Недосяжний

МіяДурня. Суцільна, повна, безпросвітна дурня. Я вже сотню разів пошкодувала про те, що погодилась. Якщо раніше дівчата ігнорували моє існування, і я думала, що це погано, то ще гірше стало, коли вони раптом зробилися привітними. Мене пересмикувало щоразу, коли хтось із них називав мене Мієчкою чи будь-яким іншим пестливим словом, або, що гірше, звертався цим нудотно-солодким тоном.Минуло два дні від нашої розмови, і п'ятниця настала швидше, ніж я встигла звикнути до цієї дивної комунікації. Аврора була зайнята, адже тест у четвер вона з тріском провалила. Мені, чесно кажучи, теж не було чим пишатися, адже я сама його ледь склала. Хай там як, у кімнату я завалилася втомленою, ніби не кілька пар відсиділа, а працювала вантажницею.— Мієчко, ти готова трохи потусити? Ми дуже чекали на цей день!Хлоя стояла біля дзеркала з напіввідкритим ротом, уважно проводячи щіточкою по віях. Її блакитні очі глянули на мене через відображення, а я лише натягнуто посміхнулася, кивнувши.

— Так. Готова.Чомусь мій голос прозвучав майже приречено, на що Клара лише засміялася, вирівнюючи своє коротке руде волосся.— Як життєрадісно. Більше ентузіазму, ти ж не дохла риба.Білявка зиркнула на подругу, на що та лише винувато знизала плечима й поквапилася перевести тему.— Давай збирайся швидше. Ти ж не підеш у цьому?Я скинула сумку й оглянула себе. Вільні джинси, біла майка й толстовка на застібці. Мене все цілком влаштовувало, та й хотілося відстрілятися за годинку максимум і поїхати геть.— Ну, я піду так.Клара критично оглянула мене з ніг до голови, зупинивши погляд на моїх потертих кросівках. Від її мовчазної оцінки стало некомфортно, тож я мовчки поправила майку, смикнувши її донизу.— Причешися хоча б.Я закотила очі й зітхнула, відчуваючи, що цей вечір уже мене дратує. Ну кому яка різниця? Хоча, дивлячись на те, як чепуряться ці дві, здавалося, ніби ми йдемо в клуб, а не на каньйон. Перевдягатися я не стала, і недарма: на каньйоні немає рівної поверхні, холодно й купа москітів. Тож, споглядаючи, як сусідки взувають туфлі на підборах, я сама вже почала дивитися на них із засудженням.— Ми викликали таксі, тож будь готова.

Хлоя якраз домальовувала губи, сказавши це не те мені, не те Кларі. Відреагували ми обидві. З собою я взяла лише телефон і навушники, щоб послухати музику дорогою туди й назад, мені здалося, що більшого і не треба.Спустившись надвір, ми зупинилися біля дороги, а Хлоя почала шукати очима потрібну автівку. Її погляд ковзав по автомобілях і зупинився на сріблястому седані.— Ось він.

Я вже зробила крок до машини, як раптом Клара зупинила мене.— Почекай… Ми з Хлоєю забули покликати Джессіку.

Джессіка. Так, та сама учасниця їхнього золотого тріо, яка, на їхню думку, мала жити в нашій кімнаті замість мене. Хлоя прикрила рота рукою й різко вдихнула.— Точно! Треба її покликати.Вона повернулася до мене й діловито кивнула, вперши руки в боки.— Так, ти поки що їдь без нас. Просто на Джессіку доведеться чекати щонайменше двадцять хвилин.Я вже відкрила рота, щоб заперечити, але Клара виставила руку вперед, зупинивши слова, що ледь не злетіли з моїх вуст.— Ми вже викликали таксі, згаяли час водія. До того ж у Джес є машина, ми швидко тебе наздоженемо. Ми навіть заплатимо за поїздку. Адресу водій знає, сідай.Білявка кивнула й взяла подругу під руку, невідривно дивлячись у телефон та друкуючи повідомлення. Її довгі нігті ритмічно стукали по екрану.— Нам уже час, якщо хочемо встигнути. Па-па.Дівчата зникли з поля зору так швидко, що я встигла лише кілька разів кліпнути. Ну, пізніше то й пізніше. Знизавши плечима, я попрямувала до седана. Всередині було темно, салон пахнув якимось освіжувачем із деревними нотками.— Доброго вечора.На моє привітання водій лише кивнув, і ми рушили. Чоловік за кермом, на щастя, мовчав, тож я всю дорогу дивилася у вікно й насолоджувалася музикою в навушниках. А їхати до того каньйону було далеченько. Густо забудовані багатоповерхівки, магазини й торговельні центри поступово змінювалися на будиночки з акуратними парканами, а потім — і зовсім на ліс.Я вже почала перейматися, чи не заїхала кудись не туди, коли машина звернула на ґрунтову дорогу. Проте сумніви розвіялися: у кінці дійсно виднілася імпровізована парковка з рядом автівок.— Тут стати ніде… Сказали вас прямо на парковці висадити.Я визирнула у вікно, намагаючись розгледіти, що ж завадило припаркуватися. Вдалині, просто перед цією стоянкою, я побачила, що хтось криво поставив машини, перекривши ряд, тож туди дійсно було не проїхати.— Тоді я вийду тут, усе нормально. Дякую, до побачення.Попрощавшись, я вийшла з машини, яка рушила з місця ледь не тієї ж секунди, як я зачинила двері. Я поглянула вслід вогникам автівки, що віддалялася, і похмуро гмикнула.— Ні «доброго вечора», ні «до побачення»… Сервіс точно не на п'ять зірочок.Пробурмотіла я собі під ніс, повертаючись убік усього цього дійства. Баси гучної музики змушували землю тремтіти навіть на такій відстані. Світло нерівно блимало звідкись із центру, відкидаючи химерні тіні на ліс, темрява якого вже почала їх поглинати. Напевно, там горіло багаття. Сонце вже сіло, тож небо стрімко темнішало.Стало відчутно прохолодніше. Я застібнула толстовку ледь не під саме горло й накинула капюшон. Засунувши руки в кишені, я неохоче побрела в бік цієї «крутої тусовки». Підійшла я з боку дерев і зупинилася в тіні, спершись на високу сосну.З цієї позиції було видно все, що тут відбувалося. Дійсно, старшокурсники, курс третій чи четвертий. І я абсолютно нікого з них не знала: жодного знайомого обличчя в натовпі не майнуло.Я вже збиралася йти туди, щоб не стояти осторонь, мов відлюдниця, коли мій телефон у кишені завібрував. «Нарешті», — подумала я, дістаючи гаджет, в очікуванні побачити на дисплеї ім'я однієї із сусідок, але була приємно здивована тим, що висвітилося на екрані. Натиснувши зелену кнопку, я притисла телефон до вуха й відійшла глибше в тінь, щоб поговорити.— Денні! Як давно не зідзвонювалися. Привіт.

З динаміка почувся такий знайомий і рідний сміх, що я не змогла втримати посмішку.— Привіт-привіт, Міє. Не завадив?

Я похитала головою, ніби він міг побачити мій заперечний жест, спираючись спиною об шорстку сосну.— Ні, звісно. Щось хотів?

Голос Денні звучав утомлено, це я могла сказати напевно. Звісно ж, адже ми друзі з дитинства. Виросли в сусідніх будинках у передмісті й ходили до школи разом аж до одинадцятого класу.— Просто хотів запитати, як ти. Коли приїдеш додому? Я зможу лише на зимові канікули. Ніяк не дочекаюся, щоб скуштувати різдвяний пиріг твоєї мами…

Розмова полилася сама собою. Ми говорили про буденне: про навчання, про нових друзів чи просто про якісь дурниці, що з нами трапилися. Поки тривала бесіда, я розколупувала носком кросівка сухі хвоїнки та камінці, вимальовуючи абстракції, і час від часу поглядала на парковку, очікуючи на появу сусідок.

— ...якось так. Ну, мені час. Чао-бао, Міє.

Я мимоволі засміялася від цього слова. Боже, і коли ми придумали так прощатися? Років у десять?

— Чао-бао, Денні.

Почувши гудки, я засунула телефон у задню кишеню й глибоко вдихнула чисте повітря. Це вже ні в які ворота. Якусь мить я просто дивилася в темряву, що опустилася на каньйон, а потім знову дістала телефон і поглянула на час. Я чекаю вже двадцять шість хвилин. Гаджет знову сховався в кишеню джинсів, і я побрела на парковку, щоб чекати їх там, бо гуркіт музики вже відчутно тиснув на мізки.

Побачивши ряд різнокольорових автівок, я щойно ступила з-за дерев на голий кам'янистий простір, як вухо вловило розмову, що змусила мене пригальмувати.

— ...ну і де вона?! Хлоя обіцяла, що вона буде за двадцять хвилин. Уже, бляха, сорок минуло!Ім'я сусідки спрацювало мов закляття, і я завмерла на місці. Злякавшись бути поміченою, я сховалася за стовбур і натягнула капюшон нижче, прислухаючись до розмови.

— Воно взагалі того варте? Тут і так повно тьолок.

Голос був сиплий і хрипкуватий, ніби його власник курить частіше, ніж п’є воду. Я міліметр за міліметром визирнула з-за дерева, побачивши краєм ока голови трьох чоловіків, які стояли між машинами. І вони були явно старшими за студентів.

— Так, але нам обіцяли молоденьку, та ще й целку.

Усі троє гигикнули, а лисий чоловік, що стояв до мене спиною, похитав головою.

— Тільки чур я перший! Я й так найскладніше зробив… Тепер залишилося її напоїти, і вона наша. Хто її в цій глушині шукатиме?

Картина, що вимальовувалася в уяві, подобалася мені все менше. Серцебиття прискорилося, а волоски на потилиці стали дибки. Та в серці ще жевріла надія, що я все неправильно зрозуміла.

— Коротше: каштанове волосся, темно-синя толстовка, біла майка й джинси. Шукаємо її. Я буду на парковці, Джон — вали до столу з напоями, Стів — ти обійди тут усе навколо. Все, розійшлися.

Мене. Шукають мене.

З огляду на почуте, навряд чи вони хотіли просто привітатися, а думати, що саме вони збиралися зі мною зробити, хотілося ще менше. Долоні спітніли, а слина стала в'язкою, через що довелося важко ковтнути. На мить у голову прокралася страшна думка, що вони почують навіть цей звук.

Чоловіки вже почали рухатись, а я зробила два майже невагомі, тихі кроки назад. Паніка взяла своє: за мить я чкурнула вглиб темряви, боячись, що мене помітили й зараз поженуться слідом.