Надія на звільнення
Надія на звільнення
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі.
До табору під’їхала польова кухня. Це була звичайна радянська похідна діжка на колесах, яка тепер використовувалася німцями для приготування їжі полоненим. Звичайно, їжею цю субстанцію можна було назвати тільки з великою натяжкою, оскільки на ділі вона являла собою замочені продуктові відходи. Втім незважаючи на це, пів літра такої бовтанки на день були єдиним джерелом поживних речовин для колишніх бійців Червоної армії. Відтак люди чекали появи ємності з їжею, наче манни небесної.
Сьогодні приїзд польової кухні, як і зазвичай, викликав пожвавлення серед радянських військовополонених: вони відразу ж схопили свої консервні банки, котрі слугували їм посудом, та стали просуватися до місця видачі пайків. Ажіотажу при цьому не було: всі знали, що свій, розрахований на добу, черпак баланди, отримає кожен, а ось будь-яка штовханина або спроби обманним шляхом одержати їжу понад норму, будуть жорстоко присікатися німецькими охоронцями, аж до застосування зброї.
Правда, цього разу процес чомусь ішов не за планом: полонені все підходили й підходили, а ось роздача їжі ще навіть не почалася. Здивовані погляди та розмови припинились, коли на горизонті з’явилося табірне начальство: стало ясно, що воно хоче донести до військовополонених якусь важливу інформацію.
Імпровізований мітинг відкрив начальник табору. Він сказав кілька фраз по-німецьки, весь час звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч із ним та був одягнений у військову форму кольору воронячого крила. У відповідь останній зробив крок уперед і безпристрасно глянув униз на натовп, скупчений біля краю рову. При цьому офіцер був подібний до відполірованої чорної скелі, яка височіє над прірвою. Було видно: замизкані, замурзані люди, котрі заповнювали траншею, мало його цікавлять; а з’явився він тут лише тому, що зобов’язаний на належному рівні провести доручену йому відповідальну акцію.
Як виявилося, це був високий чин, що заскочив до табору принагідно, та вирішив особисто його проінспектувати, а заразом – представити в найкращому світлі і своїм підлеглим, і тутешньому люду ініціативи німецької влади й командування.
– Радянські військовополонені! – звернувся він до натовпу з гордовитим почуттям власної переваги. – Ви воювали проти Третього Рейху, однак, незважаючи на це, німецька адміністрація виявляє до вас милосердя. Ми відпускатимемо додому полонених, які до війни проживали на території, зайнятій нині німецькими військами. Це білоруси, українці, естонці, латиші та інші національності. Наше командування хоче, щоб ви повернулися до своїх родин і нормально жили. Але ті, хто спробує нас обдурити, вказавши недостовірне місце проживання, будуть розстріляні.
Люди на дні рову заворушились та загули. Офіцер же із задоволенням став спостерігати за їхньою реакцією. Коли хвилювання трохи заспокоїлося, він завершив:
– Відзавтра розпочне роботу комісія з відбору військовополонених, яких можна відпустити додому. Вирушайте до своїх сімей і пам’ятайте доброту німецької влади!
Народ знову зашумів: такий поворот подій вселяв надію в серця багатьох. З’явилася вона й у Данила.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!