Крізь вушко голки

Сьогодення

Голова нестерпно боліла, очі пекли при найменшій спробі розплющити їх. Останнє, що пам’ятав, як вийшов з будинку, де знаходився офіс Волинського, й ішов у напрямку готелю, де планував зупинитися на пару днів, поки не виясниться його справа. Проходив повз відновлену величну будівлю драмтеатру, повністю знищеного у війні 2022-го; звернув увагу на меморіальне табло з рідкокристалічним дисплеєм на фасаді будівлі, що нагадувало про криваву війну з російськими звірами-окупантами ось уже двадцятип’ятирічної давності, коли раптом відчув щось схоже на укус комахи – й після того настала темрява.

Нарешті вдалося розплющити очі, від яскравого світла вони поколювали, та зрештою зміг розгледіти приміщення навколо. Досить просторий підвал чи льох, геть-чисто якесь підземелля: освітлення було хоч і яскраве, але штучне. Він сидів на кріслі, зв’язаний, руки скуті позаду спинки кайданками, ногами поворушити теж не міг. Мабуть, на них мотузка. У горлі пересохло, нестерпно мучила спрага, трохи нудило.

– Нарешті, прокинулася спляча красуня… – в’їдливий голос долинав десь позаду.

– Води… – ледве спромігся вимовити.

Кілька чітких кроків – і перед ним постав кремезний чоловік з добре натренованими м’язами. Темний костюм так щільно облягав тіло горили, що, здається, шви от-от розійдуться при першому ж різкому русі Кремеза (так подумки охрестив хулігана). Мовчки подав склянку води. Полонений напився і йому трохи покращало.

– Дякую, – насправді йому кортіло взнати, що тут коїться, але як почати розмову з бандитом не знав.

– Не треба дякувати, – почав було Кремез. – Ото розкажеш, де чип і які коди доступу до програми, тим і віддячиш.

– Не розумію, про що ви…

– О ні, тільки не ця вічна гра в кішки-мишки… «Не знаю, не буду, не треба…» Давай, в темпі, кажи і не вигадуй зайвого. Де чип?!

– Де я? Що ви від мене хочете?

Кремез готовий був розбити ніс полоненому, та його вчасно зупинив власник іншого голосу – низького баритону: «Не треба. Він нам потрібен живий і неушкоджений». Біля Кремеза з’явилась висока постать у чорному діловому костюмі, проте зовсім не мускуляста. Чолов’яга притягнув ще один стілець і сів навпроти полоненого.

– Пане Крапко, – почав він, – ми можемо зробити це по-доброму або так, що буде боляче. Вам… Мій друг спеціаліст щодо другого. Я ж волію отримувати своє по-хорошому, щирою розмовою.

«Крапко» нічого йому не говорило, та він зрозумів, що то мусить бути його прізвище. Ці бандити знали про нього більше, ніж він сам. Якщо правильно відповідати, він дізнається про себе багато нового, а там раптом пам'ять повернеться. «Елегантик» сказав, що я потрібен їм живий, а отже маю трохи часу, щоби взнати якнайбільше про те, що вони хочуть і до чого тут я», – подумав Крапко.

– Окей, добре, – почав був він. – Давайте спочатку, нагадайте, що й до чого. Що саме я маю вам сказати? Який чип? Які коди доступу?

– Мабуть, він таки вибирає боляче… – вишкірився Кремез.

– Ні-ні! – замахав головою Крапко. – Я справді забув деякі моменти… Мабуть, хтось з ваших добряче гепнув мене по голові… Розкажіть щось про мене, може, я ті коди пригадаю. Та й де чип… теж.

– Здається, він каже правду… – «елегантик» напружився. – Нічого, відсвіжимо йому пам’ять. Ми нікуди не поспішаємо. Почнеш?

Кремез кахикнув і вже перші речення дозволили Крапку зрозуміти, що він у справжній халепі, а ці бандити не просто хулігани чи злодюги, а справжнісінькі злочинці світового рівня: «Арсен Крапко… Вчений-експериментатор Львівського технологічного інституту. Розробник інноваційного біочипа, який діє на певні ділянки мозку того, кого йому імплантують. При правильному налаштуванні параметрів чипа і програми, яка ним керує, можна блокувати відчуття болю чи страху. Так, це поки прототип, але ми знаємо, що він працює.

Про нас розповідати?.. Ага, ну та. Варто тобі знати, з ким працюватимеш надалі…

Отож, ми – корпорація Умбілікус. Наші агенти розкидані по всьому світу. Ми моніторимо процеси торгівлі зброєю у всьому світі. Ми в курсі всіх технологічних новинок. Ми знаємо, коли почнеться нова війна або ж дозволимо, щоб вона почалася, якщо цього захочуть відповідні люди. За хорошу оплату, звісно.

І до чого тут твій чип, еге ж? Ну, що ж, тут все легко, винахіднику…

Нам потрібен чип і коди доступу до програми, щоб перепрограмувати його для придушення страху в людини. Знаєш, скільки коштуватиме така біозброя? Мільярди мільярдів доларів! Уяви лишень: мільйони універсальних солдатів, які йтимуть у бій, не лякаючись ворога, або ж терористів-камікадзе, які підриватимуть потрібні будівлі без страху, мук сумління й можливості передумати!.. І повір, ти рано чи пізно скажеш все, що ми вимагаємо».

– Але ж зараз є андроїди, – заперечив Крапко. – Ви можете використовувати скільки завгодно машин з тією ж метою! Для чого вам чип?

«Елегантик» посміхнувся.

– Ти думаєш, ми не пробували?.. Років п’ять тому, як тільки впровадили нові моделі покращеного зразка. Але ні. Їх скільки не покращуй, все одно заїдають і в потрібний момент зіпсують всю операцію. Ці пустоголові машини нічого не варті. Ефективність їх роботи – пів на пів, що нам зовсім не підходить. Зовсім інша справа – людина з правильною програмою в мозку… Ти можеш відмовити, але буде боляче. А твою роботу продовжить хтось зовсім інший і той хтось може схотіти з нами співпрацювати. Рано чи пізно, ми отримаємо бажане. Тож краще для тебе, якщо це станеться раніше. Шкода, якщо твої такі розумні мізки розпливуться по цій порослій мохом стінці. Крапко, не тягни резину і кажи все. Тобі сподобається з нами працювати. І заробіток сподобається. Тим паче, як нам доповіли, війна в тебе у крові.

При останніх словах Крапко застиг, наче статуя. Відчув, як ці слова щось зрушили в його мозку й ніби пройшлися гострим лезом по одній з півкуль. Голова почала боліти ще сильніше, ніж після пробудження. Він закричав і, намагаючись вирватися з полону мотузок, впав на вологу землю.

Кремез разом з напарником підійшли й, досі скалячи зуби, схилились, аби підняти крісло з полоненим. Але як тільки Крапко повернувся у вертикальне положення, пролунали постріли – і два чоловіки в чорному з гучними криками повалились на землю.