Камінь. Біографічний роман. Книга третя. Несправджені сподівання.

Суд

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, листопад. Уфа.

З самого ранку Петро перебував у збудженому стані. Адже сьогодні мало відбутися засідання судової колегії в його справі. На відміну від попередніх днів, він практично не брав участі у розмовах зі співкамерниками; натомість усі думки сконцентрувалися на майбутній доленосній події. Майже фізично хлопець відчував, як напружуються нерви в його змученому організмі, як із кожною годиною вони все слабшають і все гірше справляються з хвилюванням.

Ляснули засуви, відкрилося віконце: це принесли обід. Отримавши свою порцію їжі, Петя, мабуть, уперше з моменту арешту відчув відсутність апетиту. Однак здивування із цього приводу було скороминущим; само собою прийшло рішення – змусити себе з’їсти пайку, щоб мати сили для гідної участі в суді.

Час ішов. Свідомість заполонили одні й ті самі думки-емоції, котрі без кінця роїлись у голові та по черзі змінювали одна одну в безладному броунівському русі:

«Ну, коли, нарешті, за мною прийде охорона?.. Скоріше б!.. Це чортове очікування і ця невідомість просто нестерпні... Так скоро я зовсім зійду нанівець... Швидше одним махом розрубати цей гнітючий вузол!.. Все що завгодно – тільки не бездіяльність!.. Коли ж зрештою суд?.. Який вирок на мене чекає?..»

У другій половині дня, коли нерви Петра були вже на межі, все-таки відбулася запланована подія: відчинилися двері, та з вуст охоронця пролунала чітка команда:

– Ув’язнений Шабля Петро – на вихід!

Далі для змученого очікуванням хлопця все відбувалося, як в тумані, – ходьба коридорами, поїздка у "воронку", шматочок Уфи, котрий мимоходом промайнув десь збоку під час переходу до будівлі суду.

Проте це були цілком зрозумілі, до того ж передбачувані дії. І саме їхня очікуваність та логічність у сукупності з динамічністю того, що відбувалося, дали можливість нервам Петра відновитися. А коли він потрапив до зали, де мала засідати Судова Колегія в кримінальних справах Верховного суду Башкирської АРСР, організм ніби стрепенувся, мобілізував свої сили й був готовий до подій, які незабаром повинні були тут розігратися.

– Встати! Суд іде! – гонгом прозвучала в залі сакраментальна фраза.

Петя стояв на відведеному для підсудних місці. Двоє охоронців із гвинтівками знаходилися по боках від нього.

Хлопець уважно спостерігав за формальними судовими процедурами. Ось оголосили склад суду: назвали прізвища, імена та по батькові суддів, їхні регалії. У свідомість особливо врізалося почуте першим ім’я голови – Роза... Саме вона зачитала присутнім суть справи. Потім Петру роз’яснили його права. І ось нарешті вирішальний момент: головуюча вимовила доленосну для нього фразу:

– Слово надається державному обвинувачеві Валєєву Тимуру Аміровичу, старшому слідчому прокуратури Башкирської АРСР.

Підсудний завмер у напруженому очікуванні. Він дивився на прокурора. В цей час єдине, але ключове питання безупинно свердлило мозок:

«Відмовиться від звинувачення чи ні? Дотримає чи не дотримає слова?»

Валєєв підвівся, одягнув окуляри, поправив свої папери, швидко окинув поглядом залу.

– Шановні голово і члени Судової Колегії! – звернувся він до суддів. – Шановні присутні! Уважно вивчивши матеріали попереднього розслідування у справі, я дійшов висновку, що вони не підтверджують наявності в діях підсудного Шаблі Петра Даниловича складу злочину. Тому я відмовляюся від звинувачення та прошу винести підсудному виправдувальний вирок. Крім того, доводжу до відома шановних суддів, що Шабля Петро Данилович написав заяву з проханням відправити його на фронт, щоб зі зброєю в руках захищати нашу радянську Батьківщину від німецьких окупантів.

«Слава Богу! Прокурор дотримав слова!» – про себе зрадів Петя.

У нього ніби гора звалилася з пліч, і він навіть злегка посміхнувся. Повними подяки очима хлопець подивився на Валєєва, намагаючись хоч якось висловити йому свою вдячність за воістину геройський вчинок.

Тим часом у залі суду сталося замішання. Адже справа набувала неприємного обороту. Розгублені судді стали щораз переглядатися між собою. Було зрозуміло, що без обвинувального висновку подальша судова процедура втрачає будь-який сенс. Не знаючи, до чого вдатися, головуюча вирішила ретируватися, аби у спокійній обстановці, разом зі своїми колегами знайти вихід із ситуації.

– Суд виходить до нарадчої кімнати для прийняття рішення; на цей час в засіданні оголошується перерва, – промимрила вона, і весь склад Судової Колегії залишив залу.

Відсутність суддів якось одразу зняла напругу з усіх, хто перебував у приміщенні. Люди почали розмовляти між собою. В очікуванні виправдувального вироку, охоронці відійшли від підсудного й уже дозволили йому вільно пересуватися залою засідань. Петя одразу ж підійшов до прокурора.

– Спасибі Вам, Тимуре Аміровичу! – щиро подякував він. – Я повністю виправдаю Вашу довіру: битиму фашистів, на скільки вистачить сил!

У відповідь Валєєв трохи кивнув головою і прикрив повіки.

Втішений сприятливим ходом процесу, Петя подумки був уже на передовій. Зі властивою йому яскравою фантазією хлопець уявляв широкі українські поля, де він у складі Червоної Армії зі зброєю в руках б’є фашистів, доводячи на ділі свою вірність ідеалам Леніна-Сталіна!

Нарешті судді повернулися з нарадчої кімнати. І після дотримання звичайних формальностей голова, стоячи посередині між рештою суддів, оголосила вирок:

– Обвинуваченого Шаблю Петра Даниловича визнано винним у скоєнні злочинів за статтями 19-58-2, 58-10, 58-11 Кримінального кодексу Р.Р.Ф.С.Р. і засуджено до позбавлення волі строком на 7 років з відбуттям покарання у виправно-трудових таборах із суворою ізоляцією та з подальшою поразкою в правах строком на 3 роки.

Почувши такі страшні слова, Петя зрозумів, що пішла на марне остання його надія на справедливість, однак розум уперто відмовлявся приймати цей уже доконаний факт.

«Як так?! Це помилка! Адже прокурор відмовився від звинувачення!» – стукало в мозок резонне питання.

Коли ж стало зрозуміло, що це правда і зробити більше нічого не можна, страшна інформація повергла Петра у шоковий стан.

«Зрада Батьківщині, шпигунство, спроба повалення соціалістичного ладу…» – вирок не вкладався у голові молодої людини, виглядав знущанням та глузуванням в театрі абсурду. Втім зрештою цей вирок став катастрофою всього, у що хлопець так яро вірив, чого прагнув, чому планував присвятити свою кипучу молоду енергію, яскравий розум і неабиякі організаторські здібності.

Судова процедура все ще проходила якісь завершальні стадії, хтось щось говорив, проте Петро вже нічого не слухав і не сприймав: стояв, як у воду опущений. Тільки дорогою назад до в’язниці здатність мислити повернулася до нього.

«Тепер все. Життя пішло під укіс, – констатував щойно засуджений. – Віднині я – зек, позбавлений майбутнього, ворог народу, прокажений».

Злість підступила до самого Петрового горла, вона з силою стиснула груди в нестерпному спазмі, приносячи хлопцеві усвідомлення його сумного статусу: з даного моменту він – ізгой серед подібних йому ізгоїв, з яких соціалістична Батьківщина вичавить усі соки. Вона має зламати їх усіх – усіх, хто вирішив, що чимось відрізняється від решти. А хто не зламається – має померти, ударною рабською працею прокладаючи дорогу комуністичним ідеям у таборах!