Ендаріон. Попаданство від вигорання. Том1

Я довго не можу зрозуміти, хто з нас дихає: він чи я. Повітря в підвалі застигло разом зі мною, важке, просякнуте пилом, гаром і гарячою кров’ю. У грудях щось збивається з ритму. Вдих, коротка пауза, видих. Наче хтось усередині повільно качає помпою, перевіряючи, чи вона ще працює.

Працює. Я живий.

Пальці досі стискають камінь так сильно, що гострий край врізається в долоню. М’язи трусяться, у роті сухо, язик прилипає до піднебіння. Я знаю, як тіло реагує на смертельну загрозу. Знаю назви, послідовність реакцій, можу пояснити їх іншій людині. Власній нервовій системі мої дипломи зараз нецікаві.

Притискаюся потилицею до стіни й кілька секунд слухаю серце. Ритм ще скажений, проте вже не рветься. Обережно ворушу пальцями ніг, згинаю коліна. Стегно відгукується тупим спазмом, ребра болять, але дихати можу. На обличчі пил, піт і кіптява. Крові, здається, немає.

У вухах досі дзвенить від рику, та крізь цей дзвін поступово повертаються дрібні звуки: потріскування жару, шурхіт пилу під черевиком, мій власний хрипкий видих. Після вибуху буває така сама провалена мить, коли світ уже рухається, а ти ще не встиг до нього повернутися. Камінь нарешті випадає з долоні. Я залишаю його поруч.

Очі спершу вихоплюють лише згасаюче вогнище, сходи, завал і пролом у стелі. Потім унизу проступає темна маса. Те, що хекало за камінням, рило землю й ричало так, що повітря било в груди. Те, що мало мене вбити.

Дивитися не хочеться. Не дивитися ще гірше.

Пам’ять підсовує удар об стіну, тиск усередині грудної клітки, рукоять, що мало не вислизнула з долонь. Під лопаткою відгукується фантомний поштовх. Тіло поводиться так, ніби напад лише завмер і може продовжитися від будь-якого руху.

Відштовхуюсь від стіни й підводжуся. Ноги на мить підламуються, та рівновага повертається. Роблю крок, другий. Пил шурхотить під підошвою, десь зсувається дрібний уламок, і я завмираю швидше, ніж встигаю подумати. Нічого не відбувається.

З краю майданчика тушу видно нечітко. Масивне тіло лежить між камінням на боці, хвіст витягнутий, лапи розкидані. З грудей стирчить мій спис. Я чекаю, що звір поворухнеться або знову вдарить тим неприродним риком, але жар у вогнищі лише тихо лускає.

Треба перевірити. Мозок пропонує не підходити, проте саме невідомість уже одного разу мало не коштувала мені життя. Тримаючись за стіну, спускаюся й за кілька кроків від тіла зупиняюсь. Довго стежу за його боком. Він не здіймається, паща нерухома, жодного хрипу чи подригу лапи. Наляканий мозок узагалі погано розуміє слово «досить».

Підходжу ближче й кладу долоню на древко. Спис застряг глибоко. Упираюся ногою біля передньої лапи й тягну. Туша здригається разом зі зброєю, і шию стискає холодом. Я завмираю, прислухаюсь, тоді тягну знову. Дерево поскрипує, вістря виходить ривком, а з рани повільно сповзає темна густа кров.

Спис у руках повертає світові правильну відстань. Тепер між мною і пащею є майже два метри дерева, і це переконує краще за будь-яку саморегуляцію.

Звір лежить трохи на спині. Голова відвернута, паща прочинена. Між довгими білими іклами темніє кров, дрібніші зуби сидять кількома рядами. Великі бурштинові очі з вертикальними зіницями ловлять вогонь і навіть мертвими здаються уважними.

Тіло завдовжки близько двох метрів, гнучке й важке. Від нього ще йде тепло. Коротке грубе хутро злиплося на боці, але на неушкоджених місцях пружинить під пальцями. Під ним темна щільна шкіра, гладка, схожа на грубу гуму. Уздовж плечей, спини й хвоста тягнеться ряд рогових пластин. Біля потилиці вони сходяться щільніше, прикриваючи шию, а в їхній глибині ще жевріє тьмяне зеленкувате світло.

Обережно торкаюся ножем різних ділянок. Біля грудей лезо входить легше, під пластинами ковзає по твердій основі. На голові менші щитки сходяться над очима, захищаючи лоб. Передні лапи широкі й масивні, з великими загнутими кігтями. Навіть під хутром видно тугі вузли м’язів. Хвіст товстий, гнучкий, із твердим потовщенням на кінці. Таким ударом мене могло просто змести з ніг.

Проводжу лезом біля шиї, під передньою лапою, уздовж боку. Запам’ятовую, де захист слабший, машинально, без жодного мисливського азарту. Якщо ще одна така істота зустрінеться нагорі, часу на анатомічні дослідження вже не дадуть.

Знайомі риси в ньому ніби були. Віддалено він скидався на варана, який мутував у теплокровного хижака. Кожна частина його тіла допомагала наздогнати, втримати або добити.

Дивлячись на нього, я тверезію остаточно. Це не перемога. Мені пощастило, що він ліз крізь вузький прохід, не міг одразу зібрати тіло для ривка й підставив груди. На відкритому місці шансів у мене майже не було б.

Проте спис зробив я. Місце вибрав я. Каміння підсунув теж я. Випадковість залишила мені вузьку щілину, але скористатися нею довелося самому. Усередині ворушиться дивна суміш полегшення, недовіри й майже сором’язливої гордості. Я не вірю, що зміг. Та звір лежить переді мною, а я стою.

На Землі така істота існувати не може. Я не бачив нічого подібного ні в підручниках, ні в документальних фільмах, ні в найсміливіших історіях. Навіть якби хтось створив цю тварину, старий підвал і зеленкувате світіння під пластинами все одно вимагали б пояснення.

Від цієї думки стає холодніше. Звір уже не просто небезпека, яку вдалося пережити. Він доказ. Великий, закривавлений і дуже незручний для всіх розумних версій.

Підіймаю очі. Пориста кладка потемніла від часу, у швах проросло коріння. Колись це могла бути башта або частина значно більшої споруди. До отвору тягнеться свіже повітря, кисню вистачає, але залишатися тут лише тому, що під землею вже знайомо, було б дурістю.

Треба побачити, де я. Чи є нагорі люди, вода, житло. І що ще тут водиться.

Погляд знову повертається до хижака.

Варґан.

Слово виринає саме.  Дуже підходить цьому звіру. Повторюю його подумки. варґан. Ім’я нічого не пояснює, зате трохи впорядковує хаос і зменшує страх. Так простіше.

Сідаю на камінь, поклавши спис на коліна. У пам’яті змішуються спалах, грім, запах озону, арка й відчуття падіння, хоча падати начебто було нікуди. Портал? Провал між світами? Обвал, після якого я якимось дивом опинився під землею разом із невідомою твариною? Остання версія ще намагається прикидатися нормальною, але тримається погано.

Води залишилося небагато, дров теж. Переночувати тут ще раз можна, однак кожна година без розуміння місцевості збільшує залежність від випадку. А він сьогодні й так зробив для мене більше, ніж був зобов’язаний.

Ти ж хотів тиші, Олексій. Отримуй.

Сміх не виходить, лише губи смикаються. Пальці ковзають по витках мотузки на списі. Розщеп рівний, лезо сидить глибоко, вузол не поповз навіть від удару. Я пам’ятаю жар біля обличчя, тремтіння рук, запах підпаленої мотузки. Самі рухи розчинилися в пам’яті. Тоді руки зібрали зброю раніше, ніж я встиг остаточно злякатися.

Так само було з тим відчуттям. Ще до першого рику шкіра зрозуміла, звідки на мене дивляться. За роки війни тіло звикло до тривоги, але це було інакше, надто точно. Потім прийшов рик. Короткий удар, від якого повітря стало твердим, а грудній клітці забракло місця. Навіть згадка про нього відгукується болем під ребрами.

Я не знаю, що саме відчув і як варґан це зробив. Знаю інше: мені не здалося. Якщо тут існує один такий звір, можуть бути й інші.

Підводжуся й оглядаю місце бою. На стінах залишилися подряпини, біля лазу глибокі борозни від кігтів, уламки розсипані по всьому майданчику. Він знав, куди ритися, і майже прорвався.

Біля виходу пробивається вузька смуга дня. Після підвальної темряви вона ріже очі. Прохід іде під кутом, тож у разі небезпеки можна сповзти назад, притиснувши спис уздовж тіла. План слабкий, проте порожнеча в голові небезпечніша.

Змітаю пил, щоб не посковзнутися, прибираю від краю уламки й підсуваю ближче два пласкі камені та кілька менших. Якщо доведеться поспіхом закривати лаз, вони стануть першими. Лопатку теж переношу до отвору й приміряю, чи зможу нею підважити найбільший уламок.

Руки займаються простою роботою, і думки нарешті перестають кричати всі одночасно. Порядок іноді починається не з відповіді, а з речі, яку поклав на потрібне місце.

Рюкзак залишаю внизу. Зайва вага нагорі ні до чого. У кишені кладу запальничку, невеликий ніж і рештки мотузки. Бутель із водою лишається біля речей. Спис перевіряю ще раз.

За камінням шелестить листя. Тягне вологою землею й корою, живим запахом, у якому немає ні крові, ні гару. Страх нікуди не подівся, просто перестав розтікатися по всьому тілу й зібрався в уважність.

Колись я пояснював одному військовому, що страх є сигналом, а не забороною діяти. У кабінеті ця фраза звучала переконливіше. Тут її доводиться перевіряти власною шкірою.

Правильного моменту не буде. Є лише мить, коли чекати стає страшніше, ніж рухатися.

Стискаю спис і починаю підйом. Світло б’є в очі, щойно відсуваю камінь і просовую голову назовні. Мружусь, перечікую білий спалах. Під долонями прогріта кладка, у тріщинах ростуть мох і тонкі стебла, а товстий корінь дерева розпоров стіну й утримує її краще за старий розчин.

Підпираюся списом, протискую плечі. Спина чіпляє уламок, той летить униз, здіймаючи хмару пилу. У сонячному промені вона на мить стає золотою завісою між підвалом і днем.

Вибираюся.

Зараз хтось крикне: «Льоха, ти де?» Почую машину, людські голоси, матюки рятувальників. Будь-який знайомий звук.

Натомість у траві дзижчать комахи, листя ворушить вітер, десь далеко озивається птах. Це не моя галявина.

Трава густіша й жорсткіша, на тлі підвальної темряви барви здаються надмірними. Прогрітий камінь пахне пилом і лишайником, повітря має незвичну щільність, хоча вдих дається легко. На мить хочеться засміятися з абсурдної думки, що я просто вийшов не з того боку пагорба. Та знайомого тут немає нічого.

Світ за формою майже земний: сонце, дерева, трава, комахи. Саме це й лякає найбільше. Якби навколо горіли фіолетові хмари й літали дракони, мозок капітулював би швидше. А тут усе достатньо знайоме, щоб ще кілька хвилин торгуватися з очевидним.

Навколо лежать руїни старої башти. Від неї вціліла частина стіни, решту розібрали час, коріння й земля, яку намело до колишніх вікон. Підвальний лаз, мабуть, колись був дверима або проходом усередину. Далі видніються залишки внутрішнього двору, просіле вимощення, уламки арки й фрагменти інших споруд.

Кладка така сама, як унизу: темні пористі блоки, широкі шви, у яких давно оселилося коріння. Схоже, підвал належав цій споруді, а башта була частиною більшого укріплення.

Проходжу між плитами. Одні підняті корінням, інші так глибоко вросли в ґрунт, що вже здаються його частиною. Сонце стоїть високо, хоча саме коло ховається за гілками й тонкими хмарами. Світло тепле, з мідним відтінком.

Біля вцілілої стіни трава сягає колін, а лишайники повільно з’їдають шви між блоками. Колишній двір відкривається поступово: вузький прохід, темні плити під ногами, широкий пролом у мурі. За ним схил іде нижче, до світлішої смуги між деревами.

Місце живе, але надто спокійне. Після нападу тіло не вірить у безпеку й сканує кожен пролом, кожен рух трави. Я знаю цей механізм. Знання не розслабляє плечі, зате не дозволяє прийняти тривогу за пророцтво.

На кілька секунд повертається відчуття спрямованої уваги. Підіймаю спис, повільно оглядаю арку, кущі, верхівку стіни. Ніде нічого. Можливо, нервова система ще не вийшла з підвалу. Можливо, тут справді хтось спостерігає. Поки доказів немає, обидві версії лишаються робочими.

За напівзруйнованою аркою земля трохи спадає. Там трава рівніша, між великими блоками блищить волога. Розтираю в пальцях грудку ґрунту. Зверху суха, всередині прохолодна. Вода, ймовірно, недалеко.

Відійшовши від башти, бачу, що вона стоїть на підвищенні. Позаду тягнуться залишки мурів, далі перемішалися пагорби, дерева й відкриті смуги трави. Колись тут був форпост, спостережна вежа або чийсь укріплений дім. Поки що всі три варіанти однаково марні.

Крик птаха надрізає повітря. Я сіпаюся всім тілом, хоча спис уже піднятий. Жах відступив, залишивши втому, настороженість і думки, які ще не встигли наздогнати події.

Телефон зараз був би дуже доречним. А ще бінокль, карта, кава й бажано вайфай. Замість цього маю спис, кілька ковтків води внизу і руки, які досі слухаються.

Непоганий набір, якщо не порівнювати.

Та думка про Землю вже зачепилася. Як повернутися? Чи взагалі можливо звідси вибратися?

Перед очима виникають колеги, клієнти, друзі. Її обличчя приходить останнім, і це ранить сильніше, ніж мало б. Перша жорстока відповідь проста: звичка, не любов. Я майже хапаюся за неї, бо готовий висновок створює хоча б якусь визначеність. Потім зупиняю себе. Після шоку мозок любить швидкі пояснення, особливо ті, якими можна покарати себе.

Я не знаю, що означає ця черга обличь. Знаю лише, що мені соромно. І що зараз не час виносити вирок ні їй, ні собі.

Треба знайти орієнтири.

Із напівзруйнованої стіни росте дерево. Коріння розірвало кладку, можливо саме воно пробило стелю підвалу, стовбур товстий, перша надійна гілка приблизно за два з половиною метри. Вище зможу побачити околиці.

Прив’язую спис мотузкою й перевіряю вузол. За корінь зручно поставити ногу, далі зі стовбура звисає міцна ліана. Смикаю її двічі, підтягуюсь і переходжу на першу гілку. Вона пружинить під вагою, але тримає. Долоні ковзають по теплій корі, у скронях гуде від зусилля.

Ще кілька рухів, і стіни залишаються нижче. Вітер тут сильніший, несе запах листя й нагрітої землі. Руїни під ногами складаються в нечіткий план споруди, а довкола починає відкриватися краєвид.

Підіймаю голову, щоб перевести подих.

У небі два місяці.

Гілка під ногами, вітер, біль у долонях, усе на мить відходить кудись далеко. Лишається тільки небо. Спершу думаю, що двоїться від удару. Моргаю. Праворуч висить великий блідо-золотий диск, трохи далі від нього менший, із холодним синюватим відтінком. Обидва видно серед дня, і сонячне сяйво їх не стирає.

Я перестаю дихати й усвідомлюю це, лише коли груди зводить болем. Різко ковтаю тепле повітря.

Та ну ні.

Струс. Галюцинація. Зорова аура через травму. Мозок слухняно підсовує версії, одна слабша за іншу. Я заплющую очі, рахую до трьох і знову дивлюся в небо.

Два.

Кладу долоню на стовбур. Кора шорстка, нагріта сонцем, під пальцями тягнеться тверда борозна. Вітер холодить спітніле чоло. Дерево справжнє. Біль у ребрах теж. Місяці не зникають.

Вдихаю ще раз, повільніше. Запахи розділяються: смола, волога зелень, пил зі старої кладки, терпкий аромат невідомих квітів. Галюцинація могла б намалювати диски в небі. Але цілий світ довкола поводиться надто незалежно від мене.

Якщо це сон, він надто послідовний. Якщо божевілля, то в нього бездоганна робота з деталями.

Горло стискається, тіло дрібно тремтить, але в голові вперше за довгий час стає ясно. Заперечувати більше нічим.

Я в іншому світі.

Страх піднімається разом із безліччю запитань, та крізь нього пробивається ще дещо. Цікавість. Чиста, майже дитяча, як у хвилину, коли вперше бачиш море й ще не знаєш, наскільки воно велике.

Переводжу очі нижче. За баштою лежать розлогі пагорби, смуги лісу то збираються в темні масиви, то розступаються. На обрії блищить вода, велике озеро або широкий плес, а від нього в бік руїн тягнеться вузька срібна лінія, що губиться між деревами. Річка чи струмок. Ще далі в мареві темніє гряда, можливо, гори.

Дерева ростуть нерівними острівцями. Подекуди між ними видно світлу землю й кам’янисті западини, нижче зелень густіша. Жодного даху, диму чи дороги. Якщо люди тут є, вони далеко або добре ховаються.

З’являються перші орієнтири: вода, ліс, підвищення, укриття під ногами. Обережно сідаю на товсту гілку й притуляюся плечем до стовбура. Паніка відходить, залишаючи втому, незліченні питання і нову, ще незручну правду.

Це не книга й не кіно. Це, лять, моя реальність.

І вперше за останній час мені не лише страшно. Мені по-справжньому цікаво, що буде далі.