Панська ковбаса

Та от пройшов день. Гришко як зазвичай вивозив гній на гноївку в стороні від дороги. Весь його висипав, як почув тяжке зітхання зі сторони.

- Ох, ці пан… В мене на полі вже ячмінь стиглий, що от-от висипатись почне. А вони три дні панщини бажають підряд.

- Ох, так… - співчутливо відповідав хтось. – Три дні й самі найкращі беруть…

- Ха! – крикнув Гриць їм. – Три дні панщини! Та в мене взагалі сім! – вдарив себе в груди. - Працюю з самого ранку й до ночі! Рук своїх не відчуваю! – розвернув візок до дороги й сіпнувся: – Ох! Йой! – побачив якогось пана верхи, що несхвально дивився на нього.

- «Сім днів»? – обурився чоловік. – Та я зараз твоїм пану передам, як ти говориш про них, то вісім днів стане!

- Не треба… - знітився Гришко.

- Окаянний такий! Видно пан тебе мало б’ють! – вдарив коня п’ятками й поїхав до садиби на пагорб.

- Нащо мене бити? – притихнув, проводжаючи його поглядом. – Я свою роботу роблю.

Дочекався, коли того прийме прикажчик в воротах. Піднявся сам, зайшов на двір і побачив свого власного пана в довгій сорочці й халаті, що обіймався з гостем, цілувався, радо вітав.

- Ох! Тільки з Криму вернувся, а тут новини такі! – голосив гість. – Син?

- Кабаняра справжній!

Пани зайшли до будинку, залишаючи коня гостя на дворі. Гриць поставив візок для гною на місце, прив’язав цю тварину до кінов’язі й продовжив свою звичну рутину.

Закінчив прибирання у стійлах, нагодував всіх копитних, налив їм води. Привів хазяйських до ладу і вивів в загін. Поснідав.

Як от пан покликав до себе. Гриць навіть здивувався.

«Зазвичай пан самі приходили, коли бажали чогось… Кортячка там чи пиво… Та я навіть разу в панській хаті не був!» - напружено глянув на цегляний будинок.

Вирішив причепуритися – чи мало що, може справа серйозна. Та і перед гостем треба було показати себе. Вдягнувся парадно, вмився, причесався. Чоботи від бруду повитирав. Й пішов до будинку. Увійшов.

Якась служка повела його коридорами.

- Ох… - оглядав парубок білі стіни з картинами і рушниками.

Почув дитячий плач нагорі, зустрів однорічного панича, за яким рачки ходила нянька, слідкуючи, аби він не впав. Глянув на інших кріпаків, через вікна. Кинув погляд на служника, що поспіхом проніс поряд тарілку із запеченим гусаком.

«Ото пани пирують…» - вдихнув хлопець її запах, що слина в роті заважала вдихнути.

Привела його служка до дверей, з-зя яких лунав сміх. Причепурився Гришко знову. Поправив свій одяг, волосся. Рішуче зітхнув. Ввійшов.

- Ох! – розкинув його пан долонями за широким столом. – Гришо! Скільки можна на тебе чекати? Чи то з конями бився, чи то знову під деревом «відпочивав»? – примружився.

- Хах, - невпевнено посміхнувся той. – Вибачте, пане, - вклонився йому, подивлюючись на гостя.

А той чоловік обернувся:

- Ой! Та це ж той самий кріпак, що язиком чесати любить! – змахнув він на нього.

- Ох, та в Гриши точно що язик підвішений, - схвально погодився господар. – Гришо, це пан Сорока, - вказав на гостя.

Гриць вклонився тому:

- Вітаю, пане, - глянув на свого.

- Що ти, голодний, Гришо? – оглянув чоловік свій стіл, щедро заставлений їжею, й підкликав парубка до себе. – На, - протягнув йому шматочок витриманого сиру.

- Ой, дякую, - тихенько посміхнувся хлопець, підійшов і забрав смачненьке.

- Який ти щедрий до кріпаків… - прокоментував це Сорока.

- Та Гришу треба кормить, - поглянув чоловік на те, як парубок жував. – Він за конями дивиться. Що ти? - кивнув він на нього. – Нагодував, напоїв коня нашого гостя?

- А як же! – усміхнувся Грицько. – Той кінь своє краще життя зараз живе! От глянеш на нього й самому конем стати аж хочеться, так гарно йому живеться!

Пани посміялися.

- Ой смішний він, - задоволено похитав господар головою. – Гришо, а покажи нам свого перця! – завзято стиснув кулака.

- Перця? – розгубився той. – Тут? – занепокоєно глянув на гостя. – За столом? – повернувся до свого пана.

- Так, - кивнув той, не розуміючи в чому проблема.

- То як пани того бажають… - незручно почав знімати штани.

- Гришо! – в шоці зупинив його чоловік, як гість зареготав – Та не цього! Згостри нам чогось!

- Згострити? – занепокоївся хлопець. – І що ж вам згострити? Чи в мене є голки, як в їжака, чи на швеця я схожий?

- От же ж… - несхвально насупився господар. – Як накази тобі даємо, то ти гостриш постійно. А як гостю показати – то не можеш.

- Ой…! Хаха… - видихнув Сорока, намагаючись заспокоїтися. – Ото в тебе хлопець у дворі… - витер сльозу. – Ой…

- Ледар, яких ще пошукати треба, - повернувся той до гостя. – Але такий дотепний… - поблажливо глянув на Гриця.

- Та чого ж ледар? – вразився той. – Та я служу і день, і ніч! – показав на пальцях. – При конях! При тілі! Рук не відчуваю!

- Ото рук-то ти точно не відчуваєш, - кивнув на це пан. – Що не день то пиво робиш.

- Та що то за життя без прутня в руці?! – стиснув він кулака.

Сорока знову зареготав.

- Ох… - зітхнув господар на всі ці слова. – Знаєш, Гришо, кожна людина народжується з талантом. От ми з паном Сорокою народилися із талантом управляти людьми. А ти народився з талантом ледарювати, - склав руки разом.

- Та яке ж народився? – змахнув хлопець рукою. – Скільки років відточував свою майстерність! Ви думаєте так просто бути ледарем, коли ти кріпак? Тут ціла наука!

- Угу, - кивнув чоловік, поки гість знову приходив у себе від сміху. – Наука, як уникати батога за всю ту роботу, яку ти не робиш. Ще й ковбасу нашу їсти.

- Навіть кіт ваш не такий нахаба, як я! – гордо підняв той підборіддя. – Хай вчиться! – поставив кулаки в боки. – Поки є в кого!

- Ха-ха-ха… Боже… - витер Сорока сльози. – І ти його не б’єш за таке? – вказав господарю на Гриця.

- Та за що? – поблажливо посміхнувся він хлопцю. – То він жартує, аби нас розвеселити, - похлопав парубка по плечу. – Коні ситі, чисті. І стайня у порядку. За що його бити? – повернувся до гостя. – Я своїх не б’ю, коли не треба. Кріпаки вони ж, як собаки. Поки годуєш і не б’єш – служать. А як образиш то і покусати можуть, - з’їв шматочок ковбаси.

У Гриця в грудях щось стиснулось від таких слів. Плечі опустилися, руки повиснули. А в голові оселився шум, як від вітру.

- Он, що сталося з паном Приходським? – кивнув господар у сторону. – На вила власні слуги підняли, - взяв ще шматок.

- То я для вас, як собака…? – спустошено подивився хлопець на пана.

- Що? – повернувся той до нього, побачив це обличчя, очі. – Гришо! – весело хлопнув його по плечу. – Ну що ти? Ти мій жеребець! Он який коник! – вихваляючись кивнув на нього. – Гарний, дужий! Ха-ха!

- То просто коник, на якому ви їздите? – зазирав він в саму душу. – Так, худоба для веселощів? – кивнув в бік.

- Гришо… - важко зітхнув чоловік, відводячи погляд у сторону.

- Не людина? Просто чернь? – засмучено стиснув він губи.

Сорока ж насупився:

- Як ти зі своїми паном розмовляєш?

- Гришо, йди. Я потім з тобою поговорю.

Той скривив губи, відчуваючи, як його серце розбивається на черепки. Шморгнув носом, відвернувся й швидко пішов.

- Чернь? Собака? – шепотів він собі під носа, намагаючись не заплакати. – Ніхто?

Зайшов до стайні, сховався у сіннику й не виходив з нього весь день.

Надвечір гість запросив свого коня, якого Гриць йому привів, не піднімаючи погляду до очей, попрощався з господарем. Наобнімався з ним, націлувався та й поїхав. Весь двір провів його поглядом.

- Гришо! – гукнув господар хлопця, що з опущеною головою повертався до стайні.

- Що, пане? – без настрою повернувся він до нього.

А той нічого не сказав. Лиш засмучено стиснув губи, побачивши такий стан.

- Нічого. Йди, - спокійно махнув йому чоловік.

Минув полудник. Гриць завів усіх коней до стійл, нагодував, знову почистив. Коли прийшов пан зі смачним гостинцем. А парубок навіть дивитися на нього не хотів.

- Вас мучить кортячка, пане?

- Ні. Гришо, що з тобою? – підійшов до нього. - Невже ти досі журишся? – зазирнув йому в очі.

- Хіба мені є від чого журитися? – відвертав він голову від нього.

- Та видно що є, коли на мене не дивишся. Я до тебе із ласкою, із гостинцем, а тобі зовсім то нецікаво. Що то сталося, хлопче?

Гришко скривив губи, намагаючись не видати суму:

- Пане, ви любите мене? – засмучено повернувся до нього, подивився очима прямо у душу.

- Га? – розгубився чоловік на мить. – Звісно, що люблю! Кормлю, одягаю! Чом ти взяв, що не люблю?

- Як собаку любите? Чи як людину?

- Собака, людина… - роздратовано повторив пан. – Де ти того набрався? – насупився. - Ти – кріпак. Як я ще можу тебе любити?

- Але ж я не гавкаю… - опустив Грицько плечі. – Чи я не веселив вас? Чи за конями не слідкував? – кивнув на тих. – Чи ласку свою вам не віддавав? – вразливо показав на свої груди.

Чоловік похмуро стиснув губи.

- Невже для вас я просто кріпак? – нещасно запитував хлопець. – Сьогодні любите мене, а завтра іншого? – кивнув в сторону. – Мене будете бити, а його ласкавити?

- Що ти говориш? Кріпак і є кріпак, - невдоволено кивнув. – В тебе грошей не вистачить викупити себе. Моє панство йому не подобається… Як обложу панщиною – взагалі часу не залишиться думати про таке.

Гриць опустив голову, насилу тримаючи все у собі: «Пан мене не люблять… Зовсім…» - заплющив очі, в яких вже збиралися сльози.

- Ото надумав собі чогось, - роздратовано відвернувся чоловік. – На, поїж, дурню, - всунув смаколик в руки й пішов, що підлога здригалася від його кроку.

Хлопець лиш схлипнув.

Гостинець він з’їв – бо не настільки дурний, аби викидати смачне через гордість. Та все одно на серці боліло. Все одно мучило, шкреблося. Хай пан його і одягав, годував, та він зовсім його не любив.

«Собака…» - повторював Гришко на копиці сіна в сльозах. – «Ніхто окрім дурного собаки…»

Вирішив тікати. Не міг він більше бути тут. Не міг слухатися того, хто його не любив. Не міг дивитися на того, через кого так сильно боліло.

Зібрав усі речі ще в ніч. Розбудив самого гарного скакуна.

«Продам його й буду на ці гроші жити. Панські коні точно дорогі.»

Накормив, напоїв, осідлав. Та повів ще перед світанком надвір.

Набрехав на воротах, що пан його послав кудись рано вранці, вийшов, застрибнув на коня й поїхав світ за очі.

Поволі сходило сонце, виходили люди надвір, починали поратись із худобою, годувати. А Гриць тихо йшов повз, минаючи село за селом. Не було в нього мети, не знав він куди їхав. Знав тільки ті три села якими володів його пан. Та й ті він давно залишив позаду.

- Гей! – спантеличено гукнув хтось зі сторони. – Чи це не кінь Кобиленка? Ах! Навіть збруя його!

Гриць глянув туди, побачив чоловіка в доброму костюмі:

- А чого це ви до збруї приглядаєтеся та моєму коню до рота заглядаєте? Купити хочете? – зупинився.

- Та яке ж купити! Власнику повернути! Чи ти думаєш я коней Кобиленка не знаю? – придивився до хлопця. – Чуєш… А чи не ти той кріпак, що в нього за конями дивиться?

- Ах…! – шоковано вдихнув Гриць, підіймаючи брови. – Чур тебе! – махнув на нього. – Мене кріпаком називати! Я людина вільна! – гордо вирівнявся.

- Та дійсно… Засмаглий ти якийсь й одяг старенький… Точно кріпак!

- А може це ти кріпак?! – накинувся парубок на нього. – Ото втік, накрав одягу в панів і прикидаєшся багатим! Такого точно не запідозрять в тому, що він кріпак! Я, - гордо підняв підборіддя, - людина чесна! Мені нема чого приховувати!

- Ото як фазан хвоста розпушив і цвірінькає… Ти хоч ім’я своє зможеш написати?

- Та де там розписатися? – змахнув Гришко рукою. – Несіть чорнила!

Чоловік же зморщився і буркнув:

- Брехло.

- Що?! – витягнувся хлопець. – Та ти на себе глянь! – вказав на нього пальцем. – Людей чесних оббріхуєш! Точно, що кріпак!

На крики вже половина вулиці повисовувалася понад парканами. Всі прислуховувалися, придивлялися до того вершника й думку гадали чи то пан, чи то кріпак, чи то взагалі злодій якийсь, що коней чужих забирає.

- Ох-ох-ох! – почув Грицько якийсь знайомий чоловічий голос, жваве цокання копит до нього. – Що за крики? Що за ґвалт?

Парубок повернувся туди й вмить похмурів, почорнів: «Ото вгодило мені заїхати в село Сороки...»

- О! Гришко! – усміхнувся йому пан, що під’їхав ближче. – Що ти тут забув? Ще й на коні Кобили! - кивну погляд на тварину.

Хлопець важко але непомітно випустив повітря з носа: «Точно Кобиленку скаже, що я тут був…»

- Підкувати треба. На гарячу. В нас коваль, що руки з дупи.

- Ох! Як же далеко ти заїхав! То ходи за нами, - махнув за собою й поїхав по дорозі. – Покажемо де коваль тут!

Гриць погнав коня слідом.

Заїхав на двір коваля, що тільки закидував дрова до печі, назвався, передав «наказ» пана. Взяв у коваля щипці, починаючи поратись з копитами. Зняв з усіх підкови, почистив бруд, відрізав і зчесав зайву довжину. А коваль, щойно нові підкови почервоніли, припік їх до копит, прибив цвяхами.

Довелося Гришку їхати назад. Невдоволено, з раною на серці, з роздратуванням, що втеча не вдалась. Ще й пан Сорока його впізнав.

Минув одне село, друге. А вже хотілось їсти.

«У садибі всі вже, певно, снідали. Борщем… - задумливо дивився він на небо. – Пампушками… Галушками з салом…»

- А я ото по полю йду голодний, - похмуро глянув по сторонах. - Ще і меду можна було випросити в пана, бублик. А не ото мучитися зараз. Може даремно я тікав?

Та от наближався ледь не полудень, коли Гриць зайшов у рідне село.

- Ой поб’ють…! – з опаскою косився він на садибу, до якої вже підіймався схилом. – Ой отримаю я батога… Ой злі пан, ой злі… - напружено зазирнув через ворота у двір, прислуховуючись чи не лютує там пан, чи не махає батогом.

Нашорошено увійшов. Кожен з дворових покосився на нього. Кожен невдоволено насупився.

- Ой боляче мені буде… - боязливо відсунувся він тілом.

- Гей! – пронизав все обурений крик прикажчика.

Гриць аж сіпнувся, наче смерть по його душу прийшла. Глянув на того.

- Ти де був?! Очманів півдня гуляти?! Коні голодні! В стійлах своїх бісяться!

- Та я їх нагодував, коли їхав! – перелякано відсунувся Гриць.

Навіть кінь, на якому він сидів, відступив трохи вбік.

- Та пан тобі такого прочухана дадуть! – замахнувся чоловік. – В житті своєму більше на дупу не сядеш!

- Н-не треба! – відвів хлопець тварину ще в бік. - Я люблю сидіти!

- Пан тебе так поб’ють, що ані сидіти, ані лежати більше не зможеш!

- Н-ні! Втечу! – крикнув у паніці, наче курка. – Не треба мене бить! Я хороший!

- Та який хороший?!

Двері будинку відчинились, що з них вийшов розлючений пан із батогом у руці:

- Гриць! – гаркнув він його ім’я так, що в парубка серце в п’ятки впало.

- Пане, - нашорошено глянув на нього.

- Де ти був?! – пішов до хлопця. – Я з тебе зараз всю твою дурість виб’ю!

- Н-не треба! – з опаскою почав задкувати на коні. – Я ділом займався. Підковував коня.

- Півдня?! – загорланив чоловік, що почервонів. – До роботи! Швидко! – показав на стайню.

- Вже біжу, - хутко кивнув Гриць й риссю поспішив до коней.

А пан провів його поглядом, помітивши мішок з речами на задній луці.

Гришко ж зістрибнув на землю, розсідлав того, на кому тікав. Почав виводити всіх тварин до кінов’язі, з опаскою подивлюючись у сторону будинку. Прибрав стійла, знову нагодував, напоїв коней, почистив, вивів до левади. Повернувся до стайні й побачив пана з батогом.

- М-матінко, - в паніці глянув по боках, думаючи як тікати.

- Ану сюди йди! – вдарив чоловік батогом по підлозі.

- Та ви мене поб’єте, пане! Я що, дурень? – нервово засміявся. - На смерть власну йти!

- Сюди йди я кажу!

- Я дуже хороший конюх, - показав палець. – Не забувайте про це, - обережно попрямував до нього, слідкуючи за кожним рухом батога. – Будь-ласка… - нашорошено проковтнув слину.

Пан же стискав зуби, морщив носа. А як Гриць став достатньо близько, то схопив його за щоки однією рукою й підсунув до себе.

- Не бийте обличчя, - налякано дивився той в очі. – Воно в мене таке гарне іноді.

- Ти тікав? – запитав чоловік тихше. – Я бачив твій мішок із речами.

Гришко відвів погляд у сторону:

- Та хто ж буде тікати з-під крила такого пана?

- Гришо, - стримуючись гукнув його пан. – Ти ж знаєш, що я побити тебе можу, якщо будеш брехати? Одне діло, коли ти граєшся й показуєш перець, інше – коли ти тікаєш, забираючи мого найкращого коня.

Той мовчав, не бажаючи дивитись в очі.

- Де ти був? – жорстко запитав пан.

- Коня підковував.

- Гришо, - повернув його очі до себе.

Але погляд все одно втік:

- Я ж повернувся, пане. І кінь ваш у порядку. Чого ви злитесь? – напружено покосився на нього.

- Бо ТИ… - стиснув він зуби. – Намагався втекти.

- Хіба така велика втрата? – опустив погляд. – Одним собакою більше, одним собакою менше… - похнюпив голову. – Яка вам різниця? – зморщилося його підборіддя.

Пан видихнув через ніс:

- Гришо. Я тебе кормлю, одягаю, роботи мало даю. Ти думаєш так піклуються про собаку?

- Про коня… Я для вас коник… - збиралися сльози в його очах. – Звичайний коник для веселощів…

- Гришо… - важко зітхнув чоловік, відпустив його щоки та обійняв, приголубив. – Маячні багато в твоїй голові. Казали ми тобі годі пиво робити. А ти не послухав. Ото вся твоя мудрість і вийшла, - відсторонився головою й подивився йому в очі. – Любимий ти нам… - оглянув обличчя. – Милий… - провів пальцями по щоці. – Незважаючи на те, як сильно розгнівав сьогодні, - несхвально подивився йому в очі. – Не тікай більше. Нам така твоя поведінка зовсім не в радість, - пригорнувся до губ.

Грицько тихенько шморгнув носом:

- То ви мене любите, пане?

- А я що щойно сказав? – спантеличено змахнув той рукою.

Парубок обнадійливо підняв куток губ.

- А тепер заспівай-но нам пісні! – жваво махнув пан долонею. – «Ой, мамо, люблю Гриця! Він на конику вертиться! В Гриця шапка до лиця! Люблю Гриця-молодця!»

Гришко радісно зарум’янився й прикрив усмішку рукою.

____________

Тг канал авторки де є свіжі новини про написання творів:

Немченко_письменниця - https://t.me/nemchenko_writter