Камінь. Біографічний роман. Книга третя. Несправджені сподівання.

Підрив церкви

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1932 рік, червень. Томаківка.

Марія прийшла додому вся в сльозах. Налиті кров’ю червоні очі неприродно контрастували з її мертвенно-блідим обличчям, котре періодично смикалося від нервового тику. Вигляд у жінки був приголомшений і розбитий.

– Мариночко, що трапилося? – кинулася до неї Ірина.

Бачачи критичний стан дочки, вона назвала її, як в дитинстві, обійняла та почала гладити по голові. Мати здогадувалася про причину зриву: мабуть, Храм, те місце, до якого Марія так прикипіла всією душею, таки закриють.

– Не хвилюйся, заспокойся, все обійдеться, – казала вона.

– Не обійдеться! ГПУ-шники вже закладають під церкву вибухівку.

Конвульсивним рухом Марія притулилася до матері й заплакала на її плечі.

– Ну, ну, не побивайся так! Що ж ти можеш тут вдіяти? – втішала Ірина.

– Ми зробили все, що могли: просили, благали, готові були захищати Храм. Однак тепер батюшка сказав, що залишився єдиний вихід – вчинити подібно до Ісуса та не противитися злу.

– Мабуть, він має рацію. Ми нічого не можемо протиставити гвинтівкам. Але ж віру в нас ніхто не може забрати.

– Ніхто! – підтвердила Марія, втираючи сльози та намагаючись узяти себе в руки.

– От і добре, от і добре. Іди, полежи, а то, чого доброго, знову трапиться напад.

Ірина взяла дочку під руку й повела до спальні.

– Голова сильно болить? – запитала вона.

– Розколюється.

З відра мати зачерпнула у стопку води, накапала настойки.

– На ось, випий, – сказала вона, укладаючи Марію, потім вийшла на кухню та щільно зачинила за собою двері.

Петя, котрий знаходився до цього в сусідній кімнаті, зайшов до бабусі на кухню:

– Що, мамі знову погано?

– Так, вона щойно перенервувала через те, що хочуть зруйнувати наш Храм.

– Чому вона сприймає все так близько до серця? – засмутився хлопчик.

– Це в неї від батька, твого діда Степана: той теж дуже гостро реагував на несправедливість; а вразливість передалася, мабуть, від мене.

– А від чого помер мій дід Степан? – поцікавився Петя. – Ти ж казала, що він був дуже сильним і здоровим.

– Так, твій дід справді був здоровим та сильним; ніколи не хворів, ні на що не скаржився, – поринула у спогади Ірина. – А ще він був добрим, чуйним і чесним. Я за ним була, як за кам’яним муром. Жили ми в Олександрівську. Дід Степан тоді був молодий і могутній, як віл. Працював на заводі в ливарному цеху: спеціально зробленими для нього щипцями переносив величезні відлиті болванки. Навіть кілька звичайних робітників не могли його замінити, адже спільно незручно виконувати таку роботу – уп’ятьох, наприклад, до топки не підійдеш, щипці не візьмеш. А дід справлявся сам. Заробляв, як троє звичайних працівників, і ми жили добре – не бідували.

– А що ж із ним трапилося? – Петрикове обличчя ніби витяглося.

– Бандити вбили. Знали, що дід багато отримує, відтак у день зарплати підстерегли в темному кутку. Підійти до нього вони боялися; а тому, щоб забрати гроші, закидали діда Степана пляшками з піском. Так і стала я вдовою, а мої діти – сиротами. Ледве-ледве після цього влаштувалася на роботу в Томаківці. Дякувати, добрі люди допомогли...

Почувся натужний голос зі спальні.

– Що таке, Марусю, ти мене кликала? – зазирнула Ірина до дочки.

– Накапай ще ліків: не можу – голова відвалюється, – стала благати та.

– Зараз.

Ірина приготувала ще порцію зілля і подала Марії. Та ледве підвелася на ліктях, зі стогонами випила ліки, й без сил знову відкинулася на подушку.

– У мами дуже болить голова, – пояснила онукові ситуацію бабуся, присідаючи на табуретку біля кухонного столу.

– А як це – "болить голова"? – раптом спитав той.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Ірина.

– Ну, ось якщо вдарився об щось – це місце болить, і я знаю, як воно болить. Порізаний палець болить інакше, якщо вколешся голкою – ще інакше. Цей біль мені теж зрозумілий. Крім того, знаю, як болить, коли вжалить бджола чи оса. А як може боліти голова? Тим більше так довго, як у тебе, у мами чи в Колі?

Здивування проступило на обличчі підлітка. А бабуся спершу навіть не уявляла, що відповісти.

– Це добре, що ти не розумієш, як болить голова, – нарешті промовила вона, – швидше за все, Бог змилостивився над нами та дав тобі здоров’я твого діда Степана. А щодо того, як це? Навіть не знаю...

– Ну, на що це схоже? – випитував Петрик.

Якийсь час Ірина перебирала в пам’яті болісні відчуття, проте ніяк не могла знайти відповідника. Та все-таки зрештою відшукала деяку подобу головного болю:

– Пригадуєш, як ви з батьком ремонтували сарай, і ти, забиваючи цвяхи, поцілив молотком собі по пальцю?

– Так, пам’ятаю, було боляче, однак біль був майже такий самий, як коли вдаришся ногою об камінь. І він швидко пройшов.

– Справді, сильний гострий біль проходить швидко, але ти забув, що твій палець згодом почервонів та розпух; і ти сам казав, що він налився, його ніби розпирає зсередини, що здається, нібито палець ось-ось лусне.

– Так, це було. Дуже неприємне відчуття.

– І досить тривале, – зауважила бабуся. – А тепер уяви, що те саме відбувається з твоєю головою... Приблизно так почувається людина при головному болю.

Петя спробував уявити й хоча б віддалено відчути озвучену Іриною інформацію, втім жодної скільки-небудь реалістичної картини цієї царини людських страждань у нього в мозку не склалося.

– Бабах-х-х! – пролунав по Томаківці звук найсильнішого вибуху.

Дрібно забрязкали шибки, затремтіли стіни. Через секунду донеслося відлуння, котре відбилося від якоїсь перешкоди.

У спальні почулося ридання Марії. Ірина побігла до дочки.

– Вони її підірвали! Вони її підірвали! – раз-у-раз в істериці вигукувала та.

– Тихо, тихо, – притисла Ірина дочку до грудей, намагаючись хоч якось заспокоїти. – Нічого, молитимемося іконам і святим ликам у себе вдома. А Бог на небі все бачить. Його та віру знищити ніхто не може.

– Мамочко! Мамочко! – тільки й змогла вимовити Марія, обливаючись сльозами в обіймах Ірини.

...

За півгодини Марія трохи заспокоїлася та забулася на ліжку тривожним напівсном. А Ірина вийшла надвір і присіла на лаві. Мирно шелестіло листя на деревах, дзижчали бджоли. Побачивши Валю Хорошко, яка проходила повз, жінка окликнула її:

– Доброго здоров’я!

– Здрастуйте, тьотю Іро!

– Не знаєш, що там трапилося: такий вибух був, що мало не завалився будинок.

– Так то ж ГПУ Храм хотіло підірвати, – пояснила Валентина.

– Чому "хотіло"?

– Так не вийшло у них, споруда встояла. Адже ж церкву віруючі будували для себе: викладали з найкращого каменю, розчин замішували на курячих яйцях; знову ж таки, робилося все із Божого благословення.

– Ну, Слава Тобі, Господи! – зраділа Ірина.

Вона побігла повідомити радісну звістку доньці. Сподівалася, що при цьому їй полегшає. І справді, незабаром стан Марії трохи покращав. А увечері вона навіть змогла встати з ліжка й повечеряти разом із сім’єю.

Обговорюючи за столом події, які відбулися протягом дня, жінки схилялися до думки, що це Бог не дозволив знищити свій Храм. Наляканий станом дружини, Данило не став їх переконувати у протилежному. Хоча був упевнений: войовничі безбожники, котрі увійшли в екстаз руйнування, тепер уже не зупиняться. Як з’ясувалося пізніше, він мав рацію.