СПАДОК МЕРЦЯ

Минуло три місяці відтоді, як я отримав ліцензію.

Мій офіс тулився в будівлі, яку архітектори Вашингтона, схоже, зводили як пам’ятник затяжній депресії: облуплена фарба, ліфт, що вив як поранений кит, і сусід-бухгалтер, який, судячи із запаху з-за дверей, харчувався виключно простроченою локшиною.

На скляних дверях золотом було виведено:

«Макс Варді. Приватний детектив».

Я сидів за столом, розглядав порожню склянку й слухав, як дощ відбиває нервовий дріб по підвіконню, коли двері відчинилися без стуку.

Вона зайшла так, ніби цей офіс належав їй.

Дорогий костюм. Підбори, варті мого річного орендного бюджету. І погляд — холодний, як лід, із тріщиною паніки, ретельно замаскованою під контроль.

Я впізнав її одразу. Колись бачив у світських хроніках.

Клер Грант. Колишня дружина Едварда Гранта. Жінка, яка вчасно вистрибнула з його корабля — ще до того, як він пішов на дно.

— Детектив Варді, — сказала вона рівно. Не запитання. Факт. — Ви — остання людина, до якої я б звернулася. І єдина, хто вижив після зустрічі із системою мого колишнього чоловіка.

Я відкинувся в кріслі. Воно відповіло стогоном — ніби теж було проти цієї розмови.

— Ви помилилися дверима, місіс Грант. Я шукаю зниклих собак і розгрібаю дрібний шантаж. Брудну білизну вашого чоловіка вже випрали в суді й вивісили на загальний огляд.

Вона навіть не моргнула.

— У суді показали лише те, що було зручно показати.

Конверт ліг на стіл тихо, але важко.

— Едвард подзвонив мені вчора з в’язниці. Він був наляканий. По-справжньому. Сказав, що люди, які стояли за поставками в Олд-Риджі, більше не задоволені його мовчанням. І що вони прийдуть по нашу доньку… якщо він не віддасть їм «протоколи».

Я перестав рухатися. Цього слова не було в матеріалах справи.

— Які ще протоколи? — тихо спитав я. — Грант був на вершині. Кому він міг перейти дорогу?

Клер зробила крок ближче.

— Ви ж працювали в системі, Максе. Такі, як Едвард, ніколи не грають соло. Зброя в шахтах — це лише прикриття. Через Олд-Ридж ішли гроші. Необліковані. І списки. Імена людей при владі, які були «в частці». По всій країні.

Вона зробила паузу.

— Архів. Такий, що може поховати половину Капітолія.

З конверта вона витягла фотографію.

Дівчинка виходить зі школи. Сонце. Рюкзак. Нормальне життя.

А позаду — в тіні дерев — сірий седан із урядовими номерами.

Я впізнав тип машини.

Такі стояли тієї ночі біля складу.

— Едвард сховав копію списків у Вашингтоні. Називав це страховкою життя. Але вчора…

Її голос тріснув. Вперше.

— Вчора його знайшли мертвим у камері. Офіційно — серце.

Я повільно підвівся. Стара лють повертається без попередження. Просто заходить і займає своє місце. Смерть Гранта означала лише одне — хтось почав зачистку. А якщо списки існують… я був єдиним, хто міг їх знайти. Бо я знав, як він мислив.

— Чому не ФБР? — спитав я, поправляючи кобуру під піджаком.

— Тому що я не знаю, хто з них уже в цих списках.

Вона дивилася прямо. Без захисту.

— Допоможіть мені, Максе. Не заради нього. Заради моєї доньки.

Я взяв фото. Сховав у кишеню.

Дощ за вікном тільки посилився.

— Ходімо, місіс Грант, — сказав я. — Подивимося, яку спадщину залишив ваш чоловік.

Я зробив паузу.

— Але якщо ми знайдемо ці протоколи… у нас буде лише два варіанти.

Вона мовчала.

— Тікати. Або спалити це місто до біса.