Ендаріон. Попаданство від вигорання. Том1

Рарк ішов поруч із Вілом і ловив себе на думці, що іноді найважче не перемагати, а відповідати за когось. Коли очі слідкують ширше, а плече мусить бути чужим, не своїм.

В дитинстві йому вже доводилось ось так йти пліч-о-пліч, але тоді прикривали його помилки. Старший брат Кірк придивлявся за ним на першому полюванні. Тоді молодий варк ще не розумів, що таке відповідальність за інших і як братові було важко.

Він тихцем глянув на молодого аристократа: той тримався рівно, хоч рука ще подекуди відгукувалась судомою. «Герой без правої, вже майже здобич». А мені визначили роль няньки. Він розумів, що Дан не хотів задіти почуття шляхетного. Тому попросив мовчки. Хоч в цих землях всі рівні і не до шляхетного панства.

Рарк думав повільно й упевнено, як варки вчаться ще з дитинства, коли старший кладе руку на плече й каже: не плутай силу з поспіхом. Серйозні думки підповзали самі, але й від жарту не тікав, уявляв, як комарі пролітають поруч і кланяються, а потім блимав на Віла з підв’язаною правою й стишувався. Треба вгледіти, не дати впасти. Вберегти від геройства, і ще не облажатись самому. Цей похід легко звертає туди, де вже не буде ні слави, ні поваги, а твої цілі з’їсть місце.

Старе життя згадувалося димом і ревом коронників та тарханів. Батьків кулак показував напрямок уперед мовчки. Старший у племені колись сказав: справжня честь не в тому, щоб гупати щитом, а в тому, щоб у потрібний момент стати комусь спинкою й промовчати. Мовчати було завжди важко для Рарка. Він перевірив поглядом Віла, той наче йшов, тримався, не затримував. Коли ловив на собі варків погляд, відповідав короткою усмішкою. Мовляв, все добре.

Ліс навколо теж робив вигляд, що «все добре». Гілля над головою стискалося в темний коридор, де небо проглядало вузькими смугами, наче хтось порізав його ножем і не до кінця залікував розрізи. Вітер час від часу приносив запахи моху та різних трав, а коріння лізло під ноги, і доводилось старатись, щоб не почати йому кланятись.

Струмок знайшовся раніше, ніж прийшла ніч. Сутінь уже зводила крила, не чорна ще, але й не денна, той час, коли звуку простіше сховатися, ніж показатися. Дан пригальмував рух, обвів поглядом низинку, пагорб із корінням, що тримало схил, і коротко сказав:

– Форт шукаємо зранку. Зараз робимо стоянку і захист. Вони не залишать нас в спокої.

І всі без питань зрозуміли, хто.

Старший рубіжник ніби вже бачив кілька варіантів ночі наперед. У нього було це дивне поєднання: спокій людини, яка розуміє, що все може піти шкереберть, і впертість того, хто все одно розставляє фігури на дошці, навіть коли хтось невидимий щоразу штовхає стіл. Рарк ловив себе на тому, що трохи заспокоюється від впевненості командира.

Дан коротко віддав розпорядження, не підвищуючи голосу:

– Працюємо щільно, ніхто не відходить далі, ніж на 15 кроків від інших. Потрібно три-чотири вогнища, коло, півколо, як дозволить вітер. Дрова разом, з руками на зброї. Март, ведеш очима все, що рухається, ставиш «дзвіночки». Яр, як назбираємо на перше багаття, розпалюєш. Рарк, підрубиш сухостій і гілля для частоколу. Віл, теж збираєш дрова.

Він торкнувся порожнім пальцем місця, де щойно висів амулет:

– Повітряні леза розрядилися. Амулет «зтишення» надовго не стане, та й зараз не допоможе. Ділимося тим, що лишилось. Знаю, дорого, але не час економити. Що в кого, плюс можливості?

Кивок за кивком пішли відповіді.

Март:

– Ви ж знаєте, здібностей нема. З амулетів лише «тиша кроку», але він мертвий після останнього полювання. Працюю пастками.

Яр покрутив зап’ястям:

– Захисних нема. Є один болт із магічним зарядом «іскра». Навіть як зачепить, то мало не здасться. Решта звичайні дев’ять. Здібності лікувальні, хіба що є підсилення власної шкіри, що зменшить подряпини. Ну ще мішечок з перцем, не здібність, проте може знадобитись.

Рарк криво всміхнувся, перцевий мішечок мав у собі більше користі, ніж дехто з офіційних бойових артефактів. Очі, та сама плоть, тільки голіша за шкіру, і біль там працював надійніше за будь-які закляття. Він бачив, як Яр одного разу кинув подібний мішечок у морду розлютованому ямникові, той ревів так, що мертві в лісі ворушилися, але все одно мусив зупинитись. «Лікувальні здібності», як любив жартувати тоді Яр, «іноді починаються з того, щоб не дати комусь відкусити тобі голову».

– З навиків «Бурий гнів», підсилює м’яз і сухожилля на 30 ударів серця, але звужує поле зору. Триматиму для прориву або коли будуть брати масою. З амулетів захисний, «відвід». Вистачить на один удар, але як з укусом, не знаю, може полегшить.

Віл трішки винувато:

– Захисту нема, мій перстень відводу розряджений. Із властивостей іскра слабка на 3 кроки і світляк.

Дан невдоволено:

– Слабко, надіявся, хтось щось приберіг.

– У мене чуття простору тримаю, пасив, але енергії на одне сканування і захисний амулет, непоганий. Гаразд, всі до справ, часу мало.

І простір заповнився діяльністю, видно було, що кожен викладається, всі відчували щось недобре. Март не міг собі навіть дозволити одразу пастками зайнятись, лише сигнальні пристрої, і то недалеко. В повітрі відчувалась напруга.

Як тільки зібрали на перше багаття і Яр розпалив вогнище, усі наче здули трохи кульку у грудях.

Вони ледь встигли відчути, як тепло від багаття розтирає дим по їхніх обличчях, ледь у грудях розтиснулася стягнута, мов вузол, тривога, коли з темряви дзенькнуло тонко й високо, якби Март мав голос, він звучав би саме так, коли нервує. Це був його «дзвіночок». Він стояв до нього найближче. Наступної ж миті звук перебило важке «хрр», і йому в груди врізалось щось, наче таран, моментально збиваючи дихання, а друга тінь смикнула за ноги, тягнучи у траву.

Лісовики не гралися. Один гриз ноги, зриваючи опору, другий шукав горло. Март устиг хіба що зло вилаяти себе за те, що не переставив сигналку далі, рука сама знайшла руків’я ножа, ривок убік, відчайдушний удар під ребра першому, і щось хруснуло, гаряче ляснуло по щоці, а тоді зуби другого зайшли кудись під ключицю, надто глибоко, надто впевнено. Світ на мить стиснувся до чорної плями з червоними іскрами по краях.

Яр почув той дзвін і вже стояв напівобертом до темряви, арбалет у нього був заряджений, як треба: магічний болт «іскра», той самий, який він економив «на особливий випадок», краще б його не було. Лісовик, що навалився першим, якраз піднімав голову, відриваючись від Мартового тіла, не від доброти, а від ножа, а ще хотів краще переставити зуби. У світлі багаття це була лише темна маса з двома відблисками очей і блиском мокрих ікол.

Яр не думав про траєкторії й кути, тільки зловив ці два відблиски в прицілі, вдихнув і натиснув. Болт вийшов із сухим клацанням, наче зі злості, і на півшляху спалахнув ледве помітним світлом, «іскра» зробила свою роботу. Удар прийшовся не ідеально в центр, але досить близько, звіру наче запхнули розпечений цвях під око. Той смикнувся, гаркнув, як облитий кип’ятком, і завалився збоку, судомно трясучи лапами. Запахло паленим хутром і чимось ще, від чого в звичайних умовах шлунок не дуже гарно зреагував би. Ніж і арбалетний болт зробили свою справу.

Того, однак, не вистачило. З темряви рвалися ще четверо, один із яких кинувся на підмогу тому, що був біля слідопита. І ще один, сьомий, спостерігав, наче роздумував.

– В КОЛО! – голос Дана прорізав простір так, що аж руки самі знаходили зброю. – Яр, перець, Рарк, не лізь сам.

Рарк, звісно, почув останнє, але так само, звісно, не пообіцяв виконувати. Він уже розгортався на звук боротьби, сокира сама опинилась у руці, нога на мить зачепилась за коріння, але рівновага перемогла. У тремтливому світлі вогнища тіні перетворились на кашу: не менше п’яти темних корпусів ковзали по траві, майже притискаючись до землі, використовуючи рельєф та траву, готові пригнути в будь-який момент.

Одного Яр уже підсмажив. Двоє крутилися біля Марта, не особливо поспішаючи відступати від легкої здобичі. Ще двоє пірнали в темряву на флангах, обираючи, кого відкусити з краю кола. Шостий... шостого Рарк не бачив, куди дівся, але шкіра на потилиці стояла дибки.

– Март! – вирвалося в нього, хоча сам розумів, що голосом у таких ситуаціях мало допоможеш.

Март у відповідь уже нічого не сказав. Він був зайнятий чужими зубами.

Яр, відстрілявшись, перевів арбалет у ліву, правою вже шарив по поясу. Магічних болтів більше не було, тільки звичайні, а зараз заряджатись означало б допомогти хижакам. Пальці знайшли маленький мішечок з перцем, той самий, яким він давно жартував, що це «останній аргумент медицини для особо обдарованих», за долю секунди розслабив зав’язку.

Мішечок полетів низько, майже по прямій траєкторії, тіло пам’ятало краще за голову. Лісовик, що тримав за ногу, отримав його майже в саму морду. На одну крихітну мить ніч вибухнула воєм розпачу. Хижак завив, наче йому не очі, а мозок натирали наждаком, лапи на секунду розтиснулись, голова різко смикнулась убік, і цієї секунди вистачило.

Рарк уже був поруч. «Бурий гнів» заходив у нього не з думки, а з тіла, як завжди: спершу невидимий жар, що накочував від грудей до плечей, потім легка нудота в животі, за якою приходила така ясність, що весь світ зводився до одного завдання. Поле зору звузилось, багаття відсунулось кудись на край ока, а в центрі лишалась тільки шия лісовика, товста, вкрита шерстю, але все одно крихка в одному правильному місці.

Удар вийшов некрасивий, зате добротно. Сокира ввалилась під кутом, як рубали колоди вдома, коли треба було розчахнути сучок, трохи збоку, з розворотом кисті. Метал увійшов у шерсть, шкіру, кістку, щось хруснуло голосно, на мить навіть заглушивши виття. Тіло хижака конвульсивно сіпнулось, паща безсило розкрилась.

Той лісовик, що мчав на підмогу до двох біля Марта, теж не стояв осторонь. Щойно варк зробив свою справу, він вихопився з-за туші і рвонув просто Раркові в груди, намагаючись ухопити хоч шматок м’яса. Варк не встиг розвернути лезо, тільки смикнув знизу вгору, обухом. Метал з набійками влупив звіра по пащі так, що той клацнув зубами в порожнечу і, схоже, лишився кількох зубів, від болю і образи ковзнув убік у темряву, розширивши коло.

Рарк навіть не встиг радісно вилаятися, як із темряви збоку вилізла ще одна тінь, той самий шостий, якого він втратив з поля зору. Цей не рикав, не гарчав, ішов майже беззвучно, і тільки в останній момент в очах спалахнуло відбиття вогню. Зуби зайшли йому в ногу трохи вище коліна, там, де броня лише частково прикривала м’яз. Відчуття було таким, наче хтось разом з м’ясом намагається витягнути нерви до самої п’яти. Рарк рикнув уже не по-геройськи, імпульс судоми пройшовся по нозі, і варк перед тим, як заклякнути, автоматично вдарив лісовика щитом у морду, але той хоч заскавулів, проте не відпустив, сильніше потягнув убік, намагаючись завалити важке тіло.

Командир в цей час, активувавши останні резерви енергії, відчув простір, не магічний образ, не картинку, а скоріше відчуття неправильної ваги повітря. Лісовик, який обрав собі шлях ліворуч, до Віла, це відчуття якраз і перекрив.

– Ліворуч! – попереджаючи, вигукнув командир.

Віл не був армійським списником. Його учили іншому, різним випадам, дуельним дистанціям, «як стати так, щоб на балу про тебе говорили». Тут програма була одна, танок зі смертю, а публіка складалась із зубів. Він перевів спис у ліву руку, так, як показував Дан, підняв його трохи нижче, ніж хотілося б для гарної картинки, і побачив, як із темряви вилітає корпус вовка-переростка, м’язистий, із розкритою пащею. В голові промайнуло «не встигну», але ноги чомусь таки встигли, підштовхнувши тіло вперед.

Удар вийшов грубий, без вишколеного фінту. Наконечник списа увійшов у плече лісовика, пробивши м’яз, не дістаючи життєво важливих точок, зате збивши інерцію стрибка. Рука відсохла. Звір завив, смикнувся убік, але все одно встиг провести лапою по Віловому передпліччю, гострі кігті роздерли шкіру на кілька довгих подряпин, але спис залишився в руці. А звір, прикульгуючи, стояв навпроти Віла. Два підранка дивились один на одного.

– Тримай дистанцію! – кинув йому Дан і сам уже виходив назустріч іншому силуету.

Той, що заходив із правого флангу, був трохи більший, ніж попередній, і, здавалось, менш емоційний, ні тобі зайвих риків, ні метушні. Стрибок був точний, розрахований, як у хорошого бійця. Дан, у свої сорок із гаком, не досягнув ідеальних навиків бою, але рефлекси мав непогані. Він зробив півкроку вбік, і встромив спис, більше довіряючи відчуттю, ніж очам. Дерев’яне древко вперлося в грудину звіра так, що той сам себе насадив на вістря. Від удару руки затремтіли, плечі відгукнулися старими травмами, але лісовик, хриплячи, сіпнувся ще раз і завмер.

За цю мить Яр встиг зробити ще одну дурну, але, як часто буває, необхідну річ, він кинувся до Рарка. Лісовик, що тримав варка за ногу, вже зосередився на шматуванні, йому було цікаво саме це заняття, а не оточення. Яр влетів майже в бік, вище, ніж планував, і замість акуратного ножового удару по шиї отримав від хижака повну пащу зубів у власний бік. Біль прийшов тупою хвилею, відсунувши всі розмови про «чистий дотик» і «зняття болю» кудись у завтрашній день, але цього вистачило, щоб змістити центр ваги. Лісовик чмихнув, змінив хват, і Раркову ногу нарешті відпустило.

Цього вистачило. Рарк підловив момент і вдарив ще раз, сокира увійшла в хребет. Хижак здригнувся і відпустив Яра, і той на адреналіні піднявся, тримаючи ніж, який не випустив, проте в ту ж мить схопився іншою рукою за бік. Рарк, стоячи на коліні, притримав його, направивши сікиру на лісовика, який тоді відділився від четвірки і зараз стояв, оскалившись на них і розставивши передні лапи, які впер в землю, готовий пригнути.

Віл тим часом відступив на один крок, в сторону Дана. І той вже планував допомогти шляхтичу. Проте тут збоку почувся рик, який наче попереджав не робити цього. З хащ вибіг найбільший з лісовиків, сьомий. Швидше за все, вожак. Він нісся прямо на командира рубіжників, вожак визначив вожака.

Дан Грим розумів, що він не встигає розвернути спис. Він почав завалюватись на спину, підставивши наруч на рівні шиї, який був обшитий металом. Рука лягла чітко в щелепи вожака. Амулет мигнув, віддавши енергію і цим врятував Дана від судом, проте не врятував від маси та сили щелеп. Зуби не прокусили наруч, проте здавили з неймовірною силою. В цей момент ветеран-рубіжник остаточно впав на спину і ногами перекинув через себе велетня. Той, вдарившись об землю, відпустив руку і полетів в сторону Рарка. І за це поплатився розсіченням над лопаткою, не смертельно, але темна рідина потекла.

Команда знаходилась спиною один до одного, наче в середині кола.

Рарк сидів, спираючись на щит, нога під ним пульсувала болем власним, відокремленим від решти світу. «Бурий гнів» уже закінчився, залишаючи після себе відчуття, що його кинули під воза й кілька разів прокотили. Кожен удар серця стукав у розідрану плоть, як маленький молоток. Він ковтнув повітря, скупо оцінив, чи не втратив кінцівку, і почав оглядатися.

– Яр? – тихо гукнув варк.

– Стою, – відгукнувся цілитель, і це було частково правдою. Він стояв, тримаючись однією рукою за бік, друга все ще стискала руків’я ножа. Кров повільно сочилася по ребрах під сорочкою, але очі були ясні, професійні. – Треба закінчувати, латати треба негайно, поки нога на тобі, а не поруч.

– Віл? – Дан не питав «як ти», він звірявся зі списком у голові.

– Тримаюсь, – озвався Віл зліва. Стояв трохи далі від вогню, спис ще поперек тіла, наче хтось міг зараз вискочити з темряви. Ліве передпліччя в крові, але рука не тремтіла. Очі широкі, проте не порожні.

Дан кивнув, хоч ніхто того й не бачив. У нього всередині була проста рахівниця: «живий, живий, живий». Погляд сам упав туди, де в траві, трохи збоку від вогню, лежав Март. Тіло згорнуто набік, як у людини, що хотіла просто зручніше вмоститися й не встигла. Горло прикривала темна, майже чорна пляма, очі дивилися над вогнем кудись далі, туди, де ніч уже не танцювала, а просто стояла стіною.

Навпроти імені «Март» у цій внутрішній рахівниці місця для галочки вже не залишилося.

Ліва рука нила.

Зовнішнім колом, тримаючи дистанцію від вогню, стояли троє. Один майже цілий, без кількох зубів, тепер він обережно переступав, принюхуючись, наче зважував, чи варті ці люди ще когось із його зграї. Другий прикульгував, плече, пробите списом Віла, не давало нормально стрибнути, але очі все ще горіли голодом. Третім був вожак: над лопаткою темнів розірваний шмат хутра, по шерсті стікала густа темна смуга, проте він стояв найбільш упевнено, розставивши лапи й упершись у землю так, ніби саме вона тут була на його боці.

Щось схоже на паритет. Якби все це сталося хоч на чверть риски пізніше, вогнища встигли б розгорітися, пастки лягли б по периметру, і тоді у лісовиків не було б шансів. Але «якби» в цих землях рідко доживали до ранку.

– Потроху рухаємось до багаття, – прошепотів Дан. – Впевнено, показуємо, що ми не здобич, ми хижаки.