Загін «Ворона»

Мів опритомнів через кілька днів після того, як ми дотягли його до Дейна. Але на ноги став тільки через тиждень. Цього ранку він уперше зміг нормально триматися без опори. Щоправда, вниз він усе одно не спустився. Лишився в себе, нагорі.

Я вирішив піднятися до нього сам. Під моїми чобітьми сходи скрипіли так, ніби не вірили, що Мів уже знову на ногах. Поки йшов, думав тільки про одне: аби в наступній серйозній бійці його не добили. Старі рани в нього ще не затяглися, а нових він може вже не витримати.

Двері були напіввідчинені. Я заглянув усередину раніше, ніж увійшов. Пахло маззю й старими пов’язками. На столі біля стіни стояв кухоль — порожній, судячи з усього, уже давно.

Мів стояв біля вікна, спершись долонею на підвіконня. Блідий, злий на власне тіло, але вже знову в кольчузі. Ремінь затягнутий туго; меч у піхвах бовтався біля стегна, щит лежав коло ліжка. Під кольчугою Усе та сама синя сорочка, а під нею місцями проступали бинти, які ніби не давали його тілу розсипатися на дрібні шматки.

Я кивнув йому, наче нічого особливого не сталося. Усередині стало легше. Показувати це я не став.

— Живий? — спитав я, радше для того, щоб порушити тишу.

— Майже, — відрубав він.

Ми сіли в його кімнаті: він — на край ліжка, я — на рипучий стілець біля стіни. Зі щілини вікна тягнуло сирістю й димом, знизу долинав гул трактира.

— Давно ти до мене не заходив, — тихо сказав Мів.

Він не дивився на мене. Говорив у бік вікна, ніби не чекав відповіді.

— Поки ти лежав, — сказав я, — гроші за вовків скінчилися.

Мів тільки хмикнув. Він і так це розумів. Нагорода пішла швидко: лікування, їжа, ліжко, пов’язки, ще лікування.

Одного разу я просто зазирнув у гаманець і побачив там дно. Тоді Джон зібрав нас унизу й сказав, що розходитися не будемо.

— Поодинці ви тільки здохнете в різних канавах, — сказав він тоді. — А разом хоча б зможете вибрати, в якій саме.

Ейрон подивився на нього так, ніби вже пошкодував, що взагалі прокинувся того ранку. Я сказав, що, може, якраз поодинці буде дешевше. Джон відповів, що дешеве виживання зазвичай гірше за дорогу смерть.

Після цього сперечатися вже ніхто не став. Він уміє говорити так, ніби заперечувати йому невигідно навіть тоді, коли ти певен, що маєш рацію. І справа була не тільки в грошах. Джон і раніше поводився так, ніби ми вже його загін.

— І чим ви годувалися? — спитав Мів.

— Чим доведеться.

Я знизав плечима.

— Я ходив на полювання. За гроші, за м’ясо, іноді просто за вечерю й місце біля вогню. Стріляв зайця, птицю, один раз узяв кабана для місцевого м’ясника. Добре вже те, що не довелося знову мати справу з вовками.

Мів коротко кивнув.

— А Ейрон тинявся площею і заробляв своїм вогнем. Десь фокуси для ґав, десь горно розпалити ковалю, десь піч у трактирі розжарити, а одного разу він узагалі допомагав гасити сарай на околиці. Звичайна, буденна піромантія за скромні гроші.

Я на секунду всміхнувся, згадавши це.

— Бачив його там одного разу. Стоїть серед дітлашні, крутить між пальців вогники, ніби це вулична забава, а полум’я в нього при цьому слухається краще, ніж деякі люди власних рук.

Мів перевів погляд на двері, ніби майже чекав, що Ейрон зараз увійде і це почує.

— А Джон зникав зранку і з’являвся надвечір із грошима. Іноді з монетою, іноді з їжею, іноді з таким обличчям, що краще було не питати, звідки саме він усе це взяв.

Мів примружився:

— Чим саме заробляв?

— Гадки не маю. Скільки його знаю, він іще до нашого знайомства займався контрабандою. І після, судячи з усього, теж. Поки ми служили разом, час від часу крутив якісь свої справи — я намагався не питати. Джон завжди знаходить спосіб роздобути гроші.

Я говорив це спокійно, але насправді мене дратувало, як легко в нього виходило. Я міг цілими днями мокнути в кущах заради зайця й кількох мідяків, а Джон повертався надвечір із гаманцем і усмішкою, ніби світ сам платив йому за нахабство. Хотілося вважати це нечесним. Це було простіше, ніж визнати, що я просто так не вмію.

Мів кивнув, ніби це багато що пояснювало.

Я подивився на його бік, де під сорочкою й кольчугою ще жила біль.

— З місцевою знахаркою хоч подружився? — спитав я.

Він скривився.

— З «місцевою знахаркою»? Це бабка років п’ятдесяти, яка мене щодня називала нікчемним мішком із кістками. І ще сказала: якщо я знову в неї з’явлюся, вона особисто мене вб’є.

— Не пощастило, — сказав я. — Якби ти зліг бодай на пару днів пізніше, міг би потрапити до іншої. У місті тільки про неї й гомонять: молода, гарна й дуже сильна цілителька. Я її не бачив, але чуток вистачає.

Мів пирхнув:

— Пізно. Мені дісталася бабка.

— Бабка зате тебе витягла.

— Тут не посперечаєшся.

Я постукав пальцем по столу.

— Є ще новина. Погана.

Він одразу підняв погляд.

— Яка?

— Джон продав твою кобилу.

Тиша між нами стала щільнішою. Мів відвів очі у вікно. Кобила була не бойова і з нами пробула недовго. Але коли таке продають, здається, ніби продають не коня, а пам’ять.

— Треба було вижити, — сказав я.

І тут же відчув, як гидко це прозвучало. Ніби я заздалегідь вибрав бік Джона, бо так зручніше. Бо якщо визнати, що кобилу можна було не продавати, доведеться визнати й інше: я теж не запропонував нічого кращого.

Він помовчав секунду. Пальці повільно стиснули край ковдри й розтиснулися.

Я впіймав його очі — на якусь мить, перш ніж він знову відвернувся до вікна. Там промайнуло щось тихе. Не злість і не докір. Просто втома і примирення.

— Розумію. — Він кивнув, не дивлячись на мене.

— Увечері спускайся вниз, — сказав я. — Джон знайшов щось цікаве.

Мів лише кутиками губ сіпнув.

— Сподіваюся, це буде хоч щось, після чого всі гроші знову не підуть на лікування.

— Каже, що гроші хороші..

— Побачимо, чого варті його слова.

— Я знаю його давно. Якби хотів діяти сам, давно б пішов. У нього явно є якийсь план.

---

Надвечір ми спустилися в залу. Внизу було, як зазвичай у Дейні: тепло, густий дим під стелею, блиск кухлів на столах і запах копченого м’яса з кухні. Від цього шуму й жару навіть на мить здавалося, що дорога почекає.

Ейрон сидів за кутовим столом наодинці. Плечі понурі, під очима залягли темні кола, а вид він мав такий, наче не спав кілька ночей поспіль. Він крутив кухоль і дивився в нього так, ніби там можна побачити майбутнє.

— Живий? — спитав він у Міва, не підводячи очей.

— Поки що так.

— А от ти якось не дуже схожий на живого, — сказав я.

Він нарешті подивився на нас і скривився.

— Місцева робота гидка. День у день одне й те саме: іскри дітям, горно ковалю, чужий сарай гаси. Увечері гаманець порожній, ніби весь день не магією працював, а воду відрами носив.

Я всміхнувся:

— Ти ж іще в бібліотеку ходив. Знайшов хоч щось корисне?

— Нічого цікавого, — відрубав Ейрон. — Пилюжні літописи, церковні повчання і старі боргові книги. Жодного нормального трактату, заради якого варто було б туди тягтися.

Мів кивнув і спитав:

— А ти сам скільки пролежав після тієї бійні?

Ейрон знизав плечима:

— До тями прийшов ще першого дня.

Мів здивовано покосився на нього.

— Швидко.

— Тобі дісталося найбільше, — сказав Ейрон. — Плече й бік роздерло, старі рани відкрилися; після такого швидко не встають.

Двері відчинилися за кілька хвилин.

Спершу зайшов Джон — як завжди, ніби це його трактир.

Слідом за ним ішов худорлявий чоловік із густим сивим волоссям, зачесаним назад до плечей, із короткою акуратно підстриженою борідкою й вусами. На ньому була дорога, але явно поношена червона мантія з золотим оздобленням. Його очі й обличчя виразно показували, що він уміє всміхатися рівно на ту суму, яка потрібна.

Я бачив його в місті вже не перший день.

Я чув, що північніше від міста на тракті сталася якась бійня. Він стирчав у Дейні кілька діб: лагодив вози, розплачувався з людьми, шукав нову варту, лаявся з постачальниками. За цей час він і зійшовся з Джоном.

Вони швидко знайшли спільну мову: один уміє рахувати ризики, другий — викручувати з них прибуток.

Джон ляснув долонею по столу.

— Ну що, знайомтеся. Це Марек.

Джон говорив легко, ніби ми вже про все домовилися і лишалося тільки назвати імена й суми.

— Мареку, це мої «Соколи». Кіт — мій давній друг: з арбалетом працює так, що болт сяде між очей раніше, ніж ти зрозумієш, що він вистрілив.

Я тільки мовчки повів плечем.

— Мів — наш надійний щит: упреться, стане в стійку і тримає її до кінця.

Мів коротко скривився, але промовчав.

— А Ейрон може й має вигляд волоцюги, але якщо треба — спалить тобі весь ліс.

Ейрон ліниво всміхнувся у кухоль, ніби чув таке не вперше.

Марек поклав долоню на стіл, ніби відразу закріплював угоду, кивнув кожному, всміхнувся і сказав:

— «Соколи»? На вигляд ви, мабуть, ближче до воронів — надто вже похмурі. Але гаразд, повірю. Видно по вас, що ви вправні й досвідчені вояки — саме такі мені й потрібні.

Усмішка так і не сходила з його обличчя.

— Потрібна охорона каравану. Три дні дороги назад на північ — туди, звідки прийшов. Плачу чесно.

Він розвів руками.

— У мене вже є частина варти, але нещодавно ми зазнали серйозних втрат. Мені потрібні ще бійці. Надійні.

Мів слухав похмуро й мовчки.

Джон всміхнувся й кивнув Мареку:

— Не просто надійні. Найкращі, які тільки є в цьому місті.

Джон явно намагався продати нас дорожче.

— Це добре, — всміхнувся Марек. Його погляд ковзнув по Міву. — У мене вже є один схожий: теж зі щитом і при мечі. Як твій Мів, тільки волосся темніше та й якийсь трохи смиканий але на вигляд жвавіший.

Мів закотив очі.

— Дуже смішно.

Джон хмикнув:

— Зате відразу буде з ким порівнювати.

Марек махнув трактирникові:

— Пива найкращого, яке є, цьому столу. За мій рахунок.

Коли кухлі стукнулися, угода вже була майже вирішена. Марек тримав свій легко, за край ручки, але не випускав із пальців так, ніби взагалі не любив відпускати нічого.

Пили недовго.

Джон першим підвівся з-за столу:

— Допивайте і на двір. Подивимося караван, вози і хто де стане в колоні.

Ми вийшли всі майже одночасно.

Краєм ока просто перед виходом я побачив, як Марек кинув срібну монету, яка покотилася і дзенькнула об стіл. Щедро.

---

Ми всі разом пішли дивитися караван. Двір за складами був забитий возами й ящиками. Коні фиркали в темряві. Біля багаття грілися робітники Марека. Там же стояли два великі орки і дівчина.

Перший орк був як стіна: здоровенний, яскраво-зелений, з довгими темними косами майже до пояса. На ньому — тільки наплічники й захист на передпліччях; решта тіла відкрита, у старих шрамах і свіжих порізах. Поруч лежала дворучна сокира з широким вищербленим лезом. Такою зазвичай рубають так, щоб удруге вже не довелося.

Другий був нижчий, але теж із тих, із ким не хочеться мірятися впертістю. Шкіра темніша, з глухим синюватим відтінком, на голові жорсткий ірокез. Простий одяг, під ним — жилисті м’язи, а в руках два одноручні топірці з темної сталі. Явно пройдисвіт: зайде збоку, поки ти дивишся в інший бік, і вдарить туди, куди не чекаєш.

Поруч стояла втомлена дівчина. Світле волосся було недбало зібране в пучок, молоде обличчя виглядало вимотаним. На білій блузі — запечені краплі крові; довгі коричневі штани, звичайні похідні чоботи майже до колін і пояс із зеленим каменем, обвішаний безліччю маленьких сумок. Сумки я відзначив відразу: у таких людей потрібна річ зазвичай знаходиться швидше, ніж блисне думка. Це мабуть, вона — та сама нова цілителька у місті.

Щойно вона повернула голову, я примітив вуха — трохи довші за людські. Обличчя при цьому було зовсім не ельфійське, радше напівкровка. В голові миттю спливло те, що мені казали про мого діда: він, наскільки я знаю, був напівельфом. Хоча по мені цього ніколи не скажеш.

Трохи осторонь стояв іще один хлопець. Чимось він і справді нагадував Міва: щит, меч, та сама спроба триматися жорстко. Тільки волосся коротше й темніше, а за статурою навіть міцніший.

Але стійка палила його з потрохами: звичайний сільський хлопчисько, який надто старається мати вигляд бійця.

Броні на ньому не було — проста сорочка та штани. Меч висів на поясі, щит за спиною; він раз у раз поправляв ремінь, ніби одягнув його зовсім недавно.

Це, виходить, про нього Марек казав, що «як наш Мів». Схожий хіба що тим, що меч висить на поясі та погляд такий самий сумний.

Коли ми підійшли ближче, повітря між двома групами відразу стало жорстким.

Брок першим уставився на зброю Джона і вишкірився:

— Це що, серп? Ти ним ворогів ріжеш чи поле дорогою жнеш?

Джон не образився.

— Дивлячись, яка потреба. Іноді спершу жну, а потім уже ріжу.

Грок глухо реготнув. Брок теж, але усмішка лишилася колючою.

— На дорозі мені потрібен порядок, — сказав Марек. — Хто де йде?

— Попереду йдемо я і Мів, — відразу відповів Джон. — Кіт бере на себе правий фланг і прикриває тили з арбалетом. Ейрон тримається біля фургонів.

Брок гучно клацнув язиком:

— Тоді лівий бік наш. Я йду першим, Грок замикає колону, Ліра між лініями — там, де поранені.

Він покосився на Джона.

— Командувати любиш.

Джон усміхнувся.

— Люблю якісно робити свою роботу, а не втрачати половину людей при дорозі.

Ставити на місце він умів із двох слів. Брок лише глухо рикнув щось у відповідь.

Марек тихо видихнув:

— Якщо після кожної суперечки в мене буде такий результат, я готовий сперечатися хоч до ранку.

Грок коротко кивнув.

Регі мовчки стиснув ремінь щита й відвів очі від Міва.

Джон швидко обвів нас поглядом.

— Усі почули.

— Цілком, — відповів я.

Мів лише хмикнув на згоду. Брок переглянувся з Гроком, і на цьому їхня розмова теж скінчилася.

Винятком стали тільки двоє. Ліра першою підійшла до Ейрона. Вони відійшли трохи вбік і заговорили тихо.

Слів я не розбирав, але по обличчях було видно: спочатку Ейрон кривився, як завжди, потім почав слухати уважніше, а під кінець навіть всміхнувся. Схоже, спільну мову вони знайшли швидше за решту.

Я озирався навсібіч і в якийсь момент підмітив іще одну річ.

Регі весь час косився на Міва. Не як ворог. Радше як пацан, який хоче підійти до старшого бійця, щось спитати, але боїться нав’язатися й дістати відмову.

Худий, чорноволосий, смиканий, з цим настороженим поглядом спідлоба, він у такі секунди чомусь нагадував молодого ворона: ще не грізного птаха зі страшилок, а злого, впертого пташеня, яке тільки вчиться дивитися на світ так, ніби весь світ йому вже щось винен.

Підійти він так і не наважився.

З такими в бою завжди лотерея: або сипляться першими, або вчіпляються в обрану людину мертвою хваткою і стоять до кінця.

До ночі стало ясно головне: вранці ми вийдемо однією колоною. До одного загону нам було ще далеко.

Двір уже затихав, але спокійнішим повітря від того не ставало.

Легкої дороги, схоже, не буде.

---