Біля афіши

Прогулянка вузькими вуличками Франківська до бастіону і назад не зайняла у них багато часу. По дорозі вони знову обговорювали, які події вони хотіли б відвідати на фестивалі. Оленку цікавила «Класика на вокзалі», музичний концерт, який мав відбутися у приміщенні старовинного вокзалу сьогодні ввечері. Яків і Віктор більш за все бажали вечірнього дійства на площі.

Так, непомітно, вони зробили великий круг і знову опинилися на Стометрівці, неподалік від театру.

Великі дерев'яні двері були зачинені. Будівля театру виглядала так, ніби її ніхто не відвідував вже місяць.

— Дивно, — сказав Віктор. — Вистава повинна була вже закінчитися. А де всі?

Оленка підійшла до афіші.

Ще декілька годин тому яскрава і свіжа, зараз афіша виглядала збляклою і потріпаною. Надпис «Гамлет» ледь читався на блідо-жовтому фоні, а от «Порто-Франек» і «опера жахів» все також виділялися насиченим чорним кольором.

Як посмикав двері.

— Зачинено, — невідомо навіщо сповістив хлопець.

— Самі бачимо! — роздратовано сказав Віктор. — Тільки що ж... — він не договорив, втупившись в афішу. — Е-е... — тільки і зміг сказати він.

Оленка вдивилася в картинку, що так його заціпила. Принц датський і, мабуть, Офелія застигли один навпроти одного, майже однаково піднявши руки до обличчя, ніби затулилися від чогось, що перелякало їх на смерть. От тільки в пишних середньовічних костюмах в ролях героїв спектаклю Оленка з жахом впізнала Дмитра та Олю.

— Ти теж це бачиш? — пошепки спитав Віктор.

— Так...

— Що? — спитав Як, переводячи погляд з одного на іншого. — Що ви там побачили?

— А ти?

— Що — я?

— Ти цього не бачиш?! — вигукнула Оленка.

Як перевів погляд на збляклу афішу, роздивлявся її довгу хвилину, а потім сказав: — Ні.

Віктор і Оленка знову подивилися на Гамлета і Офелію і майже разом перевели подих.

— Та ні, — сказав Віктор.

— Здалося, — сказала Оленка.

— Повна маячня! — підсумував Віктор. — Мабуть вистава просто закінчилися раніше.

— А чого ж ці бовдури навіть не подзвонили? — обурився Як.

— Тому що бовдури! А може, десь каву п'ють...

— Я теж хочу кави, — сказала Оленка. — Я знервувалася.

— Згоден! — Віктор, мабуть, теж знервувався.

— Ви... йдіть, а я дожену, — сказав Як.

— Знову розділитися?! — вигукнула Оленка.

— Я хочу просто подивитися, що в жовтому контейнері, — знизав плечима Як. — Чого ти? Самі ж казали: йди і подивись. Я швидко!

— Чого ти, дійсно... — вочевидь, Віктору стало ніяково за свій переляк перед афішею. — Все добре. Ходімо, вип'ємо кави, розслабимося.

— Аби ж то... — зітхнула Оленка.

Вона справді дуже хотіла б розслабитися, прогнати те відчуття тривоги, що тільки зростало з тієї миті, як компанія висадилася на вокзалі і побачила яскравий надпис «Порто-Франек».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.