Біля афіши
Прогулянка вузькими вуличками Франківська до бастіону і назад не зайняла у них багато часу. По дорозі вони знову обговорювали, які події вони хотіли б відвідати на фестивалі. Оленку цікавила «Класика на вокзалі», музичний концерт, який мав відбутися у приміщенні старовинного вокзалу сьогодні ввечері. Яків і Віктор більш за все бажали вечірнього дійства на площі.
Так, непомітно, вони зробили великий круг і знову опинилися на Стометрівці, неподалік від театру.
Великі дерев'яні двері були зачинені. Будівля театру виглядала так, ніби її ніхто не відвідував вже місяць.
— Дивно, — сказав Віктор. — Вистава повинна була вже закінчитися. А де всі?
Оленка підійшла до афіші.
Ще декілька годин тому яскрава і свіжа, зараз афіша виглядала збляклою і потріпаною. Надпис «Гамлет» ледь читався на блідо-жовтому фоні, а от «Порто-Франек» і «опера жахів» все також виділялися насиченим чорним кольором.
Як посмикав двері.
— Зачинено, — невідомо навіщо сповістив хлопець.
— Самі бачимо! — роздратовано сказав Віктор. — Тільки що ж... — він не договорив, втупившись в афішу. — Е-е... — тільки і зміг сказати він.
Оленка вдивилася в картинку, що так його заціпила. Принц датський і, мабуть, Офелія застигли один навпроти одного, майже однаково піднявши руки до обличчя, ніби затулилися від чогось, що перелякало їх на смерть. От тільки в пишних середньовічних костюмах в ролях героїв спектаклю Оленка з жахом впізнала Дмитра та Олю.
— Ти теж це бачиш? — пошепки спитав Віктор.
— Так...
— Що? — спитав Як, переводячи погляд з одного на іншого. — Що ви там побачили?
— А ти?
— Що — я?
— Ти цього не бачиш?! — вигукнула Оленка.
Як перевів погляд на збляклу афішу, роздивлявся її довгу хвилину, а потім сказав: — Ні.
Віктор і Оленка знову подивилися на Гамлета і Офелію і майже разом перевели подих.
— Та ні, — сказав Віктор.
— Здалося, — сказала Оленка.
— Повна маячня! — підсумував Віктор. — Мабуть вистава просто закінчилися раніше.
— А чого ж ці бовдури навіть не подзвонили? — обурився Як.
— Тому що бовдури! А може, десь каву п'ють...
— Я теж хочу кави, — сказала Оленка. — Я знервувалася.
— Згоден! — Віктор, мабуть, теж знервувався.
— Ви... йдіть, а я дожену, — сказав Як.
— Знову розділитися?! — вигукнула Оленка.
— Я хочу просто подивитися, що в жовтому контейнері, — знизав плечима Як. — Чого ти? Самі ж казали: йди і подивись. Я швидко!
— Чого ти, дійсно... — вочевидь, Віктору стало ніяково за свій переляк перед афішею. — Все добре. Ходімо, вип'ємо кави, розслабимося.
— Аби ж то... — зітхнула Оленка.
Вона справді дуже хотіла б розслабитися, прогнати те відчуття тривоги, що тільки зростало з тієї миті, як компанія висадилася на вокзалі і побачила яскравий надпис «Порто-Франек».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!