Недосяжний

Мія

Звуки музики дедалі віддалялися, та я все одно нічого не чула, окрім збитого дихання і шуму крові у вухах. Сповільнивши крок, я відчула, що легені вже печуть від ковтання холодного повітря, а на язиці — неприємний присмак паніки та сухість. Я зупинилася біля сосни та сперлася руками в коліна: живіт скрутило, а до горла підступила нудота.

Перевівши подих, я глянула туди, де крізь темряву від високих сосен пробивалося слабке світло багаття. Я вдивлялася в густий морок, та, на щастя, ніхто за мною не гнався. Груди досі здіймалися в нерівному диханні після спринту, а я марно намагалася дихати глибше, щоб хоч якось заспокоїтись. Провівши долонею по чолу, я змахнула краплинки поту, що вже встигли змочити волосся, приліпивши кілька пасм до скроні.

Утім, тинятися лісом я не горіла бажанням, та й повертатися назад просто не могла. Коли я нарешті опанувала себе, паніка відступила, хоч кінчики пальців досі дрижали, а оніміла шкіра бралася сиротами від холоду та емоційної напруги. Вслухаючись у звуки навколо, які ледь не перекривало моє серцебиття, я вловила дуже віддалений гуркіт басів вечірки, спів нічних пташок, сюрчання цвіркунів і дзюрчання води — чи то струмка, чи потоку.

Озирнувшись, я побачила річище, що тягнулося звідкись згори. Ближче до води ґрунт, змішаний із щебенем, змінився на суцільне каміння. Я взяла річку за орієнтир, бо вона якраз протікала поряд із тим місцем, де вирувала вечірка, і тягнулася майже рівною лінією. Тож назад я точно повернулася б, просто пізніше. Взявши телефон, я виявила, що зв’язок тут не ловить, а на годиннику вже близько дев’ятої.

Щоб згаяти час, я вирішила прогулятися вздовж води. Я неквапливо ступала кам’янистим берегом, повільно перетравлюючи те, що сталося. Стало зрозуміло, чому дівчата раптом зробилися такими привітними. Не те щоб я відразу повірила в їхнє раптове бажання дружити, просто ця ситуація — це вже занадто. Я копнула ногою камінчик, що плюхнувся у воду, і насупилася. Яка ж я дурепа! І знала ж, що станеться щось подібне. Душа відчувала: тут щось нечисто ще на етапі їхніх зборів. Вони й не збиралися сюди їхати, судячи з того, що я підслухала.

Ставало відчутно прохолодно, тож після чергового пориву вітру я трохи зіщулилася, щоб зберегти тепло. Було незрозуміло, скільки ще доведеться тут ховатися, поки тим амбалам не набридне мене шукати, і ця думка зовсім не втішала.

Піднявши голову, я на мить зупинилася. Тут, на природі, де немає світлового забруднення великого міста, небо було як на долоні. За всіма цими іспитами та випробуваннями терпіння від сусідок я геть забула, що небо буває таким. Зорі сяяли так яскраво, що було видно Чумацький Шлях, а місяць осяював дорогу, показуючи, куди я йду. Ми з Дені любили лежати на даху старого сараю його дідуся й бабусі, просто роздивляючись небо та намагаючись вигадати нові сузір’я.

Хоч щось хороше було в цій ночі. Глибоко вдихнувши свіже повітря, я на мить заплющила очі. У такі миті я завжди почувалася вільнішою за птаха. Вільною від домашніх клопотів, від переживань, від труднощів і навіть від самої себе. Лише я, свіже повітря та безкінечний розсип зірок, які можуть стати чим завгодно, варто лише не втратити вміння це розгледіти.

Надихавшись, я рушила з місця, прокладаючи шлях далі. Хотілося ще хоч трохи побути наодинці із собою, вкравши цю мить. Без гаджетів, криків і погроз. Усе одно зараз мені нікуди йти. Мій погляд ковзав за потоком води. Вода була то бурхливою, то спокійною. Я не могла оцінити глибину: здавалося, що тут мілко, але дно виднілося не всюди. Я списала це на темряву, адже вже майже нічого не було видно.

Раптом мій погляд зачепився за щось дивне на виступі — якраз перед тим місцем, де течія зривалася в невеликий водоспад. Там річка ставала бурхливішою. Примруживши очі, я намагалася роздивитись, що то таке, адже на камінні лежало щось біле. Звір якийсь? Довелося підійти майже до самої води, щоб розгледіти знахідку, і вже за мить я відчула, як хвиля паніки накриває мене вдруге за такий короткий час.

Людина. Там точно лежала людина. Але що хтось міг забути тут, у каньйоні?

Тремтячими руками я відразу ж потягнулася до телефону, щоб набрати 911, але зв’язку, як і раніше, не було. Горло стислося в клубок, а коліна тремтіли й підкошувалися. Що робити? Кинути його тут? А раптом він уже мертвий? А що, як ні? Покликати на допомогу? Вихор питань блискавкою пронісся в голові, поки я тупцяла на місці, не знаючи, кинутися рятувати чи бігти по підмогу. Дорога назад до людей займе хвилин двадцять, а то й тридцять, бо бігти я не зможу — я вже виснажена. Навіть якщо я і знайду тих, хто допоможе, повернуся не раніше, ніж за годину, а це неприпустимо довго. І якщо ця людина досі жива, то коли я повернуся, буде вже занадто пізно. Я не могла просто піти.

Якщо піду, то довго мучитимуся, що нічого не зробила і що ця людина померла через мою байдужість. Через те, що я злякалася. Глибоко вдихнувши, я смикнула язичок блискавки на кофті донизу. Так, шанси, що це не труп, мізерні, але поки вони є, я маю спробувати. Навіть якщо спроба виявиться марною, я зможу спати спокійно, знаючи, що зробила все можливе.

Коли я скинула толстовку, шкіра вкрилася сиротами. Від холодного повітря я аж здригнулася. Погляд знову впав на постать, яку омивала вода, і я рішуче похитала головою. Якщо вже наважилась, то шляху назад немає. Заходити у воду в одязі було поганою ідеєю. Я могла легко заплутатися у вільних штанинах: денім намокне й тільки заважатиме рухам, тож довелося зняти ще й джинси. Я лишилася тільки в білизні. Тепло тіла швидко розсіювалося в прохолодному повітрі, а пальці ніг вже змерзли від стояння на крижаному камінні.

Глянувши на воду, я завагалася. Якщо мені зараз так холодно, то як же буде там? Довелося стиснути зуби та кулаки. Поки я зволікаю, у людини відлік іде на хвилини, а то й на секунди. Клята совість, чорт би її побрав! Нарешті змусивши тіло рухатись, я ступила в річку, де води було по кісточки. Крижана вода обпекла шкіру, і я до крові прикусила губу, змушуючи себе йти вперед лише силою волі. Думка, що зараз доведеться зайти у воду принаймні по пояс, підбурювала мене розвернутися, поки не пізно. Я йшла на самій лише впертості, відкидаючи настирливі думки на задвірки свідомості й сконцентрувавшись тільки на білій плямі попереду.

Дно виявилося кам’янистим і слизьким, а на середині шляху я зрозуміла, що опинилася у воді по саму шию. Зі своїм метром сімдесят я не була низькою, та річка виявилася глибшою, ніж я думала. Тіло здригалося від холоду, і я молилася, щоб м’язи не звело судомою. Течія була сильною, і якщо литка раптом нагадає про себе різким спазмом, рятувати доведеться вже мене. Зуби вибивали дріб, губи точно посиніли, але я дісталася до тієї людини. Це був чоловік.

Підібравшись ближче, я змогла розгледіти його детальніше. На ньому була біла сорочка в рожевих розводах — напевне, від крові. На роздуми часу не лишалося. Я підхопила його попід руки, і непритомне тіло навалилося на мене. Який же він важкий! Зростом точно під метр дев’яносто, а що найгірше — м’язи абсолютно розслаблені. Він був немов желе. Я обхопила його за талію, закинула безвладну руку собі на плечі й тримала за передпліччя, міцно притискаючись до його боку.

Зараз найскладніше — повернутися на той берег, звідки я прийшла. Чоловік лежав посеред річки, тож не було різниці, куди його тягнути, але я не була впевнена, чи далі не стане ще глибше. Я рушила, орієнтуючись на свої речі, кинуті на березі. Доводилося з усіх сил упиратися ногами в кам’янисте дно, адже чоловік раз у раз ризикував вислизнути й піти під воду, а течія нас не жаліла. Доводилося пильнувати, щоб його голова не занурювалася у воду: він нагадував зламану шарнірну ляльку, якій перерізали ниточки.

Якщо до цього я думала, що найскладніше — це зайти в крижану воду, то тепер знала напевне: найважче — тягнути його на собі. Якби не сильна течія, я могла б просто попливти з ним — вода та закони фізики це дозволили б, але якщо зараз відірву ноги від дна, то просто піду на дно разом із ним. Босі стопи раз по раз наступали на колючки, гострі камінці та нерівності дна. Я до крові зчесала шкіру об каміння. Дивувало лише те, як я досі не вивернула суглоб.

Нарешті подолавши глибину, ми почали наближатись до берега. Тепер доводилося тягти його виключно власними силами, адже рівень води неминуче знижувався, і вона більше не тримала вагу його тіла. Я перехопила чоловіка попід руки й потягла на себе, задкуючи до суші. Стопи горіли від болю й холоду, а поперек нестерпно ломило від напруги, поки він безвільно висів на мені, звісивши голову.

Витягнувши потерпілого на берег, я поклала його на спину, а сама втомлено впала поряд, жадібно ковтаючи повітря. Я глянула на свої стопи: вони суціль вкрилися порізами, шкіра була здерта, а де-не-де звисали її тонкі клаптики. Видовище не з приємних, проте нічого критичного. Зачесавши мокре волосся назад, щоб не заважало, я знову подивилася на чоловіка.

Він був блідий, майже синій. Глибоко вдихнувши, я нахилилася над його обличчям, ледь не торкаючись щокою носа. Очі пильно стежили за його грудьми, а два пальці намацували пульс на сонній артерії. Яка ж у нього крижана шкіра — я відчула це навіть власною замерзлою рукою. Секунда. Дві. Три. Дихання немає. Я перевела погляд на його груди й притисла до них вухо. Тиша. Серце не б’ється.