Прокляті покоління

Три години в автобусі пройшли доволі швидко. Весь цей час я спостерігав, як за вікном пропливаючи розмиваються вогні будинків та ліхтарів.

Натягнувши капюшон до самих брів я не зводив очей з пропливаючих пейзажів інколи складаючи руки на грудях. Широка синя толстовка — чи не єдиний спосіб приховати від інших мою сутність.

Шрами майже по всьому тілу особливо на обличчі які ховаю під косметикою. На тонких червоних від природи губах з’являються синці тому фарбую їх помадою. Ще я спеціально вибирав місце подалі від жінок. Бо якщо жінка доторкнеться до мене, я відчую сильний удар струмом. По суті, так само, як мама, але в нього є перевага — рукавички, за допомогою яких він може торкатися жіночого роду.. Проте мені цей спосіб не допомагає.

До речі, я називаю маму в чоловічому роді не просто так. Він чоловік. Пояснювати чому він являється мамою довго. Якщо коротко: він народив мене з братом…

У цьому місті мене не було три роки. Перші пів року опіка перекидала мене по різних дитячих будинках та інтернатах в Нейвері. Костя, мабуть, хотів, щоб мене тримали під замком. Але не врахував, що проклятого неможливо втримати.

В інтернаті мене часто замикали в комірчині. Або в маленькій кімнатці, заставленій мішками з крупами. Невже вони думали, що я підкорятимуся їхнім правилам?! Нізащо! Не ту людину вони намагалися підкорити.

Ніксфорд не змінився— світло-рожеві лавки, знайомий кіоск на розі, стара реклама нагетсів, від якої деяких людей нудило Мама завжди казав: дім проклятого завжди кликатиме назад навіть якщо поблизу небезпека.

За декілька зупинок до кінцевої я почув як на підлогу впав хлопецьа вигляд років дванадцяти.

підходжу до нього. Перевірив пульс. Дихання слабке. Підходжу до водія

—Дитина задихається. У вас має бути маска для штучного дихання.

Чоловік поліз у бардачок, дістав балончик і передав його мені.

Повернувшись до хлопця, піднімаю його голову та прикладаю маску.

Пасажири одразу заметушилися. Маленька чорнява дівчинка заплакала.

До мене підбігла жінка років тридцяти.

— Ви його мама?!

— Так. У сина беттолепсія, яка супроводжується сильним кашлем із втратою свідомості, але дихання в нього не...

На останніх словах у жінки виступили сльози.

Вона потягнулася до сина. Я відпустив хлопця, передавши їй маску.

Натиснув кнопку виклику на наручному годиннику.

Підняв руку вгору, показуючи водієві їхати швидше.

— Кириле, у дитини беттолепсія. Дихає слабо. Я поставив кисневу маску.

— Продовжуйте їхати. Ми під'їдемо до найближчої зупинки.

Кирило поклав слухавку.

Я поклав пальці на грудну клітку хлопця.

Він не кашляв усю дорогу. Отже, стримував напади кашлю, тим самим перекривши доступ повітря.

— Розкажіть від початку до кінця, що сталося?

Дістаю з рюкзака футболку та підкладаю її під голову хлопця.

Обережно розтираю середину грудної клітки, щоб зняти напруження м'язів.

— Він пересів до вікна. Нападів за весь цей час не було.

Протяг зриває з мене капюшон.

Хтось із пасажирів скрикнув.

Я нафарбований, тому вони нічого не побачать.

Пальці хлопця трохи ворухнулися.

— Він приходить до тями.

Кажу спокійно, коли автобус зупиняється.

Обережно піднімаю дитину на руки.

Жінка забирає речі, бере дівчинку за руку і виходить разом зі мною.

Біля машини швидкої допомоги кладу хлопця на ноші.

Дівчинка запитує маму, чи все буде добре з братом, після чого подякувавши мені, вони поїхали на швидкій.

***

За три роки в дворі сусід скошував траву продаючи людям з села. Ми не просили за це гроші тільки щоб двір був чистим. Намацавши в рюкзаку ключ, відчиняю двері. Запах пилу відразу вдаряє в ніс.

Озираюся. У вікні за парканом дівчинка років восьми дивиться на мене, зістрибує з табуретки й тікає до будинку.

Знизивши плечима, прохожу коридором, розуміючи, скільки доведеться прибирати аби привести всі три поверхи.

Незважаючи на це, повернення до батьківського будинку стало найкращим рішенням. Плече обвиває пекучий біль. Напевно сьогодні знову не зможу прийняти душ.

Прямо коридором сходи ведуть на другий поверх. Стіни кремового відтінку. З лівого боку двоє дверей ведуть у вбиральню і комору. З правого — пральня та кухня.

На кухні великий простір. У середині кімнати шість чорних стільців стоять рівно, так само, як і три роки тому. На дерев’яному столі залишився посуд. Чорні меблі вкриті густим пилом. Біля вікна — два горщики із засохлими квітами. Зовсім не скажеш, що тут була пожежа. Хоча, не було.

Видохнувши, взяв необхідне приладдя в коморі вирішую привести до ладу кухню.

Через годину я почув дверний дзвінок. Спустився з другого поверху, відчинивши двері.

По той бік стоїть — усміхнений Владислав, сусід праворуч. Я відступив, даючи йому зайти.

Запросив його на кухню, поставив чайник. Я встиг замовити доставку продуктів і прибрати перший поверх.

— Чай, каву?

Питання вирвалося автоматично — як до відвідувачів, які роблять замовлення, бурмочучи щось під ніс або говорять загадками. Мені було байдуже — на відміну від інших офіціантів, яким перепадало від директора. Єдине від кого довелося тікати від служб опіки.

Влад обрав каву, ставлю одразу дві чашки, кладу зерна й заливаю окропом.

Поніс два горнятка до столу, сів навпроти сусіда.

— Тож як ти дізнався, що я приїхав? — питаю, відпиваючи каву.

— Діти сказали: хтось проник до будинку.

Губи розтягнулися в посмішці від згадки про дівчинку. Але розуміння про його батьківство прийшло не одразу.

Переводжу погляд на пейзаж за вікном. Владиславу нещодавно виповнився двадцять один.

Помітивши мій погляд, він додає:

— Два роки тому я взяв опіку над шістьма дітьми.

Я ледве не вдавився встав з-за столу.

Підійшовши до стільниці, дістав з шухляди тарілку з печивом ставлю перед Владом.

— Як тобі дозволили взяти дітей у дев’ятнадцять?

Облокотившись на спинку стільця, дивлюся на нього.

— Була безвихідна ситуація. Люди незрозуміло куди зникають. Мій будинок під охороною, тому вирішили поселити їх в мене.

Інтернати теж мають бути під охороною.

Перебив його я, він кивнув.

— Ми не знаємо, кого він взяв собі в працівники.

Сідаю назад, роблю ковток уже застиглої кави.

— Допоможеш прийняти душ?

Посмішка Влада стає ширшою коли він піднімається направившись вимити чашку.