Адажіо

Завмерла мить у пальцях піаніста,

Прозорий звук стікає по щоці.

Вона пливе, повільна й дуже чиста, –

Мелодія, що тоне у мені.

Ще не політ, а тільки розтирання

Сухого смутку в теплій тишині.

Так дихає розгублене світання,

Що ледь тремтить у згаслому вогні.

Тут кожний крок дорожчий за хвилину.

Тут вдих – несказане чиєсь ім'я.

Світ зупинився, щоб одну краплину

Допити з чаші темного буття.

Затим стаккато стукає у вікна,

І сльози виступають на тлі скла.

Зойк скрипки і мелодія затихла,

Настала тиша, вічна, неземна.

14 квітня 2026 р.