Тримай мене

14:30. Вівторок. Сангдет.

_____________________________

— Чому я маю їхати завтра?! Ти казав, що в мене є цілий тиждень для зборів! — кричала Сангдет у слухавку, не стримуючи емоцій.

— Ти маєш сміливість так зі мною розмовляти?! Мені здавалося, ти давно пройшла підлітковий вік і розумієш, що в бізнесі немає поняття «особистий час», — як завжди, крижаним тоном промовив Чатур.

— Так, звісно, тату. Немає нічого важливішого за твої готелі та ТВІЙ бізнес.

— Знову за своє. Сарказм залиш для розмов із матір’ю. А зараз іди збирай речі. Зранку за тобою заїде Пават і відвезе до аеропорту.

— Я не полечу… — тихо промовила Сангдет. — Ти знаєш, я боюся літати.

— Не вигадуй. Що з тобою може статися?

— Ну хоч тут ти можеш піти мені на поступки? Я поїду машиною. До того ж, не доведеться витрачатися на покупку нового авто вже на Пхукеті.

Сангдет ледь помітно посміхнулася. Вона знала слабку сторону батька — гроші. Чим менше витрат, тим він задоволеніший.

— Добре. Їдь машиною. Але щоб у четвер була на Пхукеті. Я чекатиму там, щоб передати документи та представити тебе забудовникам, — він відрізав це, наче виніс вирок, і поклав слухавку.

Сангдет чекала. Сама не знала, на який знак. Можливо, оголосять штормове попередження чи станеться цунамі, щоб їй не довелося завтра сідати в ту кляту машину.

Проте ранок видався спекотним і сонячним. Допивши останню каву у своєму помешканні, вона подивилася на три валізи в коридорі.

Невже це все, що я маю?

Вона ніколи не почувалася так пригнічено. Усі важливі речі, усі спогади вмістилися в ці пластикові коробки. Одяг вона майже не брала — лише найнеобхідніше.

Давно час оновити гардероб. Я все ж таки їду на курорт, — подумала вона, і на обличчі з’явилася слабка посмішка.

— Вже час, — вона викликала персонал і спустилася на парковку.

Виїжджаючи зі стоянки, Сангдет різко натиснула на гальма.

— Мій фотоапарат! Я маю його взяти! — закричала вона в порожнечу салону.

Це було непросте завдання. Камера залишилася в її дитячій кімнаті, у будинку батьків. Сангдет зовсім не хотіла зустрічатися з ними. Останній раз вона була там ще після університету. Але саме зараз їй до нестями кортіло торкнутися того, що вона колись втратила.

Будинок її дитинства був занадто великим. Завжди ідеальний зелений газон, квіти, дерева... Задній двір виходив до річки. Колись вона любила там гратися, і дідусь побудував для неї альтанку. Цей район нагадував радше квартал королівських палаців, ніж житло для звичайних людей.

Серце калатало все сильніше. Вона підняла очі на вікно своєї колишньої спальні.

____________

FLASHBACK

____________

— Сангдет, спускайся, ми запізнимося на свято! — крикнув батько з першого поверху.

— Я вже йду, тату!

Маленька Сангдет ніяк не могла обрати ремінець для нової фотокамери — подарунка дідуся.

— Мамо, де мій ремінь із динозавром?! — наче в рупор, прокричала вона.

— Люба, він у пральній машині. Ти ж сама впустила його в калюжу вчора, — відгукнулася мати теплим, лагідним голосом.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов високий, стрункий чоловік із сивиною та вусами, одягнений у традиційну білу сорочку. Це був Сарают. Його очі світилися ніжністю.

— Сонечко, візьмімо ось цей, — він показав на яскраво-жовтий ремінець. — Він такий само сонячний, як і ти.

На стінах кімнати висіли фотокартки та дитячі малюнки. На полицях — іграшки та книжки. Посередині — велике ліжко з кольоровою білизною.

Маленька Сангдет потягнулася за жовтим ремінцем.

— Жовтий — мій улюблений! Як ти здогадався, дідусю?

— Бо ти завжди була непередбачуваною. Коли кажеш одне — насправді хочеш інше, — посміхнувся він.

— Дякую, діду. Ти єдиний знаєш цей секрет.

— Нема за що, люба. Тільки нікому не кажи, що ти моя улюблениця, бо батько образиться, — прошепотів він і тихо засміявся.

Вони вийшли до батьків, які вже чекали біля дверей.

— Нарешті! Ми запізнюємося на п’ятнадцять хвилин! — Чатур роздратовано попрямував до виходу.

— Не хвилюйся, ми все встигнемо, — примирливо сказала мати.

— Так, сину, не будь таким напруженим. Це ж свято, — додав дідусь, крадькома підморгуючи внучці.

У машині дідусь сів посередині заднього сидіння. Це було не надто зручно для дорослого, але він хотів бути ближче до дівчинки.

— Сонечко (тільки йому вона дозволяла так себе називати), ти збираєшся сьогодні фотографувати?

— Звісно, дідусю! Подивись, це ж неймовірно!

Сангдет бачила красу в усьому. Для неї рисові поля здавалися драконами, що ширяють у небесному океані, а пальми — кумедними птахами. Ближче до міста люди збиралися в групи, несли кошики з їжею, одягнені в яскраві традиційні тканини. Всі посміхалися.

— Посміхнись, діду! — вигукнула вона. — Я закарбую тебе в пам’яті навічно!

______________

Теперішній час.

______________

Сангдет підійшла до воріт. Вона пам’ятала код замку, наче вводила його вчора. Алея з тропічними квітами зустріла її співом птахів. Не встигла вона натиснути на дзвінок, як двері відчинив персонал. На порозі стояла покоївка.

— Я думала, кун Чатур щось забув… — здивовано промовила вона.

— Батьки вдома? — перебила її Сангдет.

— Ні, кун Чатур у готелі, а мати поїхала до сестри.

— Добре, — Сангдет нервово видихнула. — Я зайду у свою кімнату. Будь ласка, не кажи батькові, що я була тут.

— Ви приїхали за камерою, чи не так? — з теплою посмішкою запитала жінка.

Сангдет здригнулася. До цього ранку вона й не згадувала про апарат.

— Звідки ти знаєш?

— Я тут дуже давно. Бачила, як ви народилися. Бачила, як вперше взяли цю камеру з рук дідуся. Ви мали за нею повернутися.

Покоївка згадала, як Сарают змушував маленьку Сангдет заплющувати очі перед подарунком.

— Відкривай оченята. Це твоя перша особиста річ. Бережи її та завжди пам’ятай, хто її подарував.

На очах Сангдет виступили сльози.

— Ви бачили тут занадто багато, — гірко промовила вона. — Мені потрібна лише камера.

— Ви ж пам’ятаєте дорогу до кімнати? — засміялася покоївка.

— Намалюй мені карту, — у відповідь посміхнулася Сангдет і швидко пішла вгору сходами.

Біля дверей спальні вона зупинилася. За ними було надто багато спогадів, які вона не хотіла тривожити. Відчинила двері — у ніздрі вдарив запах пилу.

— Тут взагалі не прибирають? Та де ж вона...

Вона витягла важку коробку з-під ліжка.

— Ось ти де!

Всередині були старі іграшки, об’єктиви та купи дбайливо надрукованих фотографій.

— Я точно пам’ятаю фото дідуся. Де воно?!

Сангдет хаотично рилася в речах.

— Його тут нема! Невже викинули?! — вона розчаровано штовхнула книжку на полиці. — Я повернуся і знайду його. Чуєш, дідусю? Я знайду!

Здавалося, вона шукала не фото, а своє втрачене життя. Все змінилося в чотирнадцять, коли батько віддав її до пансіону. Тільки Сарают був проти, але Чатур був непохитним. А після смерті дідуся ніхто вже не міг зупинити його план «виховання».

Сангдет практично вибігла з будинку, не помічаючи нічого навколо. Вже біля машини її наздогнала покоївка.

— Зажди! Ти не це шукала, намагаючись розтрощити кімнату? — вона протягнула конверт.

— Що це?

— Сама подивись.

Сангдет витягла невелике фото. Її руки затремтіли, як пальмове листя на вітрі. Це був він. Усміхнений дідусь дивився на неї, наче живий.

— Де ти це взяла? Чому воно в тебе? — сльози покотилися щоками.

— Твій дідусь дав мені його перед смертю. Сказав, що одного разу ти почнеш скидати пута батька і повернешся за надією.

— Ти зберігала це всі ці роки?

— Так. Твій дідусь не міг дозволити Чатуру забрати в тебе останню надію.

Через десять хвилин Сангдет уже виїжджала за місто тим самим маршрутом, що й колись із сім’єю. Ті ж поля, те ж небо. Але вона вже була іншою. Вона не шукала дива.

Роздуми перервало смс:

«Сангдет, сподіваюся, ти в дорозі. Завтра чекаю на Пхукеті».

Обличчя дівчини спотворив гнів. Вона швидко набрала відповідь:

«Не хвилюйся, все буде добре. З проєктом усе буде добре, Батьку».

Вона прочитала це повідомлення і сильніше натиснула на газ.

12:00. Вівторок. Хоуп.

_________________________________________________

Хоуп дивилася в монітор і не знала, як вчинити. Ця пропозиція суперечила всім її принципам. Її влаштовував її маленький, безпечний світ. Вірші були її терапією, таємним способом вивільнити біль.

— Це просто безглуздя! Мені це не потрібно! — вона відштовхнула мишку, наче щось огидне.

Вона гнівалася на Олю за безтактність, але ще більше — на себе за слабкість. Схопивши блокнот, вона вирвала аркуш із недавнім віршем, розірвала на шматки й кинула через плече.

— Краще б я взагалі нічого не писала!

Задзвонив телефон. Оля. Хоуп вирішила зірвати на ній усю злість:

— Алло, Олександра Мельник слухає, — промовила вона офіційним, фальшивим голосом.

— Фу, ти чого?! Більше так не кажи! — обурилася подруга. (Справжнє ім'я Хоуп усі давно забули). — Ти що, видалила мій номер? Я хочу поговорити.

— О, яка несподіванка! Хочеш відправити ще одну мою збірку кудись? — саркастично запитала Хоуп.

— Дуже смішно. Я робила це для тебе! Ти ж талановита, але вперта, як баран, правильно батьки казали.

— Цікавий спосіб умовляння. Так от: Я НІКУДИ НЕ ЙДУ! — крикнула Хоуп у трубку.

— Ти просто боїшся змін, Хоуп. Ховаєшся за іграшками та книгами. А як ти збиралася подорожувати? Там кожен день — це хаос. Ти взагалі пам’ятаєш це слово?

— Досить! Ти просто хочеш зробити з мене свій черговий успішний проєкт. Для тебе люди — це лише цифри!

— Хоуп, ти просто…

— Досить! Це моє життя, не твоє! — Хоуп натиснула «завершити дзвінок» і кинула телефон на диван.

— Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Вона кричала це собі. Бо знала: Оля права. Вона мріяла про зміни, але панічно їх боялася. Страх був її постійним супутником — він зустрічав її з роботи й готував каву вранці.

Вона впала на диван і притиснула до себе плюшевого ведмедика, якого колись виграла в покер. Тоді вона була сміливою. Не боялася ризику.

— Чому я не можу бути такою зараз? — прошепотіла вона. — Це або змінить моє життя, або просто дасть досвід. Та зроби ж ти хоч щось, ганчірко!

Вона знову вхопила телефон, відкрила лист від видавництва.

«Зв’яжіться за номером +380970774649».

Вона почала набирати номер і заціпеніла. На екрані висвітилося ім'я: Оля.

Гнів спалахнув з новою силою. Вона натиснула «виклик». Як тільки Оля зняла трубку, Хоуп почала кричати:

— Чому ти не сказала, що це ти?! Це ти керівниця проєкту? Чому мовчала?!

— А ти б відкрила лист, якби знала? — спокійно запитала Оля.

— То я маю йти на зустріч із тобою?!

— Заспокойся. Давай обговоримо. Ти можеш публікуватися під псевдонімом, ми щось придумаємо...

— Я вже погодилася! Я згодна!

— Ти… що?! — в голосі Олі почувся справжній шок.

— Ти була права, — тихо додала Хоуп. — Я боюсь, але хочу вибратися з цього кола.

— Я... я навіть не знаю, що сказати. Підготувала цілу промову, а тут таке.

— Випий ромашкового чаю, — засміялася Хоуп. — Буду о 16:00.

_________________________

Кількома годинами пізніше.

_________________________

Хоуп приїхала на таксі. Руки тремтіли. Велика скляна будівля з синім логотипом «Сонячний промінь» височіла перед нею.

Рішення прийнято. Назад шляху немає.

У фоє пахло свіжістю. Люди кудись поспішали. Хоуп нервово написала Олі: «Я тут, що далі?».

Відповідь: «Скажи охоронцю, що ти до мене. І не загубися в ліфті!».

На 13-му поверсі Оля вже чекала її в коридорі.

— Заходьте, будь ласка!

Хоуп жартівливо штовхнула її в плече:

— Відійди, ти займаєш надто багато місця.

Кабінет Олі був хаотичним: теки, макети обкладинок, папери...

— Ти хоч знаєш, якого кольору твій стіл? — посміхнулася Хоуп.

— І тобі привіт. Сідай... куди-небудь. — Оля скинула папери з білого крісла. — Я пишаюся тобою. Але маю наручники, якщо захочеш втекти.

Оля витягла товсту картонку:

— Це макет обкладинки для «Серця у краплинах сліз».

Хоуп взяла її в руки. Чорно-білий фон, яскраве червоне серце, з якого падали темні сльози. І ім’я — Хоуп, написане шрифтом, що нагадував розмиту матрицю.

— Це... дуже гарно... — прошепотіла вона.

— Дизайнер прочитав твої вірші й сказав, що одразу відчув, якою має бути обкладинка.

Потім Оля витягла теку з контрактом.

— Тут усе: аванс, роялті, терміни. Твою поезію мають знати не лише в Україні, а й у світі.

Хоуп водила очима по тексту. Аванс? Роялті? Все це здавалося сном.

— Це так складно...

— Ти справді можеш стати кращою. Ти просто не віриш у себе.

Раптом двері відчинилися, і зайшла дівчина років тридцяти. Довге біле волосся, очі, що світилися, як небо. В її зовнішності поєднувалося щось українське та загадково-азійське.

— Привіт, — вона ніжно посміхнулася. — Я Даша. Дизайнерка твоєї обкладинки.

Хоуп встала, щоб привітатися, а потім прошепотіла Олі:

— Ти не могла уточнити, що дизайнер — така гарна дівчина?

— Привіт, я Хоуп. Певно, ти вже здогадалася з поведінки Олі, — Хоуп потисла Даші руку.

— Я так тебе і уявляла, — зашарілася Даша. — Твій талант неймовірний.

— Дашо, покажи їй те, що принесла, — загадково додала Оля.

Даша ввімкнула планшет. Це була анімація на вірш «Крила». Слова перетворювалися на крила, що несли героїню вгору, геть від сірої землі.

Хоуп відчула гострий біль у грудях і клубок у горлі.

— Дашо... це...

— Не треба слів, — Даша подивилася на неї. — Я знаю, що я неперевершена.

Хоуп невільно посміхнулася.

— Ти сама це придумала?

— Так. Людина, яка написала таке, повинна мати крила.

— Це стане твоєю візитівкою, — підхопила Оля. — Ти будеш на білбордах. Ми перекладемо вірші іншими мовами. Створимо сайт...

— Чекай! Тебе вже занесло! — роздратовано перервала Хоуп.

— А тепер найголовніше. Ти готова? — Оля подивилася на контракт.

Хоуп згадала анімацію. Згадала відчуття свободи. Подивилася на Дашу, потім на Олю.

Вона взяла ручку і поставила свій підпис.

— Так, я готова. Шляху назад не буде.