Ендаріон. Попаданство від вигорання. Том1

Ранок підкрався непомітно, просто в якийсь момент я зрозумів, що темрява перестала бути суцільною, предмети навколо за багаттям вже не випливають з чорного, а потроху з’являються з сірого. Від того факту, що ми взагалі дожили до цього сірого, всередині стало трохи спокійніше, хоч тіло, здавалося, важило вдвічі більше, ніж учора. Кожен м’яз нагадував, де саме сьогодні можна було б не згинатися різко, але мозок, як завжди, люб’язно повідомляв, що можеш себе навіть не обманювати, бо доведеться.

Дан підвівся на ноги не різко, а так, як встають люди, які вже не раз зустрічали важкі ранки після невдалих ночей: спершу постояв, оцінив простір, перевірив, хто є, хто спить, хто робить вигляд, що спить, а насправді слухає. Його ранковий обхід табору дуже нагадував мені обхід у відділенні інтенсивної терапії, тільки замість білого халата був потемнілий від диму плащ, а замість журналу були ремені, зброя і звичка тримати все в голові. Він коротко перемовлявся з Яром і Вілом, кидав погляди на Рарка, на новий горбок землі, де залишився Март, і на той бік, де вчора в землі з’явилися мої криві малюнки руїн.

Я вже міг ловити окремі слова серед цього бурчання і шепоту. «Форт», «камінь», «руїни», «буря». Слово «буря» щоразу ніби трохи важчало в повітрі, коли хтось його вимовляв. У голосі Дана воно звучало, як слово «дедлайн» на нараді, де всі розуміють, що перенести вже не вийде. У Яра воно більше нагадувало назву діагнозу, який він ненавидить, але змушений прийняти. У Віла я чув у ньому дивну суміш страху й надії, і це, мабуть, було найчесніше поєднання.

Рарк за ніч змінився, і не в кращий бік. Вчора він був просто великим пораненим бійцем, якому невдало дісталося в ногу. Сьогодні переді мною був пацієнт, організм якого поволі входив у фазу «мені вже не дуже подобається те, що відбувається». Шкіра потемніла й водночас наче посіріла, блиск очей став тьмянішим, дихання стало запізненням руху грудної клітки. Яр, розмотуючи пов’язку, напружився всім корпусом, губи стиснув до тонкої лінії, пальці при цьому лишалися спокійними й точними, без паніки. Така моторика рук видає краще за будь-які слова: він уже бачив, як укушені рани починають «іти не туди», як за кілька днів із них виходить гній і піднімається гарячка, і тепер дуже не хотів, щоб ця не дійшла до того самого стану.

Це певна проміжна фаза: ще не катастрофа, але вже й не нічого страшного. У моєму світі її часто пропускали, бо всім зручніше вдавати, що пройде саме. А потім люди раптом дивувалися, як так вийшло, що ще вчора ходив, а сьогодні… Тут не було ні аналізів, ні апаратури, тільки Ярів погляд і якісь настоянки. Зате психіка працює однаково в будь-якому світі: десь глибоко в мені вже клацнув той самий внутрішній сигнал, що не все так добре.

Між ними пролетіла ще одна коротка репліка, в якій я почув знайомий зв’язок: «до бурі», «встигнути», «підвал». Амулет чесно намагався перетворити звук на сенс, і в моїй голові повільно складалася проста картинка: якщо ми не опинимося всередині каменю до того, як ця їхня буря прийде, то шансів у Рарка, а заодно й у всіх нас, стає відчутно менше.

Закривати нічний табір виявилося дивно швидкою процедурою. Коли за спиною свіже поховання, а попереду є реальне місце, де можна сховатись, люди починають рухатись більш зібрано. Лісові туші вже були розібрані настільки, наскільки це мало сенс, осередки й органи в торбі, кров увібралася у землю, вогнища догорали, залишаючи по собі теплі кола й запах диму. Горбок, де лежав Март, виглядав сирим і незавершеним, але часу на церемонії у нас не було. Ми забрали його спис, речі і свої тіла, а решту забрав ліс.

Про руїни всі вже знали. Мій вчорашній дитячий «план-схема» на землі, перероблений Вілом у більш зрозумілий варіант для Дана, за ніч перетворився на повноцінний пункт у маршрутному листі. Тепер, коли командир дивився в той бік, де за моїми словами мала стояти кам’яна коробка, в його погляді з’являлась не просто цікавість, а чітке бажання дійти, зайти всередину, зачинитися і перечекати все погане між цими стінами.

Рарк, попри здоровий глузд і наші вмовляння, таки вперся й пішов сам, кульгаючи так, що на це було боляче дивитися. Щит і сокиру він мовчки віддав Дану, наче тимчасово довіряв йому частину себе, зате його спис взяв собі і використав як милицю, спираючись на нього всією вагою. Було видно, що кожен рух дається йому з боєм: щелепи зціплені, подих важчий, ніж мав би бути на такій відстані, але в очах горіло те саме вперте «не понесете», яке буває в поранених, котрі більше боялися власної слабкості, ніж того, що буде з раною.

Я підтягнув до себе свій наплічник, підтягнув ремені так, щоб не врізалися у плечі, звичним рухом пригладив складки на плащі. Плащ, яким мене вночі накривали, трохи потримав у руках, зважуючи, чи віддати його одразу власнику, чи скрутити й нести з собою. У цьому світі зайвий шмат тканини означав не просто комфорт, а різницю між «змерзнеш до ранку» і «доживеш до обіду». Зрештою я акуратно склав плащ рулоном і причепив до наплічника, подумки пообіцявши собі при нагоді все-таки спитати, чи не проти той, хто його дав.

Коли Дан кинув мені через плече ще один мішок, тіло саме автоматично прийняло нову вагу, а вже за кілька секунд до мене дійшло, що всередині явно не сухарі й не запасний одяг. Щось глухо брякнуло металом, віддаючи у спину важким поштовхом. На дотик і на звук це могли бути сокира, може, невелика пилка, кілька залізних скоб, можливо, капкан чи інша радість для тих, хто любить щось будувати. Проте не дзвеніло, видно було обмотане. Пахло шкірою, трішки мастилом і тим специфічним залізяччям, яким у моєму світі забиті гаражі людей, які «просто щось майструють, щоб не з’їхати з глузду». Тут це, швидше за все, був набір «зроби собі сам і залишишся живим». Але то все здогадки.

Я поправив лямку, щоб мішок не бив по спині при ході, і десь між наплічником, чужим плащем, цим залізним «сюрпризом» та списом у руці раптом усвідомив, що дуже впевнено рухаюся у напрямку офіційно призначеної в’ючної тварини. Або вони вирішили максимально використати випадкового чужинця як транспорт, або підсвідомо довіряють старому доброму принципу: той, хто добре навантажений, значно менше схильний до дурниць. З професійної точки зору хід логічний. Я тихо хмикнув сам до себе і тільки міцніше перехопив спис. Різних в’ючних бачив, проте в’ючних психологів…

Ліс навколо не був повністю тихим, але ті звуки, що лунали, не належали нічому великому. Тріск сухих гілок, шурхіт когось по корі, десь угорі переклик птахів, які досі не вирішили, чи варто їм боятися цих дивних озброєних істот унизу.

Проте я наче прозрів цієї ночі і зрозумів, наскільки раніше поводився небезпечно, скільки всього могло мене очікувати за кожним деревом. Я в новому світі, а іноді наче на прогулянці, наче підліток у новому місці, якому сказали: тут обережно, але цікавість сильніша. Притому, що один хижак ледь мною не поснідав.

Розумію, що поводився як турист на екстремальному турі, який до останнього шукає очима гіда з прапорцем. Дуже хотілося, щоб десь тут стояла умовна адміністрація лісу, куди можна поскаржитися: «Вибачте, але на мене щойно намагалися пообідати, це точно входило в програму?». На жаль, ні стійки інформації, ні кнопки повернутися у безпечну реальність поблизу не спостерігалось. Є тільки ліс, його правила і я, який досі час від часу ловить себе на абсолютно дитячому «ну це ж зі мною не станеться».

Повітря стало важчим, і я дуже чітко зрозумів, що це їхнє «буря» не зовсім про дощ і вітер. Амулет підкидав мені уривки діалогів на кшталт «енергія», «накриє», «не стояти на відкритому», і в голові виникала скоріше картинка хвилі, яка проходить крізь усе живе, ніж звичайної грози.

Та частина мене, яка любила дивитися лекції і розбиратися, як воно влаштовано, заворушилась із професійним інтересом: а що це за хвиля така, як вона впливає, чи є в когось післябуреві симптоми? Інша частина, більш життєва, акуратно взяла цю цікавість за шкірку і посадила в куток. Аналіз – це прекрасно, але спершу треба зробити так, щоб було кому аналізувати.

Коли між деревами нарешті почали проступати знайомі силуети стін, я відчув, як десь під лопатками наче відщепили невидиму прищіпку. Руїни не виглядали величними, без усіх цих пафосних «веж, що впали, але не скорилися часом». Вони виглядали саме так, як має виглядати хороше укриття після довгого й хренового періоду: перекошені, обгризені вітром, без верхівок, але все ще вперто стояли там, де їх колись поставили. Камінь, який, здається, уже втомився дивуватися тому, що по ньому знову ходять живі.

Ми підіймалися на пагорб повільніше, ніж мені хотілося, і швидше, ніж дозволяв стан Рарка. Знизу руїни майже губилися в зелені: плиту обплітали ліани, в проломи проросли худі дерева, що тримали на собі шматки кладки, ніби не давали цьому місцю остаточно розповзтися в кам’яний бруд. Здалеку це був просто ще один темнуватий клапоть лісу. Тільки якщо знаєш, куди саме дивитися, бачиш правильні лінії, які природа сама по собі не малює.

– Там, – сказав я вже більш упевнено, коли ми вийшли на ділянку, звідки було видно завалений зовнішній периметр.

Відчуття було дивним: слово лягло на язик легше, ніж учора, мозок наче радів, що я нарешті використовую те, що він через себе пропихав. У голові в цей момент стояла довга й розумна фраза про вхід, стіни, підвал і «я тут уже жив і вижив», але назовні вилізло лише коротке «там» і жест. Решту за мене говорило тіло: як я трохи вирівняв плечі, як з’явилася мимовільна напівусмішка, люди, які самі шукають порятунку, дуже швидко навчаються читати чужу полегшеність.

– От воно, – пробурчав Дан, трохи примружуючись, вдивляючись у зелену кашу, де проступав камінь. – Руїни, як ти й показував. Якщо всередині ще й підвал живий, то ми сьогодні, схоже, не ночуємо під небом, і це вже розкіш.

– Як на мене, то це найкрасивіші стіни, які я бачив за останній місяць, – тихо додав Віл, і в голосі в нього вперше за цей ранок прозвучало справжнє тепло, а не службова зібраність. – Я вже готовий назвати це місце «фортом» за те, що воно просто існує в потрібному місці.

– Для мене зараз і нора борсука була б фортецею, – хрипло кинув сам варг, але в цих словах уперше промайнуло щось схоже на жарт, не лише на голий біль.

Ми наблизилися до того, що колись було нормальним входом. Тепер його майже не було видно: каміння осіло, між валунами проросла трава, арка ще на диво зберегла форму. Я зупинився за два-три кроки до кущів і підняв руку.

– Стоп, – сказав я.

Це слово я чув від Дана вже не раз, воно легко лягало в рот і мало зрозумілу вагу. Командир одразу пригальмував, за ним по інерції зупинився весь ланцюжок. Я опустив спис вістрям до землі, показав униз, потім стиснув пальці, ніби щось протикаю, і скривився.

– Там… – я торкнувся носком того місця, де під травою знав гострі вершечки кілків, – дуже… боляче. Я… робити.

Яр, який ішов трохи збоку, автоматично перейшов у професійний режим обережної людини: обійшов на півкола, присів, розсунув траву держаком ножа, а не пальцями.

– Ого, – уже без жартів сказав він. – Тут не просто боляче. Тут, якщо стати як слід, можна й усю ногу залишити. Дуже вчасне попередження.

– Бачу, – протягнув Дан, теж нахиляючись, але так, щоб самому не залізти в те, що дивиться. – Кілки є, ямки є… – він перевів погляд в інше місце, де були розкидані сухі гіллячки. – Ага. І ще щось має шуміти, якщо хтось полізе не там, де треба.

Я кивнув і показав пальцями убік.

– Шум, – сказав. – Звірі.

– Якби ти не попередив, я б був тим самим дурнем, що гордо ввалюється в «укріплення» першим і показує всім, як воно влаштовано, на власних ногах, – скривився Віл.

– Ти й так завжди кудись першим лізеш, – тихо буркнув Яр, не відводячи очей від кілків. Але в його голосі була не злість, а звична, притерта іронія людини, яка вже звикла рятувати цього «першого» від наслідків його сміливості.

Дан перевів погляд на мене, і в його очах з’явилася та сама уважність, коли люди раптом розуміють, що хтось тут орієнтується або розуміється більше.

– Як пройти без сюрпризів? – запитав він повільно, ніби відрізаючи кожне слово.

Я кивнув, бо фрази «я обходив з того боку, там я залишив вузький пролаз, який не чіпав пастками» у моєму словнику поки не існувало. Замість неї була проста дія. Я обережно пішов уперед, показуючи, куди ставити ноги. Люди за спиною повторювали мою траєкторію досить старанно і уважно.

– Дивися, як він викручується, – шепнув десь позаду Віл, думаючи, що я не чую. – Йде так, наче справді кожен камінь тут руками переставляв.

– А ти думав, він нам просто так «руїни поруч» намалював? – так само тихо відповів Яр. – Схоже, він тут як удома. Цікаво, скільки разів і як довго він тут бував.

За кілька хвилин ми вже були всередині умовного кола стін. Звідси руїни виглядали ще зрозуміліше: можна було розрізнити, де колись стояли окремі будівлі, де лишився обгризений шмат башти, а де просто хаотичний завал каменю. Мої дрібні доробки за останні дні тепер читалися чужими очима як система: розчищені проходи між плитами, камінь, з якого я зробив собі щось схоже на лавку, обережно складена купка дров у відносно сухому кутку, кілька каменів, підпертих так, щоб не завалилися від першого ж випадкового поштовху.

Я відчув на собі кілька поглядів одразу. Це був той момент, коли люди, які ще вчора бачили в тобі просто випадкового дикуна, що впав із неба, раптом починають розуміти: ти тут не просто переночував. Ти тут жив. Настільки, наскільки взагалі можливо «жити» в Проклятих землях.

– Ну, – протягнув Віл, повільно обертаючись навколо своєї осі й роздивляючись стіни. – Враховуючи, що скоро буря, дуже навіть нічогенькі хороми. Ми все-таки не прогадали. І розрахував я все вірно.

– Можна погодитись, – буркнув Дан, але в голосі в нього вже не було вчорашньої тугої напруги, натомість з’явилося щось схоже на обережне полегшення. – Камінь є, стіни є, навіть деякі пастки від звірів уже стоять. Нам залишилось тільки не зіпсувати те, що він тут зробив, і додати те, без чого бурю не пережити.

Він ще раз обвів руїни поглядом, повільно, ніби в голові прокручував план, який починає обростати реальними деталями, а потім повернувся до мене.

– Тепер покажи, – сказав він, роблячи рукою жест, ніби щось провалюється вниз. – Де той підвал, що ти малював?

Слово «підвал» амулет підкинув мені в голову вже знайомим теплим поштовхом, я чув його учора в обривках розмов, тому сенс ліг на місце легко й майже без опору. Я кивнув.

– Там, – відповів я і цього разу показав не загалом, а точно: між двома обваленими шматами стіни, за ними була арка, де в зробленому мною коридорчику ховався знайомий мені пролаз униз, який я вже встиг кілька разів облазити й обмацати до останнього виступу.

– Добре, – сказав Дан уже зовсім іншим голосом, у якому з’явилася знайома мені інтонація втоми, яку видихнули. – Спочатку дивимось підвал, оцінюємо стіни. Якщо все добре, Рарка кладемо туди, Яр ним займається. А ми потім будемо думати, як укріпитись, щоб пережити цю ніч.

Я кивнув і пішов уперед, туди, де між складеним каменем лишався вузький прохід, що вів до знайомої арки. Кілька днів тому я продирався сюди і назад, як кріт, через нору. Під ногами шаруділо дрібне каміння, десь збоку скотився невеликий обломок і глухо стукнув, ніби попереджаючи: не розслабляйся і краще тут не ходи.

Арка зустріла нас прохолодою й тією особливою тишею, яка буває тільки в старих місцях, де колись жили люди, а тепер живе лише пил. Я зупинився біля спуску вниз, вузького, трохи перекошеного пролазу, засипаного частково землею, а тепер перетвореного на щось середнє між діркою в підлозі й входом в землянку. Було прикрито плетеним щитом, але збоку все одно виглядало так, ніби хтось із легким психічним відхиленням вирішив, що тут йому буде «затишно».

– Там, – сказав я, показуючи вниз, і, щоб не захлинутися від власної важливості, обмежився ще двома словами, які амулет дозволяв витягнути без особливих мук. – Сухо. Безпечно.

– Ну що ж, перевіримо, – протягнув Дан і обернувся до інших. – Спершу Лекс, а я за тобою іду, перевіряю, що там, потім Яр, за ним Рарк. Віл, прикриваєш зверху, дивишся на всяк випадок, щоб ніхто чужий раптом не вирішив, що ми тут відкрили нову корчму. Потім сам глянеш униз, коли тебе заміню.

Командир підготував імпровізований смолоскип, повернувся до Віла і промовив:

– Підпали.

Мій мозок, ще до того, як смолоскип спалахнув, почав автоматично очікувати знайомих дій. Логіка вимагала кресала, тертя, хоч якоїсь іскри з реального світу. Усі мої знання наполягали: щоб щось загорілося, хтось має бодай клацнути. Тут Дан просто сказав «підпали» тим самим буденним тоном, яким люди просять: «передай сіль». Ні драми, ні пафосу, наче вогонь сам за замовчуванням знає, що робити, коли до нього звертається Віл.

Парубок підніс руки до смолоскипа, обережно, з повагою. На його пальцях не було нічого підозрілого: жодних перстнів, прихованих механізмів, ніяких «таємних запальничок». Просто втомлені руки людини, яка вже встигла занадто багато бачити. Він дивився на ганчірку на кінці держална так, ніби намагався переконати її загорітися одним лише поглядом. І десь у цей момент повітря між ними змінилося, стало щільнішим, напруженим, як за секунду до грому.

І далі сталося те, що знов округлило мої очі. Як в якомусь сні чи розіграші з’явився вогонь. Полум’я не вистрілило й не рвонуло, воно просто з’явилося, як думка, якій нарешті дозволили стати вголос. Спершу невеликий язичок, несміливий, наче людина, що заходить у кабінет і каже: «Мені, мабуть, потрібна допомога». Потім до нього приєднався другий, третій, і за мить тканина вже горіла впевненим, рівним світлом. Без тріску, без запаху сірки, без улюблених моїм мозком фізичних пояснень. У межах моєї звичної картини світу це не вкладалося взагалі. Амулет ще можна було списати на дуже просунутий гаджет, неземні технології. Але вогонь із рук – це вже не можливо якось пояснити, це «вітаю, у вас магія, живіть тепер із цим».

Я уважно дивився на руки Віла, намагаючись знайти там приховане кресало, але руки були пусті. Я вже був готовий протерти очі, як Дан передав мені ручку факела. Це вивело мене з якогось трансу, і я мусив спускатися, хоч думки були про те, що щойно побачив.

Коли дерев’яна ручка опинилася в моїй долоні, відчуття реальності дивним чином погустішало. Вогонь був теплим, живим, абсолютно справжнім, він грів пальці, кидав знайомі тіні по каменю і абсолютно не збирався перетворюватися назад на «мені здалося». Десь у голові стара раціональна частина ще бурмотіла: «Може, все-таки є якісь речовини, реакції, щось…». Але інша, більш чесна частина вже спокійно констатувала: «Ні, друже, це воно і є. Твій новий світ офіційно проходить по графі, з магією. Звикай».

Я впевнено проліз, знаючи кожен виступ, кожен камінчик. Підвал порадував своєю мовчазною привітністю, відносною сухістю і легким запахом диму від учорашнього вогнища, яке я тут палив увечері.

Камінь тримав прохолоду, але не ту, від якої зразу хочеться згорнутися калачиком і думати про гарячий душ, а спокійну, приємну, для теплої пори року. Світло смолоскипа поповзло по стінах, вихоплюючи знайомі мені дрібниці: складені в кутку дрова, кілька каменів по колу для вогнища, імпровізоване ліжко, на якому лежав брезент.

Дан зупинився біля центру, зробив ще кілька кроків, провів рукою по стіні, потім підняв смолоскип вище, вдивляючись у тріщини в стелі біля стіни, куди витягувало дим, прохід в інше приміщення.

– Непогано, – нарешті видав він тим тоном, яким люди говорять не «вау», а «з цим можна мати справу». – Сухо, не душить, камінь цілісний. Дим є куди тягнути, вода зверху не ллється струмком, тільки може де-не-де просочитися, але це можна поправити. Для Проклятих земель – це не просто дірка в землі, це дуже пристойний підвал. Я би сказав, навіть занадто пристойний, як для того, хто впав нам з неба.

Я мовчки кивнув. Амулет слухняно перекладав мені смисл, і в голові це все складалося у фразу «твоя нора нас рятує, і мені це подобається». На моєму обличчі, мабуть, теж щось ворухнулося, щось між полегшенням і тією дивною гордістю, коли хвалять не тебе, а щось, до чого був дотичний.

– Гукни, – додав Дан, забравши в мене смолоскип. – Скажи їм, що можна тягти вниз Рарка. Що тут… – він на мить замислився, підбираючи слово, – добре.

«Добре» я вже чув, воно легко лягало на язик.

– Добре, – сказав я вгору, набравши повітря, немов це було щось значно складніше, ніж одне слово. – Можна. Тут… добре.

Зверху долинуло глухе «чуємо», приглушені кроки й коротке перешіптування. Поки вони готувалися спускати Рарка, я тихо відступив до імпровізованого ліжка, де під мохом лежало те, що в іншому житті я назвав би «резервним фінансовим планом».

Я присів, удаючи, що просто покращую лежанку, і знайомим рухом просунув пальці під брезент. Нащупав не одразу, але я вже знав, де має бути мій скарб. Коли намацав, то зжав міцніше, щоб не дзенькнуло, і сховав у кишеню для початку.

«Психіка любить мати щось своє, – мимохіть подумав я, – навіть у місці, де тебе завтра може з’їсти щось із трьома рядами зубів». Невідомо, які тут ходять гроші, і чи є вони тут взагалі. Проте краще хай буде, а раптом…

Вузлик швидко опинився в кишені, а пізніше, коли спускалися інші, у ранці. Зі сторони це виглядало як звичайне перекладання речей, і ніхто навіть не глянув у мій бік – увага всіх була там, де глухо матюкався під ніс великий поранений варг.

Рарк спускався обережно, але по тому, як він стискав зуби і як камінь під ногами ловив його вагу, було видно, що «обережно» – це поняття відносне. Дан із Яром допомагали йому.

– Ще трохи, ще крок, – бурмотів Яр, і ці слова, хоч я й не ловив кожного, за інтонацією були дуже знайомі. Так говорять, коли ведуть людину, яка вперто тримається на ногах тільки тому, що ненавидить саму ідею впасти.

Нарешті вони дісталися донизу. Варг важко видихнув, уперся плечем у стіну, наче сперся на старого друга, якого давно не бачив, і тільки тоді дозволив собі короткий, глухий стогін, більше схожий на глухий рик.

Дан ковзнув поглядом по підвалу, по стінах, по моєму каменю з брезентом і мохом, затримався на ньому й на мить перевів очі на мене.

– Лекс, – сказав він не кваплячись, наче уточнював щось у рівного, а не у випадкового приблуди. – Можна? – кивнув у бік настилу. – Ліжко… добре. Давай покладемо його сюди?

Я на секунду навіть розгубився. Усередині все якось дивно ворухнулося від простого «запитав». Не скомандував, а саме спитав. Наче це й справді моя нора, а вони гості, які просять притулку, а не господарі, що прийшли забирати.

Я кивнув, відчувши, як плечі самі трохи розпрямляються. Хоч і сам не помислив би іншого, як покласти туди пораненого.

– Можна, – сказав тихо, слово амулет підкинув легко, наче давно чекав моменту.

– Тут, – уже впевненіше озвався Дан, повертаючись до Рарка і решти, кивнувши на мою імпровізовану «ліжко-плиту». – Лягаєш сюди. Далі слухаєш Яра, що б він не казав. Навіть якщо тобі здається, що ти розумніший.

– Я і є розумніший, – хрипло огризнувся Рарк, але послухався. Стиснув зуби, переклав вагу на руки супроводжуючих і поволі опустився на настил. Стогін цього разу вийшов довший, такий, що по спині побігли мурахи, але він усе одно затиснув його в зубах, ніби соромився звуку болю більше, ніж самого болю.

Яр швидко відкинув плащ у бік, оцінив, як лежить нога, як лягла пов’язка, поглянув на чоло, на губи, на дихання – короткі, відпрацьовані рухи людини, яка вже не перший раз збирає до купи.

– Приляг і пий настій, – турботливо промовив Яр. – Я поки зміню пов’язку, а потім спробуй подрімати, якщо зможеш у шумі, пізніше зроблю тобі потрібний чай. Як наберу резерв, то спробую знову підлікувати.

– Якщо засну, буди на чай, – Рарк скривився, але в кутику рота щось смикнулося. – Я завжди радий, коли мене будять, а не відспівують.

– Домовились, – кивнув Яр, накриваючи його плащем так, щоб нога лишалася доступною, а груди й плечі були в теплі.

– Непогано ти тут облаштувався, – голос Віла відтяв мої думки. Він стояв уже в центрі підвалу, повільно обертався й водив поглядом по стінах, дровах, по тому самому каменю, що служив мені столом і місцем для «подумати». Схоже, Дан уже змінив його. – Якщо це твоя версія трошки сховатися на ніч, я дуже хочу побачити, як виглядає твоя версія жити.

Я тільки знизав плечима. Слова ще якось розповзалися в голові й відмовлялися слухняно ставати в речення. Але за інтонацією я вловив знайому, теплу насмішку, не злу.

Далі погляд Віла зачепився за те, що й мав зачепитися: за прозорий бутиль у кутку, де я колись вирішив, що це зручне місце для води.

– Ого, – протягнув він уже зовсім іншим тоном. – А це що за розкіш? Це скло?

Він підійшов ближче, обережно взяв бутиль у руки, стиснув – стінки слухняно пружинили.

– Легке, і не скло, – констатував він. – Не тріщить, не дзвенить, не смердить смолою.

Дан підійшов, забрав бутиль, покрутив у руці, підніс до світла смолоскипа, придивився до швів, до горла.

– Хм, – сказав він повільно. – Таке я лише чув. Мазко казав, що на півдні деякі майстри вміють варити прозору смолу. Я думав, він звично перебільшує. Але якщо це твоя річ, – він глянув на мене, – то або Мазко не брехав, або твоя історія ще дивніша, ніж я думав.

Слова «моє» й «вода» я вже знав, як і «я». Спробував стулити їх у щось, що не звучало б зовсім як дитяче белькотіння.

– Моє, – кивнув я. – Для… води. Я… носив.

Амулет теплим уколом підтягнув сенс, і, судячи з того, як кілька обличь одночасно кивнули, цього вистачило.

– Це добре, – підсумував Дан. – Перед бурею наповнимо повністю.

Він ще раз обвів поглядом підвал: камінь, настил, дрова, пляму диму під стелею – і кивнув сам до себе, наче зводив у голові невидимі стовпчики.

– Дуже добрий сховок, – сказав він уже тим тоном, де за сухими словами стояло «дякую, що воно взагалі є». – Я на щось таке розраховував, все важливе присутнє, і ще ліжко, – він ще раз скинув підборіддям у бік настилу, де вже вмощувався Рарк, – хороша думка. Нам ще такі настили треба. Уздовж стіни. Щоб не всі на голому камені спини студили.

– Ага, – озвався Яр. – Бо з мене ще той північний варвар, тому спати кістками на плиті я не мріяв навіть у дитинстві. І якщо є змога цього не робити, то я тільки за.

– То здійснимо твої мрії, – сухо відрізав Дан. – Сьогодні постелимо тут ще чотири такі лежанки. У кого не буде чим зайнятися, готуйтесь, знайшли вам розвагу.

Хтось тихо посміхнувся. Я відчув, як у грудях знову щось потеплішало: моя нора оживала. І як би я раніше не тікав у ліс від людей, зараз я радий кожному звуку тут.