Загін «Ворона»

Добрі гроші завжди дзенькають інакше. Навіть якщо це все ті самі срібні кружальця, той самий жир чужих пальців на металі і той самий стіл у дешевій таверні Ольховки, де дошки липнуть до рукавів від розлитого елю. Коли монету здобуто не останнім відчаєм, а нормальною роботою, вона й у долоню лягає легше.

Я пересипав срібло з однієї купки в іншу й слухав, як воно стукає об дерево.

Кіт сидів навпроти, тягнув пиво з таким виглядом, ніби воно особисто перед ним завинило, і косився на мої руки.

— Якщо ти ще раз перерахуєш, більше не стане, — сказав він.

— Я не перераховую. Я милуюся.

— Збоку схоже на якусь хворобу.

— Так і є. Називається «нарешті заплатили не як собакам».

Марек і справді не поскупився.

Я, чесно кажучи, чекав звичайного: довгого стражденного писка, пари зітхань про збитки, однієї історії про мертвих коней і тієї розмови, де замовник спочатку дивиться тобі в очі, ніби ви тепер брати по крові, а потім починає викладати гроші так, наче виточує їх із власної кістки.

Але ні.

Уранці він прийшов сам. Поклав мішечок на стіл, сказав, що вантаж дійшов, товар прийняли без питань, і якби не ми, він уже вдруге за місяць ховав би людей разом із прибутком. Потім додав, що розраховує ще не раз попрацювати з нами в майбутньому. Якщо ж у місті хтось шукатиме надійних найманців, він без вагань відсилатиме їх до нас.

Я тоді навіть не торгувався. Просто забрав мішок, поки він не передумав.

Тепер мішок лежав переді мною розпоротий, а гроші блищали на столі — єдина реальна й зрозуміла річ у цьому проклятому світі

Я відсунув убік одну купку.

— Це Міву.

Другу.

— Це тобі.

Третю.

— Це Ейрону.

Четверту.

— Це мені.

П’яту, меншу, я зібрав окремо і присунув до краю столу.

Кіт глянув саме на неї.

— А це що?

— Це на бинти, житло, корм, дурні рішення і все інше, про що ви згадуєте тільки тоді, коли вже пізно.

— Тобто твій запас.

— Тобто наш спільний запас, який лежатиме в мене для надійності.

Кіт хмикнув із сумнівом.

— Гаразд, — сказав він.

Я усміхнувся.

— Я ж ділю чесно.

Кіт підняв брову.

— Майже.

— Майже чесно — це все одно краще, ніж ділили в старій службі.

На це він уже нічого не сказав.

І правильно. Бо правий був я.

І ще тому, що сперечатися зі мною за столом було незручно. Я це теж розумів. Спільний запас звучав красиво, а лежав у мене. Якщо завтра хтось вирішить піти, насамперед йому доведеться просити в мене ж його частку на дорогу. Командувати набагато простіше, коли всі гроші загону лежать у твоїй кишені.

У старій службі з нами взагалі ніхто нічого не ділив. Нам просто час від часу жбурляли платню, якщо дорогою її не зжирали чужі капітани, кості, карти чи шльондри.

Я зібрав срібло в чотири гаманці й затягнув шнурки. Свої гроші я вже знав, куди підуть.

Нікуди.

Полежать.

Гроші мають одну перевагу — без діла не тухнуть. А от люди — ще й як.

З Мівом було найпростіше. Щойно отримав свою частку, пішов до зброяра й повернувся вже з новими наплічниками та шоломом. Нічого химерного, без гербів і карбування, але залізо добротне, підігнане як слід. Правильна трата. Людина, яка двічі мало не здохла за чужий товар і свою дурну гордість, нарешті вирішила вкластися в те, що тримає голову на плечах.

Кіт витратив рівно стільки, скільки треба. Купив новий ремінь на груди — широкий, з добрими петлями під ножі й короткі болти, — забрав у майстра в’язку свіжих тетив і ще примудрився подивитися на цінник так, ніби його намагалися пограбувати серед білого дня. У якомусь сенсі так воно і було. Просто не з тією людиною зв’язалися.

Ейрон своїх грошей майже не торкався. Десь вештався з Лірою — чи то крамницями й травниками, чи просто вулицями, бо вперше за довгий час поруч знайшлася людина, з якою йому не хотілося одразу замовкнути.

Я спіймав себе на тому, що дивлюся на це з роздратуванням. Не тому, що шкода. Нехай ходить. Просто коли людина, яка вчора ледве підводила очі від кухля, раптом оживає поруч із кимось іншим, у тобі прокидається дурне відчуття, ніби в тебе щось украли. Хоча нічого твого там не було. І все одно десь усередині підіймається гидке: а це ж я витяг його з-під тих уламків, я терпів його мовчання, я знайшов йому нормальну роботу, де платять сріблом, а не копняками під ребра, — і тепер він уперше за довгий час усміхається не мені. Думка була смішна і дріб’язкова, майже дитяча. Але від цього вона не стала слабшою.

Я зробив ковток. Пиво було не найгіршим, але на смак усе одно краще за ті два роки, що ми з Кітом тягалися під чужим прапором.

— Пам’ятаєш, як нам у старшого капітана в тій найманій армії одного разу видали платню сушеною рибою? — спитав я.

— Яке там військо, — буркнув він. — Це була справжнісінька армія.

— От саме. Ціла найманська армія, а платили так, ніби ми мали здихати з поваги до їхнього штандарта.

Кіт відставив кухоль.

— Один раз рибою. Один раз розписками. Один раз узагалі нічим.

— Зате старший капітан тоді купив собі нового коня.

— Двох.

Я коротко всміхнувся.

Так, не загін це був. Армія.

Велика, галаслива, вічно голодна, зібрана бозна з кого. Північники, степовики, міські головорізи, колишні солдати, колишні розбійники, справжні розбійники, два десятки лучників, які вважали себе кращими за всіх, і три капітани, кожен з яких був певен, що саме він розумніший за війну.

Ми з Кітом зійшлися там не тому, що сподобалися одне одному.

Просто в такій м’ясорубці швидко розумієш, хто поруч не верещить зайвого і робить справу. Цього зазвичай вистачає.

— Два роки, — сказав я. — І все марно.

— Не марно, — сказав Кіт. — Тепер я відразу бачу, коли командир — ідіот.

— Ти й раніше бачив.

— Раніше я не знав, що ідіоти бувають із печаткою і штандартом.

Я покрутив кухоль у руці. Перед очима на мить постала та стара каша.

Багнюка по щиколотку. Річка, яку обіцяли взяти до полудня, а тримали два дні. Лівий фланг, який лордський розумник вирішив відтягти, щоб зберегти своїх улюбленців. Капітани, які гаркали одне на одного, поки в нас по центру вже тріщав стрій. І головне — той момент, коли кожен раптом зрозумів одну просту річ: нас не виводять. Нас лишили.

Хто зміг, той вирвався. Хто не зміг — лишився у воді, в багнюці або під кіньми.

— Ти тоді думав, що все, — сказав я.

— Я думав, що ти не заткнешся, навіть якщо тобі горло переріжуть.

— І таки виявився правим.

Він хмикнув.

Ось тому ми й вижили. Я говорив, він помічав, де діра в строю.

Відтоді я до великих армій ставлюся як до дешевих жінок і простроченої ковбаси. На вигляд буває переконливо. Усередині майже завжди біда. У малій справі хоча б видно, хто тебе загробить, якщо що.

Саме на цій думці я й помітив у далекому кутку таверни Грока й Брока. Обидва займали забагато місця самим фактом існування. Грок сидів, як уламок стіни, якому чомусь принесли кухоль. Брок розвалився вільніше, але теж мав такий вигляд, ніби якщо вирішить різко встати, лава просто образиться й трісне.

На них косилися всі. Пара місцевих мужиків за сусіднім столом вдавали, що їх страшенно цікавить власна юшка. Дівка з тацею щоразу підходила до них так, ніби несла не ель, а вирок. Навіть трактирник, пузатий і бородатий, звично гучний з усіма іншими гостями, до орків підбирався з осторогою й ставив кухлі на край столу, аби не тягнути руку зайвий раз.

Я подивився на це, потім на Кіта.

— Бачиш?

— Бачу.

— Вже вдруге за кілька днів сидимо в одному приміщенні, та ще й на вулиці постійно одними й тими самими дорогами ходимо.

— І що?

— Нічого. Просто не люблю збігів, які починають повторюватися.

Кіт глянув у той бік і знизав плечима.

— Вони теж шукають роботу.

— От саме. А в місті, де роботи мало, люди або починають різати одне одного за будь-яку монету, або збиваються в купки.

— Ти, як я розумію, за другий варіант.

— Я за той, який приносить гроші.

У цей момент Брок помітив, що я на нього дивлюся, і підняв кухоль. Не дружньо. І не вороже. Радше як той, хто визнає: ну так, знову зустрілися.

Я відповів тим самим. Мабуть, і справді вже не випадковість.

Потім я допив пиво, засунув спільний гаманець під куртку і підвівся.

— Пішли.

— Куди?

— Шукати, на чому ще розбагатіти до вечора.

— Після такого пива я б швидше шукав, де спокійно вмерти.

— Вмерти встигнеш. Спочатку заробимо.

---

Робота знайшлася в конторі писаря при ринку. Зазвичай на таких дошках висить одне й те саме: у когось пропала коза, у когось син, у когось віра в справедливість. Усе це, звісно, зворушливо, але зазвичай не коштує нормальних грошей.

Сьогодні серед звичайного мотлоху висіло дещо краще. Лист був свіжий, ще жорсткий, із печаткою місцевого старости і підписом людини, яка явно звикла писати акуратно, щоб потім не довелося відповідати за кожне слово мечем.

Кілька візників скаржилися, що на дорозі до вапнякових виробок уночі миготять тіні і хтось шарудить у кущах біля самого узбіччя. Потім знайшли одного малого з вуглярів — живого, цілого, але переляканого до тремтячки і майже без штанів: рвонув через бурелом, зачепився і обдерся. Він клявся, що в печерах засіли гобліни, шастають околицями вночі, ріжуть худобу й тягнуть усе, що погано лежить.

Нагорода призначили пристойну. Надто пристойна для простого винищення дрібної зеленої гидоти.

Я зірвав лист і перечитав ще раз.

Кіт зазирнув через плече.

— Не подобається мені це, — сказав він.

— Мені теж. Тому й цікаво.

— Печери.

— Бачу.

— Темрява.

— Бачу.

— Вузько.

— Усе ще бачу.

— Засідки, нори, бічні ходи, паскудне повітря. Якщо їх там більше, ніж здається, на виході буде тісно.

Я кивнув.

Гобліни самі по собі не лякали. Дрібні, верескливі, злі рівно настільки, наскільки їм дозволяють кількість і темрява. На дорозі їх ще легко розкатати. У норах — уже інша історія. Там будь-який коротун із кривим ножем почувається воїном.

— За ці гроші, — сказав я, — місцеві вже пробували когось туди послати.

— І, схоже, невдало.

— Або надто вдало. Може, перші навіть не встигли повернутися.

Кіт нічого не відповів. Це був його спосіб згоди.

Я ще раз подивився на суму.

Вчотирьох, звісно, можна спробувати. Але ризик усе одно надто високий.

Увісьмох — уже інша розмова. З двома здоровенними орками у вузьких проходах і цілителькою за спиною це вже був зовсім інший підхід.

І думка ця мені сподобалася.

— Ходімо на майданчик, — сказав я.

— До Міва?

— А до кого ще. Він має ганяти Регі або вчити його бити так, щоб не ганьбився. У будь-якому разі знайдемо обох.

---

На тренувальному майданчику пахло пилом, потом і старою соломою.

Сонце вже сповзло трохи нижче, але спекa від землі все ще піднімалася вгору так, наче цей день ніяк не хотів поступатися вечору.

Мів і Регі стояли один навпроти одного з дерев’яною зброєю.

Мів мав кращий вигляд, ніж кілька днів тому. Не те щоб повністю здоровий — ні. Я бачив, як він усе ще береже одне плече і намагається уникати різкий поворот корпусом. Але новий шолом сидів на ньому як слід, наплічники виглядали так, ніби давно там і були, а в стійці знову відчувався той неприємний спокій, який буває в людей, що вміють приймати чужий удар і не панікувати.

Регі навпроти нього вже не нагадував нестругану колоду. Це теж було досягнення.

Він став краще ставити ноги, щит більше не жив у нього якимось окремим життям, меч не відлітав за спину перед кожним замахом; але варто було Міву трохи прискоритися, і в хлопчиськові знову проступала вся сирість — плечі підіймалися, підборіддя відкривалося, а бажання вдарити раніше, ніж подумає голова, виривалося назовні першим.

Мів тицьнув його щитом у щит, зробив короткий крок ліворуч і майже відразу стукнув дерев’яним мечем по відкритому боці.

— Пізно, — сказав він.

Регі скривився, відступив і знову підняв щит.

— Я бачив.

— Якщо бачив, чого відкрився?

— Бо ти...

— Не тому, що я. Тому, що ти потягнув меч раніше за щит.

Я всміхнувся. Ось за це Мів мені й подобався. З ним усе завжди просто: схибив — то схибив. Стало краще — працюй далі й не ганьбися завчасно.

Біля краю майданчика, звісно, сиділи Грок і Брок, а трохи далі, у смужці тіні, влаштувалися Ліра й Ейрон: він щось говорив, дивлячись не на неї, а кудись у свої руки, вона слухала з тією терплячою напівусмішкою, яка буває тільки поруч із тими, кого вже не вважають тягарем. Чужі люди, яких чомусь дедалі частіше тягнуло в одне місце, поступово переставали виглядати випадковістю.

Я підійшов ближче.

— Ну що, — сказав я, — вже можна випускати в поле чи ще шкода дивитися?

Регі обернувся першим.

— Я і так можу.

— Це ти зараз мені розказуєш чи собі?

Він насупився.

Мів опустив дерев’яний меч.

— Чого треба?

Я простяг йому лист.

— Є робота.

Він пробіг очима текст і відразу насупився.

— Печери.

— Саме так.

— Не подобається.

— Нам теж. Тому й прийшли до тебе не з «ходімо», а з «подивися».

Кіт став поруч і коротко додав:

— Платять добре. Надто.

Мів ще раз глянув на лист, потім на мене.

— Скільки там може бути?

— Якщо вірити паперу — зграя. Якщо вірити ціні — крупніша гидота.

— Якщо вірити тобі — ти вже майже погодився.

— Якби погодився, я б не стояв тут.

Я сів на край огорожі.

— Вчотирьох може й прорвемося, — сказав я. — Але впритул. У тісноті завжди платиш кров’ю за чужу помилку, а тут їх може бути багато.

— Ми можемо не брати, — сказав Кіт.

— Можемо.

Я сказав це легко, хоч уже знав, що візьму. Гроші були надто добрі, і саме це змушувало сумніватися сильніше, ніж хотілося показувати: за таку ціну зазвичай платять не за щурів у підвалі, а за чиюсь майбутню кров. Але ще мені подобалося, як усі дивляться на мене, коли я тримаю в руках лист із замовленням і удаю, ніби зважую долі, а не прикидаю частки. Можна назвати це відповідальністю. Можна чесніше — владою. Маленькою, дешевою, просоченою потом тренувального майданчика. Але все одно владою.

І саме в цей момент, ніби на замовлення, в розмову вліз Регі.

— А якщо не вчотирьох?

Усі подивилися на нього.

Він спочатку сіпнувся, ніби запізно зрозумів, що заговорив уголос. Потім уперто випростався.

— Я можу піти, — сказав він. — І Грок, Брок та Ліра теж.

Брок тихо пирхнув.

— Ти нас уже найняв, чи що?

Регі скосив очі на нього, але назад не відступив.

— Гарна ж робота. І разом безпечніше.

— Для кого? — спитала Ліра.

— Для всіх.

— Особливо для тебе, — вставив я.

Він зло смикнув плечем.

— І для мене теж.

Мені сподобалося, що він злиться. Злих простіше вести: їм здається, ніби рішення їхнє власне. А Регі зараз був зручніший за будь-який мій довід. Якщо я сам скажу: «беріть своїх, ходімо увісьмох», почнеться торг, підозри, розмови про те, хто кому підпорядковується і хто скільки отримає. Якщо це скаже хлопчисько, який хоче довести, що вже не зайвий, другий загін сам почне сперечатися з його впертістю, а не зі мною. Вісім людей у печері — це простіше, безпечніше, надійніше. Щоправда, вісім людей — це ще й вісім часток. Оця частина мені подобалася значно менше.

Грок перевів важкий погляд із хлопчиська на лист у руці Міва.

— Гобліни в норах — гидота, — сказав він. — Багато верещать. Багато лізуть. Але недооцінювати їх не треба.

Брок кивнув.

— У нашому клані пара таких була, — сказав він. — Дрібні, а билися добре. Якщо в печерах і справді не зграйка, а здичавілий клан, у них там напевно є свій ватажок.

Ліра підвелася з лави й підійшла ближче.

— У норах вас потім і лікувати весело, — сказала вона. — Тісно, брудно, темно. Половина ран від того, що ви самі одне одному заважаєте.

— Але лікувати можеш? — спитав я.

Вона подивилася на мене без усмішки.

— Можу. Питання в тому, чи захочу.

— Захочеш. Там добрі гроші.

— Це в тебе аргумент на всі випадки.

— Ну працює ж.

Ейрон за весь цей час майже не говорив. Тільки взяв у Міва лист, побіжно прочитав і сказав:

— У печері я вогонь особливо не розгорну.

— Ніхто й не просить розгортати, — сказав я. –Мені б від тебе перекрити пару вузьких проходів та зустріти тих, хто любить вискакувати купою

Він кивнув. Для нього це була майже згода.

Головне сталося далі.

Регі знову ступив уперед, але вже без колишнього впертого зухвальства.

— Ми ж і так уже разом крутимося. У місті, після дороги. Робота жирна. Нас багато. Якщо мене одного не пустите, тоді йдемо всі.

Брок скривився:

— За всіх уже вирішив?

— Запропонував, — огризнувся хлопчисько.

Кіт тихо видихнув через ніс:

— Якщо підемо купою без порядку, нас поріжуть ще біля каміння перед входом.

Мів кивнув:

— Потрібен один порядок.

Ліра додала:

— І один голос. Інакше я вас потім не позбираю по шматках.

Ось тут я й зрозумів, що момент мій.

— Тоді так. Робота важка, але платять за неї щедро. Частки поділю чесно. На підході першим іде Кіт, його слухаємо без розмов. Коли почнеться бійка — командую я. Якщо мене звалили — командує Брок.

Секунда тиші.

Брок перезирнувся з Гроком.

— Гаразд, ми згодні, — сказав він. — Якщо частки чесні.

Ліра знизала плечима.

— Куди вони, туди й я.

Мів коротко кивнув.

Я тицьнув пальцем у лист:

— Виходимо вранці. На підході Кіт і Брок знімають дозори і дивляться стежки.

Ніхто не став сперечатися.

Я всередині коротко всміхнувся.

Спрацювало рівно так, як я і хотів.

---

Збиралися швидко. Це мені теж сподобалося.

Ніякої біганини, ніякого «ой, а я забув». Мів перевірив ремені на нових наплічниках і ще раз підтягнув шолом. Кіт переставив болти на новому ремені й коротко вилаявся на криву пряжку, ніби вона зрадила його особисто. Ейрон мовчки запакував у мішок щось зі своїх ганчірок і склянок. Ліра перебрала бинти. Брок точив ніж просто на ходу. Грок просто був Гроком, а це вже пів справи. Регі перевіряв щит так часто, ніби боявся, що той розчиниться без нагляду.

Я стояв біля воріт і дивився на все це. Перед дорогою люди завжди видають себе в дрібницях.

Хто метушиться.

Хто лінується.

Хто здувся ще до першого кроку.

Тут такого не було.

У повітрі висіла глуха настороженість. Кожен розумів ризик. Хіба що був один хлопчисько, який дуже хотів здаватися старшим за власні помилки.

Але він зробив рівно те, на що я й ставив: поліз першим, і за ним підтягнулися всі, кого я хотів стягнути в одну зв’язку.

Я дочекався, поки всі підійдуть, і сказав:

— Ідемо так. Кіт попереду. На відстані, але так, щоб не зникав зовсім. Потім я і Мів. Регі поруч із ним, не відлипати. Ейрон і Ліра в середині. Грок, Брок — замикаєте і дивитеся по боках. Якщо щось бачу або чую — кажу я. Якщо щось раніше бачить Кіт, слухаємо Кіта. Якщо комусь раптом захочеться геройствувати окремо, краще зараз попередьте, щоб я потім не витрачав на вас сили.

— Ти завжди такий говіркий перед доброю бійкою? — спитав Брок.

— Тільки коли поруч бійці, яких мені потім ще продавати світові як надійних найманців.

Брок усміхнувся.

Грок просто взяв сокиру зручніше й став туди, куди я сказав.

Мів без слів підштовхнув Регі ближче до себе.

Ліра поправила сумку на плечі.

Ейрон поправив свою порвану куртку.

Кіт уже відійшов на кілька кроків уперед і навіть не обернувся.

Оце й була найкраща відповідь. Коли всі просто займають свої місця.

Ми вийшли з воріт Ольховки одним ланцюгом.

Ольховка швидко залишилася за спиною: спочатку крики з ринку, потім гавкіт собак, потім запах смаженого м’яса, потім тільки пил дороги і вітер із пагорбів.

Я йшов першим з основної групи й слухав, як за спиною складається новий ритм.

Важкі кроки Грока.

Легка злість ходи Регі.

Залізо на Міві.

Тихе побрязкування склянок у Ліри на поясі.

Жодного зайвого запитання.

Жодної суперечки за порядок.

До справжнього загону нам було ще далеко.

Але за моєю спиною йшли так, як я сказав.

Для початку цього вистачало.

---