише телефоном. Ой, відчуваю, що телефоном усе не закінчиться, і в мене всередині все опустилося, я очканув. Вона завжди мстила, мстила цинічно, боляче, що буде цього разу… Але ж там можливо дорогоцінні кадри і я мовчки терпів.

— Сука, Мєлкий, де він? — Вона вдарила мене долонею по голові, і я скажу, це було боляче. Коли двадцятирічна тітка б’є п’ятнадцятирічного підлітка, то йому боляче… Я, розуміючи, що виходу немає, показав пальцем під стіл. Вона притиснула мою голову до підлоги й прошипіла у вухо: — Спробуй поворухнутися чи втекти, поки я його дістаю.

Хлопці, я чесно лежав і не ворушився, поки вона, ставши на карачки, діставала смарт із-під столу. Потім вона знову сіла мені на спину й стала дивитися мою операторську роботу… Вона видаляла відео, видаляла фотки, якими ми обмінювалися з друзями, а мені байдуже. Запитаєте чому? А тому що. Тому що хтось, поки принцеса лазила на карачки під столом, щоб забрати телефон брата, так от цей хтось, лежачи на підлозі й не рухаючись, бачив ЩІЛИНУ самої принцеси, і вона в неї по ПО-ГО-ЛЕ-НА .. Але це все лірика, і я розумів, що екзекуції не уникнути. Врятувало мене те, що внизу грюкнули двері й почулися радісні голоси тата й мами.

— Жасмін, Ендрю, швидко спускайтеся сюди, у нас для вас сюрприз.

Жаст встала й, кинувши мій смарт на стіл, швидко пішла в свою кімнату, на ходу кинувши:

— Мєлкий, донизу, я наздожену…

Я вже доходив до сходів, що ведуть на перший поверх, коли почув за спиною її кроки. Вона швидко наділа шорти і наздоганяла мене.

От зараз вона з усієї сили дасть мені штурхана в спину, і я, перекидаючись, упаду до ніг батьків ганчірковою лялькою зі зламаною шиєю. Мурашки побігли по спині, але Жасмін, наздогнавши мене з усмішкою на обличчі, поклавши мені долоню на плече, стала спускатися разом зі мною до усміхнених батьків.

— Тату, ма, що за сюрприз? І чому ви не на роботі? — запитала, усміхаючись, добродушна принцеса.

І тут справді , батьки нас здивували. Виявляється, вони давно планували взяти відпустку й усією сім’єю полетіти на відпочинок у Французьку Полінезію.

— О, що це буде за відпочинок, — тато так захоплено описував, як ми візьмемо в оренду моторну яхту, як будемо подорожувати на ній між островами. Як відвідаємо такі місця, де сотні років не ступала нога людини. Ма захоплено описувала, які там атоли, які лагуни. Усі усміхалися, сміялися, і лише я, киваючи не в лад і усміхаючись, коли всі усміхалися, думав про своє. Мені доведеться жити в очікуванні помсти. Якщо ми вилітаємо за тиждень, то мстити там — вона не зможе, бо батьки будуть завжди поруч — тобто на цьому тижні, що це буде? Страшно, такою злою я її ще не бачив, бррр, страшно. А може, вона вирішить мене скинути з яхти в пащу акулі?

Тиждень минув,ні,не так. Тиждень пролетів, як хвилина. Всі крутилися мов білка в колесі. Шопінг , пакування валіз, знову шопінг. Головне не забути оте,а оце може там знадобитися і не забудьте придбати оте. Врешті цей дурдом закінчився ,ми сидимо у вітальні і чекаємо на таксі. А помсти так і не було... Отже,акула?

Вона може, страшно.