Панська ковбаса

Було літо, світило сонце, а Гришко підіймався на пагорб із садибою пана й ніс на плечі невеликий мішок зі всіма своїми пожитками. Молодий то був хлопець, дужий. Із високим чолом, гострими очима, які косилися по сторонах. Та вибритий, причесаний, вимитий й одягнений в найкраще, що він мав: сіру сорочку з жорсткої тканини, темні штані із синім поясом, свиту, шкіряні постоли.

Парубок підіймався по дорозі, проїждженій колесами, та озирався. На левади вдалині, на яких поралися люди, на білі хати позаду, на двоповерхову садибу пана з червоної цегли, навколо якої стояв високий паркан зі зрубу дерев.

От Гришко вийшов до воріт, розчинених навстіж. Пересікся поглядом із жінкою в темному одязі та з очіпком, яка ходила подвір’ям. Подивився на пана, що сидів на кріслі-гойдалці й дивився на село, поки в нього над вухом грав хлопчик на сопілці.

- Пане, - неголосно гукнув його Гришко й вклонився у пояс, не бажаючи відволікати від музики.

Той покосився на нього. Оглянув з ніг до голови.

Чоловік цей був не сильно старший за самого Гришка. М’якої тілобудови, із легкою щетиною, ніби його ще не побрили після сну, з вусами. У білій м’якій сорочці до середини стегна, штанах, в темно-червоному розкритому халаті, вишитому золотавими нитками. Та в гарних блискучих чоботях, на яких Гриць навіть затримав свій погляд.

- Чого дивишся? – недружньо насупився пан.

- Та… Чоботі у вас гарні, - підняв Гришко очі. – Я б хотів собі такі.

Чоловік добротно усміхнувся, хлопнувши по підлокітнику:

- То може і паном бути хочеш?

- А хто не хоче, пане? Сидите тут собі, на сонечку грієтеся, - допитливо оглянув його. – Мед п’єте, вершки їсте… Гарне життя, - подивився йому в очі.

- Хах! То є так… Чого прийшов? – кивнув на нього. – З дому вигнали, чи що?

- Я ваш конюх тепер, - вклонився. – Мене ваш прикажчик покликав. Сказав, що вашого минулого конюха кінь в груди вдарив.

- То є так… - задумливо надув губи. – То йди, - кивнув у двір, пройшовшись уважним поглядом по хлопцю. – Працюй. Мої коники завжди мають бути здорові, чисті і ситі. Ми, може… - почав підійматися. – Ех… - потягнувся. – Покатаємося сьогодні. Сідлай нам коня біля полудня, - широко позіхнув й розслаблено пішов у двір, кидаючи погляди на своїх слуг, що метушилися у справах.

Гриць обережно пішов за ним, не наважуючись перегнати. Зустрівся із прикажчиком, який провів парубка у стайню, показав йому що де лежить. Наказав прибратися у коней, нагодувати, вигуляти і помити. І вказав якого саме коня сідлати для прогулянки пана вдень. Гришко на все це кивнув та прийнявся до роботи.

Кинув свій мішок у сіннику, зняв свиту, взяв чотири узди та вивів всіх коней до кінов’язі де прив’язав, аби вони не заважали. Кинув погляд на садибу й побачив в одному з вікон суворе обличчя вже побритого пана, який слідкував за ним.

«Дідько… - напружено зав’язав Гришко вузол, не відводячи очей від чоловіка. – Чого він так дивиться на мене? Я ж не краду його коней…» - нашорошено відступив.

Пішов до стайні, а пан досі спостерігав.

«Ото цікавий який,» - відвів погляд тільки коли зайшов.

Зібрав весь гній, повіз у двір, глянув на садибу, а пан знову слідкував.

- Та що той пан спостерігає за мною так, ніби з’їсти хоче? – прошепотів Гришко, дивлячись на нього у відповідь.

- А ти чого дивишся на нього весь час? – запитав парубок, який замітав подвір’я.

- Та пильную, як би не з’їв, - вийшов з двору.

Вивіз гній на кучу в стороні від пагорба. Повернувся. Глянув на пана у вікні, а той ніби не поворухнувся з минулої їх зустрічі очима. Пішов до коней, почав їх відв’язувати, не відводячи погляду від нього.

- Чого ти дивишся?! – обурено вдарив пан кулаком по підвіконню.

- А ви чого дивитеся? – розгубився Грицько.

- Ми – пан! Робимо, що забажаємо!

- А я слідкую за тим, що ви бажаєте!

Чоловік похмуро насупився, стиснувши губи. А Гришко швидко забрав коней та повернув у стійла.

Налив їм води, наклав сіна, насипав вівса, здивувавшись тому, що панських коней годують тим, що в селі їдять люди. Та пішов у сінник. Допоки коні снідали, розклав свої речі у невеликій кімнатці поряд зі стайнею. Провірив копита тварин, їх підкови, позаглядав кожній до роту. Взяв їх двома парами та вивів у загін за панським пагорбом. Стриножив двох, які здалися йому найбільш жвавими, та й ліг під деревом у затінку.

Йшов час, вище підіймалося сонце. Пана вже одягнули, причепурили, нагодували. Тож вийшов чоловік на двір при своєму звичайному параді: в жовтому каптані, строкатому поясі з китицями, що був зав’язаний на бік, в розкритому червоному жупані із золотавими нитками на петлях. Пан озирнувся, контролюючи чим займаються його люди, та запитав в прикажчика де його коні, сам конюх.

- Вивів усіх коней до левади, - доповів той. – І досі не повертався.

- Хм, - суворо насупив пан брови.

Глянув у сторону загону, склав руки за спиною та вольовим кроком пішов туди, бажаючи на власні очі побачити чим же займається його новий дворовий.

Спустився стежкою до підніжжя пагорба, окинув величним поглядом своїх коней, які паслися за огорожею. Озирнувся й побачив у стороні того конюха під деревом. Що сидів та активно натирав свій піструн, задумливо дивлячись на хмари.

Пан аж завмер на мить. Від такої відвертості, такої безсоромності.

«Посеред дня, біля моїх коней!»

- Що ти робиш?! – суворо крикнув він Грицю.

- Йой! – переполохано закрився той ногою й заховав піструн в штани. – Пане! – глянув на нього, починаючи червоніти. – Що ви то робите?! Підглядаєте?!

- Ти тут вмостився в усіх на очах! Навіть підглядати не треба, аби бачити все!

- Ой! Ніби самі ніколи таким не займалися!

- Але ж не при світлі дня! – змахнув на сонце. – Хоч би в кущах сховався!

- Та я не думав, що тут зараз хтось буде… - ніяково піднявся, притримуючи себе за дерево.

Стиснув коліна, пригорнув стояк зап’ястком до тіла, намагаючись приховати.

І ця поза здалася пану такою потішною, що він розсміявся:

- Про яку дівку хоч думав? – кивнув він на Гриця.

- Та… - ховав той очі. – Пане…

- Хах, то як пиво робити серед поля то ти не соромишся, а як про дівок говорити – вмить червонієш? – голосно засміявся.

- То пиво робити то… - задумливо поводив Гришко головою. – То й таке діло, молодецьке, - підняв погляд на пана. – Що то за життя без прутня у руці?

- Та ми й бачимо! – кивнув догори. – Пивороб! Ха-ха-ха!

- А хоч би і так, - здивовано підняв брови. – Що в цьому такого? Радість то і є радість. Хоч від меду, хоч від «пива».

- Хм, - задумливо посміхнувся пан й провів пальцями по вусах, оглядаючи парубка з голови до ніг. – І часто ти так пиво робиш?

- Та хоч кожного дня, коли бажання є.

- Який ти дужий… Кожного дня і досі своєї сили не розгубив.

- Хах! Та в мене стільки сил, пане! – закотив рукав і напружив м’язи, показуючи їх чоловіку. – У вік не скінчаться!

- Рука в тебе точно напрацьована у цій справі, - кивнув пан на неї й потішно розсміявся.

Гриць завмер на мить. Соромно заховав очі.

- То що? – повернувся пан до своїх коней. – Сідлаєш мого коника?

- «Вашого коника»? – сіпнувся Гриць й стиснув плечі. – Прямо тут? – скуто озирнувся. – Пане, ходімо хоч сховаємося десь. Що люди подумають? – невпевнено покосився на нього.

- Га? – спантеличено глянув той на хлопця.

Насупився, задумливо погладив вуса ще раз.

- Я про тварину, - кивнув пан на коней.

- Аа… Йой, - ніяково відвів Гришко погляд у сторону. – Мені здалося, що ви про іншого свого «коня», - вдавився сміхом.

- Ти намагаєшся мене звабити? – не розумів чоловік.

Парубок притихнув й обережно покосився на нього:

- А якої відповіді ви б хотіли?

Пан стиснув губи, не знаючи що відповідати на таке.

- Сідлай мого коня, - суворо кивнув він хлопцю. – Ми гуляти бажаємо, - велично підняв голову.

- Так, пане, - вклонився Грицько. – Вибачте, - скуто пішов до загону, все ще притискаючи стояк до тіла.

Вивів одного коня, пішов до стайні, швидко помив його, витер спину, осідлав, затягнув всі ремінці та повів до пана, який все ще стояв біля загону.

- Як довго ти порався, - забрав чоловік поводи й застрибнув в сідло.

- Не так і довго… - знітився Гришко.

- Йди на поле, - розвернув він коня. – Допоможи на косовиці.

- Пане! – вражено підняв брови. – Чого я?

- Того що ми так сказали, - подивився вдалину.

- Скажіть інакше!

Пан суворо глянув на нього.

- Я ваш конюх! – хлопнув Грицько себе в груди. – Чого я маю косити? Я за вашими кіньми слідкую! – показав на них у загоні. – Що як вони втечуть? Чи вовк нападе! Ви ж мене поб’єте, якщо з ними щось станеться!

- Ото брикливе… - роздратовано відвернув чоловік голову. – Хрін з тобою. Залишайся тут. Знову будеш свій піструн натирати замість роботи, - вдарив коня п’ятками і пішов до села.

Гришко провів його недобрим поглядом.

Після полудня до хлопця пробіг хлопчик, що доповів про повернення пана і сказав розсідлати його коня. Грицько цим і зайнявся, а після відвів тварину назад у загін. Прийшов до інших слуг на обід. Отримав миску пісного борщу, чорну хлібину, навіть три вареника випросив. І знову повернувся до левади, де байдикував до самого вечора.

Прикажчик намагався дати йому роботу: посилав носити сіно, косити траву, змушував прибиратися, але у Гришка на все була одна відмовка:

- Пан наказав мені слідкувати за кіньми. То я і слідкую.

- Та ти байдики б’єш цілий день!

- Слідкую! – показав він палець. – Як я з гори, - кивнув на садибу, - побачу змію, яка підкрадається до панських коней? – кивнув на них. – Чи ви хочете, аби їх змії покусали? А як злий собака проскочить і вкусить когось з них? Ви взагалі про панських коней не думаєте!

Чоловік лиш стискав зуби на все це.

Ближче до заходу сонця Гриць відвів усіх коней в стійла, почистив їх після валяння в землі, налив свіжої води, насипав вівса й сам пішов полуднувати. Поїв галушок, один пиріжок та розговорився зі слугами про життя, про пана.

- Суворий він в нас, ганяє до роботи, - говорили йому кріпаки. – Але сильно не б’є. І на тому добре.

- Осавул здається злішим за того пана, - кивав Гришко на це. – Такими очами на мене дивився, ніби в нього чорт вселився!

- То ясне діло! – кивнув на нього чоловік зі сторони. – Ти весь день нічого не робив!

- Ой! – махнув хлопець на того. – У мене своя робота, у вас своя! Я цілий день рук не покладав! Те, що ви моєї роботи не бачите – не значить, що я її не роблю!

Люди перезирнулися, із думкою, що може вони дійсно чогось не розуміють у кінній справі. Пан Грицька не карає – то може він дійсно все робить так, як треба?

Наступного дня пан вийшов на двір, коли всі слуги вже були зайняті своєю роботою. Хтось носив відра, хтось прибирав, хтось ремонтував хлів. Володар оглянув все це, не знаходячи поглядом нового дворового й підкликав жестом прикажчика.

- Пане, - вклонився йому чоловік у гарному темному одязі.

- Де той пивороб? – косився пан в сторону стайні. – Знову байдики б’є? – глянув на слугу. – Чи ти примусив його до роботи?

- «Пивороб»? – спантеличився той. – Той зараз хміль збирає, - кивнув у бік.

- Хм, - навіть якось здивувався пан. – А вчора такий верткий був. Невже голова на місце стала? Ну то добре, - глянув на роботу дворових. – Хай сідлає нам когось. Бажаємо прогулятися, - склав руки за спиною й розміреним кроком пішов уперед.

Прикажчик же напружено насупився: «Щоб пивороб коня сідлав?»

- Як побажаєте, пане, - вклонився йому й пішов до воріт, аби хтось покликав з села мужика, який варив пиво.

Пан же пройшовся власним подвір’ям, подивився, як працюють його люди. Глянув до левади, де паслися коні, й насупився, побачивши на спині одного з них хлопця, який лежав, закинувши ногу на коліно.

- Як же ж «справою займається»! – обурено змахнув пан рукою. – Гав ловить! І навіть не соромиться! – рішуче попрямував до нього, бажаючи покарати власними руками.

Спустився зі схилу. Підійшов до огорожі.

- Гей! – розлючено крикнув хлопцю.

Гриць аж сіпнувся, ледь не впавши з коня.

- Йой! Пане! – переполохано глянув до того.

- Ледацюга такий! Ану йди сюди! – відкрив хвіртку й зайшов до левади.

- Ні-ні-ні, - лячно піднявся парубок та перевернувся, схопився за гриву, слідкуючи за чоловіком. – Пане.

- Скільки роботи стоїть! – наближався він до Гришка. – А ти на наших конях лежиш-відпочиваєш!

- Такий день хороший! – вдарив коня п’ятками, що той пішов уперед. – Гріх працювати! Не змушуйте до гріха! - різкіше вдарив коня. - Не відмолю! – у паніці крикнув.

- Ти ще й тікаєш?! – витріщив очі. – Коня нашого віддай! – погнався за ним.

- Пане! Вбивають! Аа! – повернув тварину в сторону.

- Та ми тобі зараз язика вирвемо! – замахнувся кулаком. - Кричати так на все село! Май сором…! – з задишкою зупинився й зігнувся, дивлячись парубку вслід.

- Ото вареників переїли, - кивнув Гриць на нього, зупиняючи коня, - то і бігати більше не можете.

- Ми зараз… - з тяжким диханням погрозив пальцем. – Зараз… - вронив голову, намагаючись прийти в себе. – Ми тобі так по спині дамо за все це… Змусив нас бігати! – обурено вирівнявся. – Нас! Пана! – показав пальцем собі в груди. – Ким ти себе вважаєш?!

- Вибачте… - винувато знітився парубок. – Просто ви такі злі прийшли… Я злякався, - стиснув плечі.

- А чого ти нічого не робиш весь день?! – кивнув чоловік на нього. – Знову байдики б’єш! Ще і на нашому коні лежиш!

- Він такий гарний… - опустив він погляд до тварини та поглядив її шию. – Я не зміг втриматися, аби не покататися, - обережно покосився до пана.

- Як тільки ти не гепнувся?! Головою униз!

- Піді мною будь-який кінь схаменеться… - подивився на коня, що повернув голову до їхньої розмови. – Якщо поставитися до нього із ласкою… - глянув на пана.

Той роздратовано стиснув губи й кулаки:

- Зараз же злізь, - показав він униз.

- Вибачте, пане, - винувато опустив Гришко погляд та зістрибнув на землю.

Чоловік вмить дав йому запотиличника:

- Змусив нас бігати за собою, ніби ми кріпак, а ти – пан. Ми бажаємо кататися, - підійшов він до коня, взявся за його гриву й спробував застрибнути. – Підсади нас.

- Зараз, пане, - став він під нього.

Підставив зчеплені руки, на які пан став ногою. Підпер м’який зад плечем та щокою. І з зусиллям підняв, аби той міг перекинути коліно через тварину:

- Уф… Скільки пампушок у вас… - отряхнув руки.

- Щось не подобається? – роздратовано глянув пан на нього й відштовхнув чоботом в плече.

- Поділіться! – підняв погляд до чоловіка. - Може я також пампушок хочу!

- Не заслужив. Цілими днями тільки гав ловиш, - розвернув він коня та поволі пішов у сторону.

Гриць ображено скривив губи, подивившись у сторону.

Коли пану набридло кататися без сідла, він підізвав хлопця, аби злізти. Знову сперся на нього, зістрибнув на землю. Наказав надягти сідло на коня та розмірено пішов до садиби, дивлячись на село і поля вдалині, де працювали люди.

Гриць все зробив, що його просили. Осідлав коня, вивів у двір. Пошукав поглядом пана, підсадив його. Стрягнув бруд з рук.

- Гей, - гукнув чоловік. – Підеш із нами, - вдарив коня п’ятками й пішов до воріт.

- Із вами? – глянув Гришко на нього. – Карати будете? – пішов поряд.

- Хочеш, аби покарав? – опустив погляд до хлопця.

- Ні, - заховав очі. – Хочу, аби нагородили.

- Хах! І за що ж тебе нагороджувати? Ледащо таке! – почав спускатися зі схилу.

- А хіба пан не можуть просто так нагородити когось? – подивився Грицько на того. – Проявити свою милість і доброту. Хіба в нас не добрий і щедрий пан? – склав руки разом, заглядаючи йому в душу.

- Ай! – мотнув чоловік головою. – Ото верткий в тебе язик! – повернувся до села. – Буде тобі нагорода. Ми пан добрі, - гордо вирівнявся. – Ми можемо дозволити собі милість навіть такому ледарю, як ти.

- Мої пан роблять мене щасливим… - із посмішкою зчепив пальці.

Чоловік покосився на нього.

До обідньої тарілки Гриць таки отримав свою маленьку нагороду – одну часникову пампушку, яку він із радістю з’їв.