Інсталяція

— Ну і де він?

Вони сиділи в кав'ярні вже півгодини, і Оленка вже місця собі не знаходила від занепокоєння. Віктору теж було помітно не по собі.

— Скоро прийде. Мабуть.

— А Дмитро і Оля?

— Я дзвонив вже тричі. Телефони поза межею досяжності.

— Дурість яка... — Оленка нервово обхопила себе руками за плечі. — Ходімо до того бісового контейнера. Що там можна робити стільки часу?

— Пішли! — Віктор легко підхопився на рівні. Хлопцю теж набридло чекати.

Біля жовтого кубу наразі було велелюдно. Дівчина, що кілька годин тому, нудьгувала в очікуванні бажаючих відвідати контейнер, зараз впускала їх один за одним, вистроївши людей у невеличку чергу.

— Ти нашого друга не бачила? — спитав Віктор. — Такого... миршавенького.

Дівчина зміряла їх байдужим поглядом.

— Був. Пішов, — лаконічно відповіла вона.

— Давно? — прохопилося у Оленки.

— Давно.

Вони стали у кінець черги, не знаючи, що робити.

— Треба зазирнути всередину, — нарешті сказав Віктор. — А то... — він не договорив.

— Що?!

— Не знаю я! Давай швиденько...

Черга справді рухалася доволі швидко, і вже через десять хвилин вони опинилися перед металевими жовтими дверима із до болю знайомим надписом «Порто-Франек».

Віктор якось невпевнено підморгнув Оленці, прочинив двері і ступив всередину.

— Чекай!

Оленка вчепилася в двері, і ринулася за ним.

— Удвох не можна! — пролунало над вухом, і вже їм знайома дівчина опинилася поряд і з силою виштовхнула Оленку назовні.

Але Оленка встигла побачити і почути.

Пісок на підлозі, старий проектор, що відкидав на протилежну стінку картинку морського узбережжя. Шум хвиль з динаміків. І поодиноку постать на цьому узбережжі. Невеличку, худорляву, з дуже знайомими обрисами. Плаский Як тоскно дивився в морську далечінь. На його обличчі застигло непорозуміння, ніби він питав себе, як взагалі тут опинився — намальований, на намальованому узбережжі.

— Не можна удвох! — двері з силою захлопнулися перед обличчям Оленки.

Затуливши руками рота, щоб не закричати, вона відступила. Навкруги реготали і веселилися інші туристи.

Через хвилину з контейнеру з кислим обличчям вийшов Віктор.

— Нічого цікавого, — повідомив він. — Інсталяція... Море, пісок, картинка... Фігня!

— Ти бачив?

— Що?

— Яка! — заволала Оленка, не втримавшись. — Намальованого на цій картинці Яка!

— Ні, — розгубився Віктор. — Нічого такого я не бачив...

— Він там, — прошепотіла Оленка. — Він застряг у картині...

— Там взагалі нічого немає, на тій картинці, окрім моря і піску, — розсердився Віктор. — Заспокойся нарешті! Скільки можна панікувати?!

Оленка промовчала. Вона вже сумнівалася, чи справді бачила щось у ту коротку мить, коли зазирнула за жовті двері, чи може їй дійсно здалося. Адже Віктор був там цілу хвилину. Він би точно взнав Яка!

— Ось! — Віктор переможно вихопив з кишені телефон, який пролунав тричі поспіль. — Знайшлися всі троє! Смс шлють. Ходімо! Вони нас чекають біля Палацу Потоцьких.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.