Інсталяція
— Ну і де він?
Вони сиділи в кав'ярні вже півгодини, і Оленка вже місця собі не знаходила від занепокоєння. Віктору теж було помітно не по собі.
— Скоро прийде. Мабуть.
— А Дмитро і Оля?
— Я дзвонив вже тричі. Телефони поза межею досяжності.
— Дурість яка... — Оленка нервово обхопила себе руками за плечі. — Ходімо до того бісового контейнера. Що там можна робити стільки часу?
— Пішли! — Віктор легко підхопився на рівні. Хлопцю теж набридло чекати.
Біля жовтого кубу наразі було велелюдно. Дівчина, що кілька годин тому, нудьгувала в очікуванні бажаючих відвідати контейнер, зараз впускала їх один за одним, вистроївши людей у невеличку чергу.
— Ти нашого друга не бачила? — спитав Віктор. — Такого... миршавенького.
Дівчина зміряла їх байдужим поглядом.
— Був. Пішов, — лаконічно відповіла вона.
— Давно? — прохопилося у Оленки.
— Давно.
Вони стали у кінець черги, не знаючи, що робити.
— Треба зазирнути всередину, — нарешті сказав Віктор. — А то... — він не договорив.
— Що?!
— Не знаю я! Давай швиденько...
Черга справді рухалася доволі швидко, і вже через десять хвилин вони опинилися перед металевими жовтими дверима із до болю знайомим надписом «Порто-Франек».
Віктор якось невпевнено підморгнув Оленці, прочинив двері і ступив всередину.
— Чекай!
Оленка вчепилася в двері, і ринулася за ним.
— Удвох не можна! — пролунало над вухом, і вже їм знайома дівчина опинилася поряд і з силою виштовхнула Оленку назовні.
Але Оленка встигла побачити і почути.
Пісок на підлозі, старий проектор, що відкидав на протилежну стінку картинку морського узбережжя. Шум хвиль з динаміків. І поодиноку постать на цьому узбережжі. Невеличку, худорляву, з дуже знайомими обрисами. Плаский Як тоскно дивився в морську далечінь. На його обличчі застигло непорозуміння, ніби він питав себе, як взагалі тут опинився — намальований, на намальованому узбережжі.
— Не можна удвох! — двері з силою захлопнулися перед обличчям Оленки.
Затуливши руками рота, щоб не закричати, вона відступила. Навкруги реготали і веселилися інші туристи.
Через хвилину з контейнеру з кислим обличчям вийшов Віктор.
— Нічого цікавого, — повідомив він. — Інсталяція... Море, пісок, картинка... Фігня!
— Ти бачив?
— Що?
— Яка! — заволала Оленка, не втримавшись. — Намальованого на цій картинці Яка!
— Ні, — розгубився Віктор. — Нічого такого я не бачив...
— Він там, — прошепотіла Оленка. — Він застряг у картині...
— Там взагалі нічого немає, на тій картинці, окрім моря і піску, — розсердився Віктор. — Заспокойся нарешті! Скільки можна панікувати?!
Оленка промовчала. Вона вже сумнівалася, чи справді бачила щось у ту коротку мить, коли зазирнула за жовті двері, чи може їй дійсно здалося. Адже Віктор був там цілу хвилину. Він би точно взнав Яка!
— Ось! — Віктор переможно вихопив з кишені телефон, який пролунав тричі поспіль. — Знайшлися всі троє! Смс шлють. Ходімо! Вони нас чекають біля Палацу Потоцьких.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!