Кармічний вузол

У натовпі очі спіткнулись відразу:

Не образ знайомий — тремтіння в руках.

Відлуння від давнього-давнього часу,

Що викарбуване у небесних зірках.

Зіркам обіцяли: «Крізь вічність і долі

Ми будемо разом у кожнім житті».

Та в цьому теперішнім замкненім колі

Ми знову розгублені й на самоті.

Душа рветься вгору, ламаючи грати,

Вона пам’ятає той клятвений спів.

Ми — люди, і самі не вмієм ламати

Паркани із сумнівів, страху і слів.

Тримають обов’язки, межі та стіни,

Чужі сподівання, нав’язані сни.

І кожна хвилина — висить мов провина,

І кожне зізнання — визнання вини.

Кохаємо так, що аж небо німіє,

Та крок назустріч зробити не смієм.

І давня обіцянка в серці зітліє,

Бо душам своїм не даємо спочить.

Розійдемось знову — і знову по колу,

Лишивши на завтра недопитий гріх.

А душі летять до зірок — ми їх долу,

Зрікаємось вічності тихо, при всіх.

15 квітня 2026 р.