Тримай мене

00:34. Жовтень. П’ятниця, 2021 р. Сангдет.

________________________________________________

Сангдет сиділа у своєму кабінеті, переглядаючи незліченні звіти, договори та рахунки. Останні місяці вона майже жила на роботі, а якщо й випадала така рідкісна можливість потрапити до власної квартири, то просто падала без сил. Ресторан хоч і приносив непоганий дохід, а готель — на диво — навіть не в сезон був досить популярним серед іноземців, грошей усе одно хронічно бракувало. Вона жила в постійному стресі та пошуку нових інвестицій, а враховуючи обставини, зробити це було майже неможливо. Вона відкинулася на спинку крісла і втомлено потерла очі. Годинник показував 00:34.

Сьогодні знову доведеться ночувати тут… — подумала вона і на мить заплющила очі.

Телефон видав знайомий звук сповіщення. Сангдет із розчаруванням розплющила очі й узяла апарат до рук.

Instagram

Art: «Привіт. Як ти? Я хвилююся. Напиши, коли матимеш час».

Сангдет ніколи не мала особистих сторінок у соціальних мережах, але після того, як Антарі повернулася в її життя, це виявилося чудовим способом зв’язку. Вона створила фейковий акаунт і підписала його «Sun». Дівчина деякий час дивилася на екран. Сил майже не залишалося, але вона все ж вирішила відповісти:

Sun: «Привіт. Вибач, я давно хотіла тобі написати, але часу взагалі не було. Зараз я навіть не знаю, який сьогодні день. Здається, у мене все це — один великий нескінченний день».

Art: «Бідна, тобі треба взяти вихідний. Хоч один. Ти заслуговуєш на те, щоб трохи відпочити й виспатися. І до речі, він не приїздив до тебе?»

Sun: «Ні, це дивно. Мені здається, він щось замислив. Це справді підозріло».

Art: «Можливо, він нарешті зрозумів, що ти не потребуєш його опіки? Що ти маєш жити своїм власнім життям? Хоча… ти дійсно права. Ми ж говоримо про твого батька. Він точно щось задумав, будь обережна, будь ласка».

Sun: «Зараз я не хочу навіть думати про це. У мене й так достатньо головного болю. До речі, як гадаєш, твій брат колись сам зізнається, що він мені бреше? 🙂»

Art: «Дуже сумніваюся, це ж його завдання від Вічая :). Він пручатиметься до останнього. Я дозволяю тобі трохи познущатися з нього. 🙂»

Sun: «Аби ж я мала на це час… Як справи у тебе? Ти нарешті обрала будинок?»

Art: «Так, я вже зменшила кількість варіантів до двох. Я не хочу жити в місті, ти ж знаєш. Завтра поїду дивитися один із цих будинків. Це за півтори години їзди від Києва. Надішлю тобі фото. А зараз тобі треба відпочивати. І, будь ласка, візьми вихідний».

Сангдет знову заплющила очі.

Даша має рацію, я мушу відпочити… — подумала вона, підводячись, і підійшла до великого панорамного вікна.

На вулиці вирувало нічне життя. Завтра починається Вегетаріанський фестиваль. Тут, на Пхукеті, він триває цілих дев'ять днів. Сангдет давно хотіла потрапити на нього, але ніколи не мала такої можливості.

А чому б і ні? — вирішила вона. Схопивши піджак зі стійки біля дверей, вона вийшла з офісу.

Наступний день.

Сангдет розплющила очі й почула, як дощ бавиться з її терасою. Вона лежала на ліжку, не відчуваючи тієї втоми та слабкості, які переслідували її останні кілька місяців. Вона відновилася й відродилася, наче втомлена земля після літньої грози. Легко усміхнувшись, дівчина взяла до рук телефон.

Твою матір! Я зовсім забула зарядити телефон! — вилаялася вона й перевела погляд на настінний годинник.

ЩО?! Пів на чотирнадцяту?! Я проспала пів дня?!

Вона різко підхопилася з ліжка і кинула телефон на бездротову зарядку. Той, трохи набравшись енергії, засвітився дисплеєм. Сангдет із жахом подивилася на екран:

43 повідомлення

29 пропущених дзвінків

Я ж написала вчора секретарю, що сьогодні мене не буде в офісі! Що там сталося?! — вона гарячково почала переглядати сповіщення. Майже всі вони були від помічниці, але кілька повідомлень привернули її увагу особливим іменем.

Art: «Дивись, я побувала сьогодні в тому домі, і знаєш — я закохалася в це місце. Біля будинку є невелика річка, вона дуже схожа на ту, де ми бували з тобою в дитинстві. А ще тут надзвичайно спокійно. Надіслала тобі кілька фото. Що скажеш?»

Сангдет кілька хвилин розглядала фотографії, після чого відповіла:

Sun: «Будинок виглядає чудово. Ти зможеш зробити багато гарних ескізів. Але там взагалі немає сусідів? 🙂»

Art: «Ні 🙂 Тут є сусіди, але будинки стоять досить далеко один від одного, і це мене приваблює ще більше».

Sun: «Якщо ти відчуваєш, що це твоє, то не варто занадто довго думати — просто купуй».

Art: «Я вже купила 🙂»

Sun: «Вітаю тебе!»

Сангдет ще раз подивилася на фотографію, яка миттєво повернула її у дитинство. Тоді вони з Антарі проводили багато днів на річці, і щоразу все було по-новому. Життя не повторювалося, як у «Дні бабака». Тоді все навкруги здавалося загадковим і прекрасним. Сьогодні вона не хотіла думати ні про роботу, ні про батька. Вона хотіла просто бути. Бути не в полоні обставин, а створювати їх самостійно.

Сангдет звелася на ноги. Вона не знала, чим їй зайнятися. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє мала час зробити щось для себе. Постійна відповідальність, заборони й тиск батька позбавили її відчуття того, що в світі є щось хороше. Вона розсунула штори, щоб насолодитися прохолодним дощем, який ішов, здавалося, з самого ранку.

— І що мені робити? — задумливо промовила вона вголос і раптом помітила на столі пакет.

— Чорт! — вилаялася дівчина. — Я зовсім про це забула.

Вона взяла пакунок до рук і дістала з нього книгу в чорно-червоній обкладинці. Сангдет одразу звернула увагу, що на ній не було нічого, окрім назви та англійського слова «Hope».

— Норовлива дитина, — тихо промовила вона.

Пам’ять миттєво повернула її в день відкриття готелю. Чомусь серце забилося швидше, а щоки спалахнули рум'янцем, коли вона згадала, як м’які вуста торкнулися її — нехай і випадково, але цим поцілунком по тілу пробіг потужний електричний струм. Щось було в тій дівчині, що заважало забути її обличчя.

— То, значить, це ти — Хоуп, — промовила Сангдет. Вона згадала, що ще до зіткнення в ліфті звернула увагу на цю дівчину вдень у ресторані. — Чому я продовжую про тебе думати?

Сангдет відкрила книгу і швидко пробіглася сторінками. На останній було фото авторки та посилання на її соціальні мережі.

— Чудово, я ж не дуже-то розумію українську… — фиркнула Сангдет і взяла телефон.

Sun: «Антарі, я нарешті відкрила ту книгу, яку ти мені подарувала. Який вірш твій улюблений?»

Art: «Там на 12-й сторінці є вкладка з аркушем А4, розгорни його =)»

Сангдет виконала інструкцію подруги й розгорнула листок. На ньому було зображення вільних крил, а поряд — вірш із невеликим QR-кодом. Вона навела камеру телефону на код і побачила на екрані спочатку коротку анімацію, а потім — саму Хоуп, яка декламувала цей вірш.

Сангдет сиділа, затамувавши подих. Кожне слово, кожен жест, голос і зовнішність поєднувалися так гармонійно, що здавалося, перед нею не просто людина, а якесь чисте мистецтво. По тілу розлилося дивне тепло. Серце Сангдет шалено закаталося, наче вона вже давно знала цю дівчину. Ці емоції лякали: ніколи в житті вона не відчувала нічого подібного й поняття не мала, що все це означає. Сангдет слухала й слухала вірш знову і знову, не розуміючи жодного слова, але гарячі сльози самі котилися по її щоках. Щось у погляді Хоуп викликало в неї сильний, майже фізичний біль у грудях. Сангдет бачила там невимовну тугу й пустку.

— Я мушу знати переклад… — вона відклала книгу й написала Антарі.

Sun: «Ти можеш перекласти це для мене? Я можу скористатися перекладачем, але не впевнена, що це буде художньо й коректно».

Art: «Тільки той, що на 12-й сторінці?»

Sun: «А є в перекладі вся збірка?»

Art: «Не думаю 😀. Вона ще не настільки відома. Зачекай трохи».

За хвилину екран знову засвітився — прийшов текст. Сангдет почала читати повільно, вдумуючись у кожне слово. В її пам’яті одразу виринало відео: образ Хоуп, її майже дитяче обличчя, кумедні ямочки на щоках та очі, повні смутку й відчаю. На мить Сангдет відчула пекуче поколювання на своїй нижній губі, згадавши дотик у ліфті. Вона відклала телефон і подивилася у вікно. Дощ ніжно огортав місто, створюючи казкову, затишну картину. Сангдет любила дощ. Але зараз їй чомусь хотілося плакати. Вона не була сумною чи розчарованою, але всередині тремтіло щось таке, чого вона не могла ні пояснити, ні контролювати.

Вона стояла біля вікна, слухаючи стукіт крапель. Думки про Хоуп кружляли в її голові. Вона вирішила ще раз перевірити повідомлення, міркуючи про недавню розмову з Антарі, як раптом її роздуми перервав різкий дзвінок. На екрані висвітилося ім'я секретарки. Зітхнувши, Сангдет зняла трубку.

— Що сталося? — її голос був спокійним, але напруженим.

— Міс Чангкукса, у нас проблема! Один із наших основних клієнтів скасував замовлення на наступний місяць. Крім того, ми отримали скарги на обслуговування в ресторані. Що мені робити? — голос дівчини звучав панічно.

Сангдет зібралася з силами й почала чітко віддавати розпорядження, вирішуючи питання одне за одним. Вона планувала провести цей день для себе, але реальність безжально внесла свої корективи.

Коли розмова завершилася, вона знову повернулася до вікна. Дощ уже майже вщух, на вулиці вирувало життя, а Вегетаріанський фестиваль був у самому розпалі. Вона вирішила, що свіже повітря та зміна умов допоможуть їй розслабитися й упорядкувати думки. Швидко зібравшись, вона вийшла на вулицю.

Прогулюючись вулицями Пхукета, вона відчула, як напруга поступово зникає. Аромати страв, сміх людей і жива музика створювали святкову атмосферу. Вона змогла забути про роботу хоча б на кілька годин.

Ближче до вечора Сангдет повернулася додому. Сонце повільно опускалося за горизонт, забарвлюючи все навколо у фантастичні кольори. Вона налила собі келих вина й вийшла на терасу.

— Я не згадувала про тебе всі ці місяці… Чому зараз ти не йдеш з моєї голови? — тихо промовила вона й знову взяла книгу. — Чому я хочу знати про тебе більше?

Вона відкрила останню сторінку.

— Подивимося. Чудово, є Instagram.

Вона відкрила додаток і почала прокручувати стрічку Хоуп.

— Що це? — вона здивовано зупинилася на фотографії вірша англійською мовою, опублікованого менше доби тому.

“A beauty rare, beyond compare,

Left me breathless, standing there…”

— Це… я навіть не можу підібрати слів. Сангдет, що з тобою? Це всього лише вірші невідомої поетки. Вона живе за тисячі кілометрів від тебе, — говорила вона сама до себе, допиваючи перший келих. — А якщо я… Де мій фотоапарат?!

Сангдет забігла до спальні й схопила камеру з тумбочки.

— Тільки не будь розрядженим… — прошепотіла вона, вмикаючи пристрій.

Захід сонця майже догорів, але небо все ще залишалося неймовірним. Останні промені грали з хмарами, створюючи химерні відтінки рожевого, помаранчевого і фіолетового, які дзеркально відбивалися в морській гладі. Пальми на горизонті обрамляли цей пейзаж, додаючи відчуття спокою та гармонії. Сангдет раз по раз натискала на кнопку спуску затвора, намагаючись зафіксувати кожну мить цього видовища. Вона робила знімок за знімком, повністю розчиняючись у процесі. Вона так давно не тримала в руках камеру… Після того, як вона забрала її з батьківського дому, вона майже не знімала, але цього разу все було інакше. Була лише вона і об'єктив. Як колись у дитинстві, вона віддавала кожному кадру частинку своєї душі. Цей кадр був настільки досконалим, ніби вся краса вечора зосередилася в одному спалаху. Вона бачила в ньому відображення власних почуттів — таких же незрозумілих, як і цей прекрасний світ.

Сангдет сіла в крісло, знову гортаючи сторінку Хоуп.

— Чому її вірш так схожий на це фото? — промовила вона й налила ще вина.

На мить піддавшись імпульсу, вона рішуче прикріпила знімок у коментарях під віршем і написала:

«Thanks, that's inspiring» (Дякую, це надихає).

Її палець затремтів над кнопкою «Надіслати». Вона не була впевнена в тому, що робить.

— Вона все одно ніколи не дізнається, хто я… — сказала Сангдет і натиснула на екран.

Кілька днів по тому. Жовтень. Хоуп.

_________________________________________

Минуло кілька днів з того часу, як Хоуп востаннє виходила з дому. Їй не хотілося ні з ким зустрічатися чи спілкуватися. Всі її думки були зайняті тим, що сталося в Таїланді, і їй здавалося, що все навколо втрачає сенс. Вона сиділа на кухні, обхопивши коліна руками, і дивилася у вікно. Тепле світло ранкового сонця проникало в кімнату, на столі холола її улюблена кава, але Хоуп цього не помічала, занурившись у власні думки. Останнім часом її життя перетворилося на суцільний хаос: видання книги, тур, блоги, фанати і та дівчина в ліфті тайського готелю. Все сплуталося в один важкий клубок, який виснажував її. Хоуп знала, що не можна піддаватися почуттям — колись це принесло їй занадто багато болю. Багато років їй вдавалося тримати захист, але зараз вона не втрималася. Просто не змогла…

— Я все одно ніколи тебе більше не зустріну, — тихо промовила вона, відчуваючи гострий розпач і тремтячий біль. Вона сильніше притисла коліна до грудей. — Мені треба забути про тебе…

Її роздуми перервало різке сповіщення на телефоні.

Оля: «Я дала тобі достатньо часу, щоб розібратися в собі. Завтра у нас робота, подзвони мені».

Хоуп здивовано підняла брову.

— Ну так, як завжди. Ти ніколи не даси мені спокою, — роздратовано кинула вона в порожнечу кухні.

Телефон буквально розривався від сповіщень. Уже кілька днів вона не заходила на сторінку, яку їй передала Оля.

Треба зібратися!

Хоуп відкрила Instagram, щоб переглянути коментарі до свого останнього англомовного допису. Вони були однотипними: схвальні, негативні, багато хто дивувався такому різкому повороту в її творчості. Але один коментар змусив її зупинитися. Він здався їй абсолютно особливим.

User: Sun

Підпис: “Thanks, that's inspiring.”

Хоуп кілька хвилин невідривно дивилася на прикріплену фотографію. На знімку був зафіксований неймовірний пейзаж: сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в яскраві відтінки рожевого, фіолетового та золотого, а хмари нагадували дві душі, які зустрілися на небесах, але не можуть торкнутися одна одної. Перед нею поставав вид на узбережжя, де море зливалося з небом, утворюючи нескінченний простір. На передньому плані виднілася розкішна тераса, занурена в зелень, зі зручними кріслами навколо круглого столу. Тёплі вогні додавали затишку цій неймовірній картині. Пейзаж був настільки захопливим, що серце наповнилося дивним відчуттям спокою. Вона не могла відвести очей. Її душа, досі скута болем і сумнівами, раптом відчула, як щось тепле огортає її, повертаючи рівновагу, якої вона не знала вже багато років. Але контекст повідомлення бентежив. Автор писав англійською.

— Ого. Цікаво, це її власне фото? — Хоуп швидко перейшла на сторінку профілю автора й наткнулася на пустку. Профіль був абсолютно порожнім: ні публікацій, ні репостів, лише кілька закритих друзів і жодних підписок.

— Хто ти? — вона знову підняла брову, виражаючи зацікавленість.

Взагалі, цим рухом Хоуп виражала спектр багатьох емоцій, але цікавість зараз була найсильнішою. У ній прокинулася дитяча жага до невідомого. Це фото настільки точно передавало атмосферу вірша, що людина, яка його зробила, однозначно мала тонкий зв'язок із її творчістю. Вона згадала рядки, які колись написала: «Любов з першого погляду — як спалах, що змінює все навколо…» Це фото було саме таким спалахом.

Хоуп вирішила задовольнити свій інтерес і відповіла на коментар в особистих повідомленнях:

Хоуп: «I'm glad to help. This photo is simply incredible. Do you know how I feel when I look at it?» (Рада допомогти. Це фото просто неймовірне. Ти знаєш, що я відчуваю, коли дивлюся на нього?)

Вона довго вагалася, чи варто це надсилати, але все ж натиснула кнопку. Вона продовжувала дивитися на знімок, дозволяючи собі знову пережити ті емоції, які керували їю під час написання вірша.

Як ти змогла так точно все передати?

Того ж дня. Сангдет.

________________________________

Одного вихідного їй явно виявилося замало. Робочий день Сангдет перетворився на суцільний хаос, вона ніяк не могла зібратися з думками. На моніторі миготіли цифри й документи, але вона бачила перед собою лише вчорашню фотографію та профіль Хоуп.

Навіщо я взагалі написала той коментар? Чи прочитала його Хоуп? Не варто було цього робити! Навіть якщо вона відповість, що я їй скажу?! Мені не можна ні з ким зближуватися, це завжди погано закінчується. Досить того, що Антарі зараз ризикує…

Раптовий звук повідомлення змусив Сангдет здригнутися. Вона мало не підскочила в кріслі й миттєво схопила телефон, наче від цього залежало її життя. Шторка сповіщень показала текст:

Хоуп: «I'm glad to help. This photo is simply incredible. Do you know how I feel when I look at it?»

Що це? Не може бути… Це від неї! Чому я так хвилююся? Що мені тепер робити?

Сангдет швидко набрала відповідь, боячись, що якщо забариться, то передумає взагалі:

Sun: «Я давно не фотографувала. Я рада, що тобі сподобалося. Я не можу знати твоїх почуттів. Це всього лише те, що відчуваю я, коли читаю твій вірш».

Вона відправила це і поспіхом відклала телефон, наче боячись, що хтось заскочить її на гарячому. Сангдет боялася писати, боялася відповіді, вона взагалі останнім часом перебувала в стані глухого страху. Ніхто ніколи не цікавився нею як людиною через її батька — той нікому б не дозволив бути поруч із його донькою. А Сангдет просто не знала, що таке нормальні стосунки, не мала змоги дізнатися й відчути. Те, що вона переживала зараз, читаючи вірші Хоуп і згадуючи її образ, її м’які вуста, було для неї абсолютно невідомим і бентежним.

Екран знову блимнув:

Хоуп: «Якщо ти давно не фотографувала, то у тебе природжений талант. Це фото пронизане емоціями з найпотаємніших куточків душі. Коли я дивлюся на нього, я відчуваю… А відчувати — це найголовніше».

Сангдет була вражена, побачивши це в особистих повідомленнях, але швидко відповіла:

Sun: «Раніше це було моєю пристрастю. Але… я була занадто зайнята, щоб згадувати про це. Чи можу я тебе про щось запитати?»

Хоуп: «Але? Так, ти можеш запитати, якщо відповіси на моє запитання. Як я можу до тебе звертатися?»

Хоуп і сама не розуміла, чому продовжує цей діалог. Але вона не відчувала жодного дискомфорту; вона писала так, ніби знала цю людину вже дуже давно.

Sun: «Ім’я? Я просто ще одна твоя шанувальниця. Але якщо дуже потрібно, ти можеш називати мене Sun. Отже, чи є у тебе ще вірші, написані англійською мовою?»

Хоуп: «Приємно познайомитися, Sun. Вибач, але цей вірш єдиний, це виняток. Я пишу виключно українською».

Сангдет зовсім забула про роботу, чекаючи на кожне наступне сповіщення. Це було непрофесійно, дивно й абсолютно на неї не схоже. Вона спробувала сконцентруватися і відкрила звіт за останній місяць. Телефон знову завібрував, і вона миттю схопила його.

Батько — розчаровано прочитала вона напис на екрані.

«Привіт. Я згадав, що ти маєш бути присутня зі мною на щорічному заході. Пават заїде за тобою завтра о 12:00».

— Покидьок! Ненавиджу тебе! — закричала Сангдет і з силою жбурнула телефон у стіну.

Вона відчувала, як лавина образи та гніву, що накопичувалися роками, зносить стелю покірності, яку так ретельно вибудовував її батько.

— Твою матір! Як же я тебе ненавиджу! Ти забрав у мене Антарі! Ти забрав у мене життя! Ти забрав у мене мрію, перетворивши на бездушне чудовисько! Краще б помер ти, а не дідусь! — раніше Сангдет боялася навіть подумки дозволити собі такі слова, вона була повністю просочена маніпуляціями батька. Але переїзд на Пхукет і зустріч з Антарі щось безповоротно змінили всередині. Ніби вона спала роками, а тепер потроху прокидалася від кошмару, створеного її батьком.

— Бляха, мій телефон!.. — Сангдет миттю натиснула кнопку виклику на робочому столі, і привітна секретарка за секунду опинилася в кабінеті.

— Міс Чангкукса, ви викликали? — дівчина з усмішкою зайшла, але, наткнувшись на погляд Сангдет — холодний, пустий і водночас лютий, — відчула, як по спині пробіг мороз. Вона опустила очі й побачила на підлозі розтрощений апарат.

— Мені потрібно два нових телефони, — спокійно сказала Сангдет.

— Є якісь конкретні побажання? — ледве змогла вимовити секретарка.

— Таких, як був цей, — Сангдет вказала рукою на уламки айфона. — І швидко!

Дівчина лише перелякано кивнула й поспіхом вибігла в коридор.

Весь день Хоуп не знаходила собі місця. Здавалося, час просто знущався з неї. Щоразу, коли приходило якесь сповіщення, її серце завмирало. Вона десятки разів перевіряла мобільний, хоча знала, що від Sun нічого немає. У неї було дивне, майже містичне передчуття, що ця незнайомка насправді їй близька. Кожне слово, написане цій дівчині, йшло від самого серця. Зазвичай їй доводилося примушувати себе написати бодай слово комусь, навіть у важливих справах, а тут усе лилося само собою.

Надвечір терпець Хоуп увірвався. Вона вирішила піти на прогулянку, сподіваючись, що свіже повітря допоможе зосередитися й відволіктися. Надягнувши великі навушники, щоб повністю відгородитися від навколишнього світу, вона поринула у свій внутрішній простір. Прогулюючись парком, вона знову й знову прокручувала в голові кожну деталь їхньої короткої розмови. Хто ця дивна жінка? Чому вона так зачепила її?

Присівши на лавку під старою березою — єдиною в усьому парку, — Хоуп глибоко вдихнула й вирішила просто почекати. Вона дістала телефон, і в цю саму мить на екрані з'явилося нове повідомлення:

Sun: «Вибач за пізню відповідь. Були технічні проблеми з телефоном. Чому ти більше не пишеш англійською?»

Це точно не її справжнє ім’я. Хто взагалі називає дитину Сонцем? — Хоуп підняла брову.

Хоуп: «Що сталося з твоїм телефоном? Я написала цей вірш для однієї людини, але впевнена, що вона ніколи його не побачить».

Вона відправила повідомлення і тут же подумала: Якого біса я все це їй розповідаю?! Хоуп була шокована власною відвертістю. Вона ніколи нічого не розповідала незнайомцям, та що там незнайомцям — навіть Оля з Дашею не знали справжньої історії цього вірша.

Sun: «О, мій телефон… Він упав. Сильно впав і вдарився об стіну. Що ж до вірша — не хвилюйся, світ занадто дивний і непередбачуваний, щоб говорити настільки категорично. Я впевнена, що людина, якій адресовано ці рядки, була б неймовірно щаслива прочитати їх. Чому ти не віддаси цей вірш особисто?»

Сангдет відправила це повідомлення й відчула, як серце боляче стиснулося від раптової образи. Це почуття було абсолютно нелогічним. Що могло його викликати? Чому вона раптом з глухою відразою подумала про ту невідому людину, якій Хоуп присвятила вірш? Загубившись у своїх роздумах, Сангдет почала збиратися додому — було вже надто пізно, а ночувати в офісі в неї не було жодного бажання.

Хоуп: «То ти, виходить, досить імпульсивна? =) Твій телефон не вижив? Щоб учинити таке, тебе мав хтось добряче дістати. Ти віриш у те, що все в нашому житті не випадково? Що ж до вірша — я не можу віддати його. На жаль, життя занадто часто буває несправедливим».