Вона сама прийде...

Вона сама прийде — не клич її, не клич,

вона не любить голосних запрошень.

Її кроки — це ледь чутний дотик віч,

між буднями, що зшиті з сірих площин.

Вона не вміє жити за годинником,

не знає слів «потрібно» чи «пора».

Вона — як дощ, що падає без відома,

і залишає небо в дзеркалах двора.

Можливо, в книзі, де сторінка стерта,

і слово дивне випаде, як сніг,

і ти спинишся — наче вперше вперто

відчуєш сенс між рядків чужих.

А може, в сміху — трохи необачному,

що вирветься із когось навмання,

і стане світ раптово неоднаковим,

і в ньому щось озветься: "Це — вона".

Вона приходить не тоді, як хочеш,

а там, де серце вже не жде нічого.

Коли ти просто дихаєш між ночі

і не будуєш істин із тривоги.

Вона не сяє — вона тихо тліє,

як жар під попелом забутих мрій.

І ти не зразу зрозумієш, де є

той поворот, що став уже твоїм.

Вона не буде вічною обіцянкою,

не стане гаслом, правилом чи грою.

Вона — мов світло в склянці з тріщиною:

ти п’єш — і раптом світ стає тобою.

І може, зникне — так само випадково,

як з’явиться, не лишивши слідів.

Але в тобі залишиться та мова,

яку ти ще ніколи не вмів.

Тому не жди її на перехрестях,

не клич у сни, не вимірюй життям.

Вона сама прийде — в простому жесті,

в випадковім слові…

і залишиться там.