Загін «Ворона»

У нас у Форті Гордані завжди так казали: ліс забирає людей. Ідуть по дрова, по худобу, по когось зі своїх - і тиша. Хтось пояснював це вовками. Хтось болотом. Хтось узагалі не пояснював, просто тримався узлісся й не йшов далі, коли темніло. Батько цього правила не порушував і мені не радив.

Орки, які спалили форт, теж прийшли звідти. З-за дерев, із темряви, одразу й без попередження. Я не бачив, звідки саме, - на ту мить уже щосили палало. Але звук пам’ятав: шарудіння в кущах за частоколом, секунди за три до першого крику.

Ліс і тут мовчав точно так само. Просто в лісі весь час здається, ніби хтось іде поруч. Праворуч. Ліворуч. За спиною. А потім виявляється, що це ти сам зачепив гілку щитом або наступив на сухий корч, і від цього злишся ще сильніше.

Я йшов одразу за Мівом і намагався робити все так, як він сказав ще в Ольховці.

Не волочити ноги.

Не гриміти щитом.

Не крутити головою на кожен звук.

Дихати рівно.

Дивитися не під чоботи, а далі.

Простіше було б визубрити молитву. Але я запам’ятовував.

Бо цього разу дуже не хотів осоромитися.

Мів ішов так, ніби ліс йому нічого не винен. Щит на руці, крок чіткий, голова трохи повернута, ніби він увесь час слухає не нас, а повітря попереду. Іноді, не озираючись, коротко кидав через плече:

— Тихіше.

Або:

— Правіше.

Або:

— Не задирай щит так високо, бік відкриєш.

Я кивав, хоч він цього не бачив, і виправлявся.

Найбільше бісило, що сперечатися було ні з чим. Він ішов попереду, так упевнено тримав меч і щит, що всередині від цього шкребло: бо саме так я і уявляв лицаря.

Ліворуч попереду майже безшумно рухався Кіт. Я б не помітив його, якби не знав, що він там. Темна накидка з накинутим каптуром, арбалет у руці. Іноді здавалося, що він не йде, а просто з’являється трохи далі, там, де йому і треба бути.

Трохи позаду, вже не ховаючись, ішов Джон. Він навіть у лісі примудрявся мати такий вигляд, ніби зараз зверне в трактир і заговорить із першою ж служницею. Легка хода, короткий меч, серп на поясі, якого я все ще не розумів до кінця, хоч і вже бачив у ділі.

За мною й правіше важко йшли Грок із Броком. Раніше я б від самого цього звуку тільки сильніше вчепився в руків’я меча. Тепер ні. Це і бісило, і заспокоювало водночас.

Я не став би називати їх друзями. Навіть у думках язик би не повернувся.

Але за останні дні я звик до того, як Брок бурчить майже без упину, як Грок мовчить і все одно примудряється сказати досить, як обоє вони йдуть поруч із Лірою, ніби так і має бути. Звик до їхніх кроків. До їхніх голосів. Навіть до того, як від них пахне залізом, мокрою шкірою й чимось звіриним, але вже не чужим.

Дивне відчуття.

Позаду неголосно дзенькнула склянка. То була Ліра. Поруч із нею йшов Ейрон, сутулий, як завжди, у своїй порваній старій довгій куртці. Обоє мовчали.

Іти отак, коли навколо кожен знає, що робити, було все ще незвично.

Не через них. Через мене.

Тиждень тому я ще не розумів, куди взагалі йти і що робити. Тепер просто йшов разом з усіма й намагався не збитися з кроку.

Кіт підняв руку.

Загін відразу зупинився.

Я теж завмер і ледь не гупнув щитом об дерево.

Мів трохи обернувся, подивився на мене і плазом меча мовчки натиснув на край мого щита. Нижче. Я опустив. Потім він так само повільно повів клинок убік - вістрям ліворуч.

Дивися туди.

Я вдивився.

Нічого.

Потім іще раз.

І тільки тоді побачив.

Три гобліни. Маленькі, зігнуті, сіро-зелені, у якихось шкіряних лахах. Один сидів на поваленому стовбурі й колупав ножем у зубах. Другий стояв трохи далі й ліниво дивився в бік стежки, якою ми йшли. Третій стирчав лівіше, майже зливаючись із кущем, і тримав на колінах короткий лук. Якби не рух його вуха, я б і його прийняв за пеньок.

Я стиснув меч сильніше.

Ось зараз, подумав я. Ось зараз буде бій.

Боєм назвати це було важко.

Кіт вистрілив першим.

Навіть не вистрілив. Просто в нього в руках був арбалет, свист, і наступної миті в того, що сидів, у горлі вже стирчав болт.

Другий тільки сіпнувся, не встигнувши ні загорлати, ні як слід повернутися.

Джон опинився поруч із ним ніби раніше, ніж я встиг кліпнути. Серп коротко зблиснув - один рух, ніби зрізав колосок: зачепив шию збоку й потягнув. Гоблін навіть не сіпнувся як слід. Просто обм’як і впав на землю.

Третій, із луком, устиг тільки сіпнути плечима. Брок вийшов збоку і всадив сокиру йому просто в лоба.

Усе.

Три тіла.

Ні крику.

Ні команди.

Я так і лишився стояти з мечем у руці, ніби запізнився туди, де мене взагалі не чекали.

Брок витер сокиру об тіло вбитого й подивився на мене.

— Пельку стули, — сказав він. — А то муха залетить.

Я тільки зло смикнув щокою.

Але він мав рацію.

Я й справді стояв як дурень.

Джон присів біля другого гобліна, перевірив його мішок, покопирсався в ньому і кинув назад.

— Дозор, — сказав він. — Значить, печера вже близько.

Ми рушили далі.

Тепер я йшов уже не просто насторожено. Тепер я почувався повільним.

Надто великим.

Надто помітним.

Надто живим поруч із людьми, які могли вбити раніше, ніж ворог зрозуміє, що його знайшли.

І від цього всередині закипало щось гидке.

Навіть не страх. Радше злість на самого себе.

Мів ніби почув це без слів.

— Не смикайся так, — сказав він тихо, поки ми обходили старий корч. — Ти не зобов’язаний робити те, що вони.

— А що я тоді зобов’язаний?

Він відповів не відразу.

— Не вмерти, коли почнеться.

Чесно і краще за будь-яку втіху.

За кілька хвилин ліс порідшав, і Кіт знову зупинив усіх одним коротким рухом руки.

Попереду, між чорних сосон і сірих каменів, темнів вхід у печеру.

А перед входом стояв табір.

Пара вогнищ, купа брудних тварюк, що збилися докупи.

Ззовні стирчали загострені кілки. Між ними були натягнуті мотузки з навішаним мотлохом: шматки заліза, пташині кістки, лахи тканини, якийсь чобіт. Біля двох вогнищ сиділи гобліни, жерли щось зі спільного казана й реготали так, ніби весь ліс мав їх слухати. Один точив кривий тесак. Двоє грали в кості на перевернутому щиті. Ще троє стирчали ближче до входу, і в двох були луки. По краях табору бродили вартові.

Я почав рахувати й збився.

Потім почав спочатку.

П’ятнадцять. Може, шістнадцять, якщо один іще сидить у тіні біля каменя.

Від вогнищ тягнуло жиром, мокрою шерстю, димом і таким смородом, ніби хтось довго тримав м’ясо в чоботі, а потім усе-таки вирішив зварити.

З печери теж тягнуло.

Сирим холодом.

Лайном.

І ще чимось живим.

Я ковтнув.

Брок примружився й сплюнув у мох.

— Для застави забагато.

— Усередині не менше, — сказав Грок.

Кіт указав на вхід.

— Бачиш каміння праворуч? Там сліди. Ходять туди-сюди часто. Значить, пости є біля входу і глибше.

Джон кивнув.

— Якщо тут двадцять, то всередині сидить стільки ж, може, більше.

Брок додав:

— І ватажок.

Я міцніше стиснув ремінь щита.

Мів нахилився трохи до мене, уважно дивлячись на табір.

— Тримайся за мною.

— Я і так тримаюся.

— Тоді тримайся ще уважніше. Не женись. Не відривайся. Якщо відводять убік - назад до мене.

Я кивнув.

Він нарешті коротко глянув на мене.

— І не думай про те, який матимеш вигляд.

Я нічого не відповів.

Джон швидко розкидав план.

Ейрон мав відкрити все вогнем по купі біля вогнищ, поки Кіт зніме лучників. Грок і Брок вриваються першими й ламають стрій біля кілків. За ними - Джон, Мів і я. Ліра лишається трохи позаду, щоб бачити всіх і одразу встигнути до того, кого порвуть першим.

— Якщо полізуть із печери, — сказав Кіт, — не дайте їм вийти купою.

— Не дамо, — відповів Грок.

Сказав так, ніби вже когось рубав біля входу.

У мене пересохло в роті.

Не так, як того разу на тракті.

Тоді паніка просто зжирала мене зсередини одразу.

Зараз було інакше.

Страшно - так.

Але поверх страху лежали слова Міва, кроки Грока й Брока, спокій Кіта і те, як Джон говорив про бійку, ніби вже все порахував. Це тримало краще за будь-яку молитву.

Ейрон підняв руки.

Повітря перед його долонями здригнулося й пішло важкими хвилями.

Я встиг подумати тільки: «Зараз».

А наступної миті табір вибухнув.

Не весь одразу.

Спочатку одне вогнище рвонуло вгору так, ніби в нього вилили оливу. Потім друга хвиля полум’я пройшла по навалених біля вогню лахах і ящиках. Один гоблін завив і підхопився вже палаючим. Другий перекинув казан просто собі на ноги. Третій спробував заверещати щось у бік входу.

Він розкрив рота для крику, але болт Кіта ввійшов прямо в роззявлену пащу. Гоблін сіпнувся, зробив два невпевнені кроки назад і гепнувся на спину в багнюку, захрипівши й забивши п’ятами.

Лучник біля каменя сіпнувся, підкинув лук і присів за валуном. Брок рикнув і метнув у нього сокиру з усієї сили. Лезо врізалося в лице, гоблін відлетів на камінь і сповз униз, а орк уже на ходу рвонув забирати зброю.

— Уперед! — крикнув Джон, виставивши меч у бік табору, як справжній командир.

І першими в атаку люто рвонули орки.

Грок налетів на кілки і просто зніс один плечем. Брок на ходу вихопив сокиру з убитого біля каменя, і відразу встромив лезо в тулуб найближчому гобліну. Грок махнув своєю величезною сокирою і зніс одразу двох одним ударом. Я тільки й устиг побачити, як у першого разом зі щитом відлетіла рука, а другому лезо розпанахало від плеча до грудей і відкинуло на кілки.

І тут же згори, з кілків, на нього стрибнув третій гоблін, намагаючись увігнати кривий кинджал йому в шию. Грок лише виставив руку, зловив його за горло в польоті й зламав хребці одним коротким порухом, ніби суху гілку..

Ми влетіли слідом. Я тримався за Мівом, як і було сказано.

Ліворуч майнув Джон. Його серп зачепив зап’ястя гобліна з кривою шаблею, смикнув униз, і короткий меч уже ввійшов туди, де в людини були б ребра. Усе швидко. Ніби він заздалегідь знав, де у ворога відкриється діра.

Трохи далі Мів врізав щитом у груди гобліну так, що того відкинуло на пару кроків у багнюку. Другий ткнув у нього списом, але Мів краєм щита збив держак убік і коротким рухом загнав меч йому в шию. Висмикнув так само легко і вже дивився на наступного.

На мене вилетів перший. Невисокий, сутулий, зі списом і щитом із кори, обтягнутої якоюсь гидотою.

Я мало не назустріч, намагаючись ударити на випередження.

Вже заніс клинок.

Але почув Міва:

— Щит.

Я послухався.

Спис ткнувся мені в край щита, не по центру, але вже не навмання, як раніше. Руку стріпнуло. Я ступив назустріч, як учив Мів, і тицьнув мечем униз, майже не думаючи. Лезо ввійшло гобліну в живіт, ковзнуло дивно легко, як у мокрий мішок.

Він витріщився на мене так, ніби сам не повірив.

Я теж.

Я втиснув меч ще глибше, майже до гарди. Він захрипів, сіпнувся всім тілом, і я бачив, як по сталі гарячою струминкою потекла кров, заливаючи мені пальці.

Він склався навпіл і повис на моєму мечі.

Висмикнути клинок одразу не вийшло. Довелося рвонути обома руками.

Кров бризнула ще сильніше, замазавши мені все передпліччя.

Я відчув, як сніданок підступив до горла.

Мене мало не вивернуло просто там.

Але часу на це не було.

Я почув, як праворуч люто загорлав другий.

Цей був із сокирою. Удар прийшов по щиту збоку. Я впіймав його гірше, ніж міг би. Край боляче врізався в передпліччя, рука просіла. Другий замах він дав іще сильніше, і пальці мало не розтислися. Я вчепився в руків’я щита, вперся ногами в землю. Падати було не можна. Треба було тримати удар і чекати, поки він відкриється, як учив Мів.

Гоблін замахнувся ще сильніше.

«Зараз», ніби почув я голос Міва в себе в голові.

Я вклав у цей рух усі сили, що в мене лишилися, і рубанув.

Не як лицар із пісень.

Просто знизу вгору, по всьому тулубу. Я відчув, як меч легко розрізав гобліна, і побачив, як за лезом у повітря бризнула кров.

Сокира випала в потвори з рук. Він ошелешено витріщив очі, щось проричав і гепнувся на коліна, намагаючись затиснути рану й зібрати випалі нутрощі. Потім ніби зрозумів, що все скінчено, і впав обличчям просто в багнюку.

Я встиг зрозуміти, що це другий, тільки коли побачив, як його кров змішується з багнюкою біля моїх чобіт; на один удар серця в голові все змішалося - двоє, я сам убив двох, не Мів, не Грок, а я, - і від цієї думки мене водночас розперло гордістю і скрутило нудотою, бо крики, вогонь, сморід, тремтіння в руках і кров біля чобіт злиплися в один гул. Шлунок стиснувся так різко, що в рот налився кислою слиною. Я силоміць проковтнув її назад, раптом злякавшись не гоблінів, а того, що мене зараз виверне при всіх - перед Мівом, перед Гроком, особливо перед Лірою.

А ще, зовсім дрібно й гидко, я встиг подумати: добре, що вони бачили.

— Ще йдуть! — гаркнув Джон.

Його крик висмикнув мене назад.

І тієї ж миті з печери висипалися ще кілька потвор: один із пращею, двоє з короткими списами, ще один у вовчій шкурі, ніби це робило його страшнішим.

Звідкись збоку хлиснув вогняний струмінь. Двох біля самого виходу обдало полум’ям: вони завили, заметалися і повалилися на каміння.

Кіт вистрілив майже впритул і зняв того, що був із пращею. Болт увійшов йому під око, і той упав назад до входу, забивши ногами по камінню.

Тут же ще один виринув із диму і кинувся Броку за спину з кривим ножем. Кіт навіть не потягнувся до арбалета: витяг другий ніж і майже без замаху шпурнув його в горло. Гоблін захрипів і сів, ніби раптом втомився.

Джон тим часом крутився біля самого входу. Серп чіпляв ворожі руки, рвав стрій, не давав гоблінам навалитися всім одразу. Один ткнув його знизу кривим ножем - Джон ступив убік, зачепив серпом лікоть, викрутив суглоб так, що хруснуло навіть крізь загальний галас, і тут же коротко добив мечем. Другого він узагалі поклав майже ліниво: стягнув серпом із каменя вниз, і той сам напоровся грудьми на клинок.

Я б, мабуть, так і втупився в нього, якби не новий випад у мій бік. Цього разу я зустрів його краще - не ідеально, але вже не як мішок: щит упіймав перший удар, нога встояла, плече не провалилося. Другий я прийняв трохи криво, лезо зісковзнуло з краю і проїхалося по нозі, полоснувши над чоботом, але я стиснув зуби, ступив уперед і з усієї сили врізав щитом гобліну в писок.

Він відсахнувся назад, і тієї ж секунди йому прилетіло від Грока так, що голову просто знесло. Вона коротко крутнулася в повітрі, бризнувши кров’ю, а тіло відразу розм’якло й осіло в багнюку.

Я видихнув. Поріз на гомілці гостро запік. Тут же я помітив іще одного.

Я побачив, як один поранений гоблін намагається підвестися, і вирішив: ось він, мій третій.

Я вже замахнувся, більше думаючи про рахунок, ніж про нього, але гоблін раптом різко випростався і ткнув кривим ножем мені просто в лице. Я встиг відсахнутися, але не до кінця: лезо чиркнуло по лівій щоці й ковзнуло до вуха. Відразу потекло тепле. Не глибоко. Але гаряче. Це розлютило сильніше, ніж якби мене пробили всерйоз.

Мів тут же підскочив і різким, коротким уколом встромив меч у спину гобліну; той видав протяжний вереск і, зісковзнувши з клинка, гепнувся лицем у багнюку.

— Живий? — кинув Мів.

— Так.

— Тоді стій.

І я стояв, бо весь бій для мене звівся не до геройства і не до люті, а до значно простіших, принизливих речей: не розвалитися, тримати щит, дивитися, де Мів, не бігти за першим, хто відсахнувся, не крутитися, не втрачати голову.

Останній гоблін спробував рвонути назад у печеру, але Брок устиг раніше й загнав сокиру йому між лопаток. Біля вогнища ще корчився один палаючий, тоді Ейрон коротким рухом жбурнув у нього новий язик вогню і змусив остаточно його затихнути.

Настала тиша, не відразу справжня, а спочатку така, в якій я чув тільки серце і власне дихання; потім у неї поступово повернулися тріск вогнищ, чийсь кашель, краплі крові і дрібний стукіт каміння біля входу в печеру, де ще сіпалося чиєсь тіло. Бій скінчився, а я стояв посеред табору й дивився на меч: моєї крові майже не було, тільки тепла доріжка тяглася по щоці до підборіддя і горіла нога, зате на клинку чужої крові виявилося надто багато.

Гобліни, яких я вбив сам, лежали там, де впали, і я чомусь думав, що маю відчути щось зрозуміле - легкість, лють, полегшення, - але під ребрами сиділо тремтіння, ніби мене все ще били зсередини маленьким молотком, руки трохи тремтіли, а глибше, під усім цим, була гордість. Брудна, неприємна, але все-таки гордість. Я не підвів - ось що було головним. Або мені дуже хотілося, щоб саме це було головним, а не те, що я щойно тішився двом маленьким трупам біля своїх ніг.

— Це було твоє перше вбивство? — спитав Брок, ніби прочитав у мене на обличчі все одразу.

Я підняв очі.

Він стояв за два кроки, весь забризканий чужою кров’ю, і дивився на мене вже без звичної насмішки.

— Так, — на видиху сказав я.

Джон коротко присвиснув.

— Тоді з почином, хлопче.

Мені не сподобалося це слово. Ніби йшлося про нову роботу в коваля.

Але заперечити я не встиг.

Мів підійшов ближче, оглянув спочатку мене, потім щит, потім меч.

— Порізи дурниця, — сказав він. — Щит не кинув. Уперед не поліз. Двох узяв.

Я мовчав.

Він ніби сам помітив це і додав уже коротше, майже неохоче:

— Молодець.

Від нього це прозвучало важче, ніж від будь-кого іншого довга промова.

Я тільки кивнув, бо якби відкрив рота, то або ляпнув би дурницю, або мене все-таки вивернуло б.

Ліра вже ходила між пораненими. Спочатку перевірила Грока, який словив поріз на передпліччі й ніби сам про це ще не знав, потім швидко оглянула Брока, а потім підійшла до мене.

— Сядь.

— Та все гаразд.

— Сядь, я сказала.

Я сів на перевернутий ящик.

Спочатку вона провела пальцями по порізу на нозі. Я побачив, як по рані ніби пробігли іскри: шкіра стягнулася, лишилася тільки кров.

Потім вона повернула мою голову до світла й обережно провела пальцями вздовж щоки. Защипало сильніше, потім знову прийшло тепло - м’яке й дивне: водночас боляче і гріє.

— Глибоко не дістало, — сказала вона. — Пощастило.

Грок, проходячи повз, глянув на мене і буркнув:

— Гарний шрам вийде. Як у справжнього воїна.

Брок пирхнув, але нічого не додав.

Я витер кров з лиця рукавом.

— Це все? — спитав я.

— А тобі хотілося подвигу серйознішого?

— Ні.

Вона хмикнула.

— От і правильно.

Поруч Кіт уже перевіряв вхід у печеру. Не заходив усередину, тільки присів біля самого каменя, подивився на сліди, на кров, на кіптяву, потім повернувся до Джона.

— Усередині ще багато, — сказав він. — Відчуваю рух глибше.

Джон кивнув.

— Значить, відпочиваємо недовго.

Брок пнув носком чобота труп найближчого гобліна.

— Ззовні була лушпайка.

Грок коротко буркнув:

— Серце далі.

Я подивився на чорний зів печери.

Звідти тягнуло все тим самим сирим холодом і смородом.

Тільки тепер я знав, що всередині сидять такі самі, як ті двоє на моєму мечі. Може, зліші. Може, розумніші. Може, їхній ватажок, про якого говорив Брок.

І, як не дивно, це лякало вже не так, як зранку.

Страшно було, так. Але тепер у мене хоча б була пам’ять про те, що я вже вистояв один раз.

Мів перевірив ремінь на моєму щиті, підтягнув його на одну дірку й сказав:

— Усередині буде гірше.

— Знаю.

— Тоді запам’ятай, як стояв зовні. І не мудруй.

— Я й не збирався.

Він глянув на мене з тим виразом, з яким дорослі дивляться на цуценят, які вже один раз залізли в багнюку і клянуться, що більше не будуть.

— Побачимо.

Люди навколо вже збиралися знову. Ейрон витирав долоні об штани, ніби вогонь лишав на них звичайну сажу. Кіт вкладав новий болт в арбалет. Джон знову швидко розставляв нас по місцях. Ліра затягувала сумку з бинтами. Грок і Брок уже стояли ближче до входу, ніби їм не терпілося закінчити почате.

Я витер долоню об штани, підвівся й став за Мівом.

Цього разу вже без нагадування.

За входом було темно.

---