Тримай мене

7:32. Таїланд. Понеділок. Листопад, 2020 р. Сангдет.

__________________________________________________

Сангдет прокинулася від наполегливого дзвінка. Розплющивши очі, вона побачила на екрані миле фото доньки й батька на сімейному святі. Дівчина важко зітхнула.

— Та прокинулась я! Нащо мені дзвонити щоранку?

Її бажання розмовляти з Чатуром дорівнювало нулю. Вимкнувши звук, вона кинула телефон на біле простирадло. Сонце вже нахабно просвічувало крізь шовкові фіранки її розкішних апартаментів у новобудові. Сангдет потягнулася й поглянула на стіну, де висіли світлини різних куточків світу: Мадрид, Осло, Нью-Йорк. Колись вона мріяла подорожувати та фотографувати, прагнула побачити Букінгемський палац, Колізей та норвезькі фіорди. Але тепер це здавалося лише наївними дитячими ілюзіями.

— Не сьогодні! — кинула вона в бік стіни й без жодного ентузіазму встала з ліжка.

Ранковий душ був її єдиною розрадою. Проходячи повз дзеркало, вона зупинилася й тихо хмикнула собі під ніс:

— Ну привіт, розчарування.

З дзеркала на неї дивилася неймовірно вродлива дівчина з вугільно-чорним волоссям та глибокими карими очима. Вона була чарівною, проте її погляд видавався настільки неживим, що в самій смерті, здавалося, було більше вогню. Сангдет давно перестала впізнавати себе у цьому відображенні. Вона різко розсмикнула штори, і юрба сонячних зайчиків залетіла до кімнати, засліплюючи її.

— Сьогодні знову буде спека, — промовила вона й підійшла до шафи.

Велика гардеробна більше нагадувала окрему кімнату. Сангдет гірко посміхнулася.

— Ось де закінчується мій вибір… — прошепотіла вона, знімаючи з вішака чорну довгу сукню. Додавши до образу бежевий жакет, вона покинула квартиру.

Вулиця зустріла її небувалою задухою. Хоча календар показував листопад, у Таїланді прохолоди годі було й чекати. На стоянці виблискував новенький Nissan Ariya — черговий дорогий подарунок батька на день народження.

— Мені потрібна кава…

Невелика затишна кав’ярня за два квартали від готелю завжди рятувала її від зайвої взаємодії зі співробітниками та батьком, який обожнював снідати в готельному ресторані. Тут панував густий аромат зерен та свіжої випічки. Щоразу Сангдет ловила себе на думці, що цей запах — чи не єдине, що її заспокоює.

Коли вона увійшла до готелю, батько вже стояв у фоє. Високий, сивий, він випромінював впевненість, що межувала зі злобою до всього, що не вписувалося в його плани. Сангдет була єдиною спадкоємицею готельної імперії. Точніше, так вирішив він, і вона не мала права голосу. Чатур виховував її як інструмент. Щоразу, коли вона намагалася завести нові знайомства, він перевіряв цих людей, забороняючи спілкуватися з "небажаними". Для нього люди були лише ресурсом або сміттям на шляху до успіху. Його не цікавило життя доньки — йому потрібна була слухняна та ефективна функція.

— Доброго ранку, кун Чатур, — сказала Сангдет, намагаючись звучати ввічливо.

— Доброго ранку, Сангдет. Сьогодні заїжджає новий клієнт, номер люкс. Зроби все, щоб він залишився задоволений.

— Розумію, — покірно відповіла вона.

Хоча насправді вона нічого не розуміла. Чому вона? Чому саме їй доводиться проживати це чуже, синтетичне життя? Чому вона має прислужувати тим, хто не бачить у ній людину?

— Добре, йди працюй. Сподіваюся, ти зробиш усе правильно, — кинув батько, прямуючи до кабінету.

Сангдет щосили намагалася придушити почуття, що рвалися назовні. Їй хотілося кричати. Хотілося розтрощити цей ідеальний квітник посеред фоє і вигукнути, що все це їй огидне, що це не її світ! Але вона мовчала. Мовчання — єдине, що належало лише їй. Колись вона планувала втекти, але ближче до двадцяти п’яти років надія згасла. Тепер вона просто існувала за інерцією.

Кожен її день був копією попереднього: механічно, безрадісно, порожньо. Вона перестала помічати навколишню красу — ні квіти, ні яскраві прапорці вздовж доріг більше не мали значення. Люди навколо стали безликими масками. А найстрашніше — вона перестала помічати саму себе: свої думки, мрії, почуття. Вона була лише схемою, яку професійно вибудовував батько.

9:00. Україна. Понеділок. Листопад, 2020 р. Хоуп.

______________________________________________

Хоуп прокинулася від пташиного співу. Посміхнувшись, вона потягнулася. Коли взяла до рук телефон, зрозуміла, що ранок уже добряче розгулявся. Сьогодні був її вихідний. Жодних планів, жодних обов’язків — лише вона, її думки та мрії. Хоуп давно звила собі гніздо десь глибоко у підсвідомості, рідко виходячи на поверхню. Навколишній світ здавався їй занадто жорстким, а її душа залишалася вразливою. З дитинства вона не сприймала чужих правил, йшла проти течії, але ніколи — проти себе. Батьки відчули цю особливість доньки й не заважали їй плекати свою уяву.

Найбільше Хоуп любила писати. Вона не шукала грошей чи визнання — її метою було вихлюпнути на папір той величезний внутрішній космос, що палав усередині. Усі її вірші були про життя та кохання, хоча з останнім їй хронічно не щастило.

Хоуп кинула погляд на годинник.

— Треба підійматись, на мене чекає ще один чудовий день.

Вона вимовила своє фірмове: "Сірі, музику!". Кімнату наповнили чарівні азійські мелодії. Вона обожнювала починати ранок з кави та звуків Сходу. Нарешті визначившись із піснею, під яку можна було вилізти з-під теплої ковдри, Хоуп опустила ноги на підлогу. Відчувши приємну прохолоду, вона підняла брову й посміхнулася:

— Обожнюю осінь!

За десять хвилин уся її невеличка квартира пахла, як найкраща приватна кав’ярня. До вибору зерен Хоуп завжди підходила з релігійною прискіпливістю.

— Чудово! — прошепотіла вона, зробивши перший довгоочікуваний ковток.

Великий годинник у вигляді корабля на кухні показував майже десяту. Ранкову ідилію перервав дзвінок.

— Ти сьогодні збираєшся до міста? — почула вона в трубці ніжний голос матері.

— Так, хочу прогулятися парком. Ти щось хотіла? — запитала Хоуп, мимоволі піднявши брову (це був її улюблений жест).

— Заїдь до нас. Ми не бачилися цілий тиждень, — тепло промовила мати.

— Звісно. Я все одно буду поруч.

— Тоді до зустрічі. І купи щось до чаю.

— А то б я сама не здогадалася, — з іронічною посмішкою відповіла Хоуп і поклала слухавку.

За годину вона вже була готова до нових звершень. Хоуп замкнула двері своєї однушки на дев’ятому поверсі панельки.

— Бісів ліфт! — вилаялася вона. — Знову пішки.

Двір, заставлений машинами, нагадував радше старий радянський майданчик, ніж сучасну прибудинкову територію. Неподалік чекав її старенький синій Peugeot 605. Раніше він належав її сестрі Ірі, але та подарувала його Хоуп, щойно та отримала права. Машина була примхливою, з характером, постійно ламалася й заводилася не з першого разу, але Хоуп її обожнювала. Вона лагідно постукала по капоту, повернула ключ і натиснула на газ. Машина затріщала, а потім вдячно заревіла.

З динаміків полилася тиха азійська музика. Ці інструменти та голоси переносили її в інший світ, наповнюючи серце теплом. Виїхавши на дорогу, Хоуп спрямувала свій "Пежо" до парку. Сонячне світло гуляло по склу, виграючи на її обличчі. Вона співала, насолоджуючись моментом "тут і зараз".

Припаркувавшись біля великого торговельного центру, Хоуп пішла до парку. Вона любила ці алеї, де колись гуляла з батьками. Але було в неї й особливе місце — одинока лава в самому закутку, куди рідко хто доходив. Там не було галасу, лише тиша та дерева. Тут вона могла побути наодинці з собою, слухати шелест прілого листя й спостерігати за перехожими вдалині. Вона любила вигадувати їм історії: чому он той чоловік посміхається телефону? Можливо, йому щойно написали "кохаю"? Все це заворожувало її.

Вдихнувши прохолодне повітря, Хоуп дістала з кишені маленький блокнот. Перегорнувши кілька сторінок, вона зупинилася на вірші, записаному минулого літа:

У білій призмі не потрібні знаки,

І відповідь не вимагає слів.

В мовчанні більше, ніж всього, утрати,

В очікуванні — сотні загублених листів.

Реальність наче стерта під копірку,

У матриці лиш коди замість слів.

Вирій думок, як зграя без зупину,

Несеться у потоці між вогнів.

У цьому вирі безкінечних конфронтацій,

В холодних поглядах зомбованих людей,

З тобою маю систему транслітерацій —

Її достатньо для мільйона ночей.

Я знаю, що ти поруч в цьому світі,

Десь на порозі між обох світів.

Ми долею криштально оповиті

В передчутті до вічності життів.

Хоуп закрила блокнот, зробила глибокий вдих і сумно посміхнулася:

— Ще один день, коли я не знайшла тебе.