Скрипаль диявола (про Н. Паганіні)

У залі темнім, де мовчать вітри,

він вийшов в коло примарного світла.

З-під брів очима — ніби із пітьми,

а скрипка в пальцях, мов жива, розквітла.

Він вів смичком — і рвався небокрай,

мелодія котилась, як прокляття.

«Грай, сину темряви! Благаю, грай!» —

шепоче зал у дикому завзятті.

Струна здригнулась — і заквилив звір,

друга — озвалась ангельським сопрано.

Він не дивився на сузір’я зір,

він бачив пекло, що ятрило рану.

Казали: «Продав душу за талант!

Його руками водить сам Іуда!»

А він терпів цей золотий капкан,

вершачи неможливе, грішне чудо.

Смичок літав, мов іскри у вогні,

пульс ритмів бився, наче серця стуки.

У кожній ноті крізь люті сніги

вчувалися його нелюдські муки.

Остання нота — як останній вдих.

Смичок завмер. Оплавилися свічки.

А за спиною — чи то плач, чи сміх,

і чорна тінь, що тягнеться, мов стрічка...

Він — каторжник величний, не святий.

Смичок завмер. І тиша стала криком.

Та в темряві вже хтось стоїть новий —

і чує, як його чекає скрипка.

15 квітня 2026 р.