Крізь вушко голки

Три роки тому

Дощ за вікном не зупинявся вже понад годину. Дзюркотів, заспокоюючи, своїм рівномірним хлюп-хлюп і крап-крап. У двері постукали і, не дочекавшись відповіді, за хвилину в кімнату зайшов молодий чорнявий парубок. Нараз зупинився біля дверей, ніби боячись пройти далі.

Перед вікном, в інвалідному візку, сиділа жінка. Ніхто б не дав їй тих тридцять сім, які належали їй по праву, згідно з записами в колишньому паспорті, тепер ID-карті. Вона сиділа, мовчки втупившись у вікно і, здається, навіть не кліпала. Волосся м’якими хвильками обрамлювало її невелике кругле обличчя, от тільки було воно повністю сиве. Та й лице жінки вкривали глибокі зморшки. Очі, колись небесно блакитні, тепер здавались вицвілими й майже білими, ніби їх заволокла білосніжна пелена.

Хлопець постояв якийсь час, а тоді наважився ступити крок вперед.

– Мамо… – боязко чи то спитав, чи то сказав він. – Як ти, мам?

Жінка мовчала.

– Вибач мені, – парубок сів навпочіпки поряд з інвалідним візком, спершись об нього спиною. – Вибач мені, матусю…

Жінка не промовила ні слова, надалі споглядаючи, як краплі дощу поволі стікають по шибці вікна.

– Я тобі допоможу, обіцяю, – скривившись, продовжував хлопець. Горло стиснув спазм і говорити давалось важче. – Я зроблю все від мене можливе й неможливе, аби ти тільки знову всміхалася! Ми разом пройдемо крізь вушко голки, мамусю…

Він плакав, витирав сльози, що лились майже так само рясно, як і дощ за вікном, а тоді знову починав ридати. Матір потрапила сюди давно, проте тільки пів року тому він зрозумів, у чому ж справжня причина її божевілля.