Доки мене називають ним

Над Йоркширськими пустками вила люта лютнева хуртовина 1919 року. Вітер із силою жбурляв жмені колючого, сухого снігу в шибки маленького кам’яного котеджу Блеквудів. У кімнаті було прохолодно — вугілля доводилося економити, тому вогонь у каміні ледь теплився, кидаючи довгі, тремтливі тіні на стіни.

Елайза стояла біля вікна, загорнувшись у важку вовняну шаль. Натовп фабричних димарів Шеффілда на горизонті потонув у сірій зимовій імлі. Жінка повільно підняла руку і тонким, зблідлим від холоду пальчиком почала водити по запітнілому, вкритому крижаними візерунками склу, залишаючи на ньому прозорі доріжки. Погляд сіро-зелених очей був спрямований у нікуди. Вона знову і знову прокручувала в голові рядки з листа Томаса, який щойно прочитала при світлі каганця. Аркуш усе ще лежав на кухонному столі, наче оголене нервове закінчення.

Цей лист відрізнявся від усіх попередніх. У ньому не було описів військової рутини чи розпитувань про малого. Він був наскрізь просякнутий диким, майже дитячим відчаєм і болем чоловіка, якого загнали в куток.

Томас палко, до нестями дякував за фотокартку. Писав, що сховав світлину біля самого серця і дивиться на неї щогодини. Але далі… Далі слова ставали нерівними, чорнило подекуди розпливлося, наче на папір падали краплі води. Чоловік із глибоким, невимовним сумом благав пробачити його, бо він не може надіслати своє фото у відповідь.

«Я соромлюся свого понівеченого обличчя, Елайзо, — глухо звучав його голос із паперу. — Війна зробила мене потворою. Права сторона обличчя знівечена залізом, око ледь тримається під шрамами, а рот стягнуло в постійну похмуру гримасу. Я панічно боюся налякати тебе. Я боюся, що Артур закричить і втече від мене, коли я спробую його обійняти. Я взагалі не впевнений, чи зможеш ти прийняти мене тепер... чи зможеш полюбити такого, яким я став».

Крапля конденсату повільно скотилася по склу, повторюючи рух пальця. В Елайзи шалено, болісно калатало серце. Очі пекло від невиплаканих сліз, а в глибині душі, під купою жалю та ніжності, раптом ворухнулося щось іще. Щось темне, холодне й тривожне.

Чи лише в пораненому обличчі причина?

Цей непевний, примарний сумнів зрів у ній уже давно, мов тиха хвороба. Він не мав жодних раціональних доказів — папери з військового відомства були бездоганними, листи та гроші приходили вчасно. Але цей сумнів ґрунтувався на якихось зовсім інших, тонких, майже містичних матеріях, які не піддавалися логіці. Це було жіноче, материнське, тваринне відчуття. Літери на папері були чужими, але слова… слова проникали їй під шкіру так глибоко, як колишній Томас ніколи не вмів проникнути. Цей чоловік відчував світ її нервами, переймався її сумом, захоплювався дрібницями, які колишній майстер просто не помітив би. Хто цей чоловік, що пише їй із Кельна?

Елайза затамувала подих, і на мить їй стало страшно від власної здогадки. Серце закалатало у скронях, наче артилерійський снаряд, що ось-ось вибухне.

Керована диким, неусвідомленим поривом, вона прожогом кинулася до спальні. Ноги самі несли її туди, де в кутку під ліжком стояла стара, оббита залізом дубова скриня з речами. Пальці, що затерпли від холоду, неслухняно рвонули важкий засов, і в ніс ударив стійкий запах нафталіну, сухої лаванди та старої вовни. Вона гарячково занурила руки вглиб, витягуючи на світло дві зв'язки паперів, перев'язані грубою мотузкою.

Тут було все її минуле життя. Листи Томаса за всі роки війни. Листи Томаса часів його незграбного, сором'язливого залицяння тут, у Шеффілді, коли він ще працював на сталеливарному заводі.

Елайза впала навколішки просто на холодну підлогу. Тремтячими руками розв'язала мотузки. Папір із шелестом посипався навколо неї, мов сухе осіннє листя. Жінка розгортала аркуш за аркушем, хаотично кидаючи погляди то на старі довоєнні рядки, то на свіжі сторінки, що прийшли з Кельна. Вона порівнювала стиль, будову речень, самі слова. Намагалася знайти бодай натяк на схожість, бодай один звичний мовний зворот, знайомий жарт чи хоча б характерну помилку.

І геть нічого не знаходила.

Зі старих листів на неї дихав колишній Томас Блеквуд — простий, прямолінійний, приземлений йоркширський хлопець. Він писав коротко, рубаними фразами: про ціни на вугілля, про нові верстати, про те, що пообідав черствим пирогом і що «на фронті сиро, але тримаємося, давай, підзбираємо грошей і купимо корову, щоб в сина було свіже молоко». А нові листи… нові листи були поезією, вистражданою в самому пеклі. Вони були глибокими, тонкими, налитими якоюсь неземною, трагічною мудрістю і щемливою ніжністю, якої колишній Томас ніколи не мав і не вмів носити в собі.

Лютнева хуртовина за вікном загарчала дужче, жбурнувши в скло чергову порцію сухого снігу. Обнявши себе за плечі, Елайза розгублено застигла серед цього паперового хаосу. Крижана, липка тривога, схожа на гадюку, підповзла до самого серця. Цей почерк… Військове відомство писало про контузію, про те, що права рука чоловіка травмована, і він ледь тримає перо, через що літери стали викривленими й невпізнаваними. Логіка підказувала: біль і травма змінюють людей. Але хіба біль може так докорінно змінити саму душу? Хіба контузія може подарувати простому майстру таку дивовижну здатність відчувати світ?

— Господи, хто ж ти?.. — ледь чутно зірвалося з її губ у порожнечу кімнати.

Шукаючи бодай якогось порятунку від цього божевілля, Елайза знову занурила руки в скриню. На самому дні, загорнута в шовкову хустку, лежала єдина весільна фотокартка. Останній доказ того, що цей чоловік — це все ще її Томас.

Жінка обережно дістала глянцевий картон і відчула, як горло здавив німий спазм. Фотокартка була понівечена. Кілька місяців тому малий Артур, залишений без нагляду всього на десять хвилин, дістався до неї. Хлопчик розірвав світлину навпіл, а потім довго й затято жував своїми першими зубами. Елайза тоді плакала весь вечір, намагаючись вирівняти та висушити залишки.

Тепер вона дивилася на цей клапоть при світлі каганця. Обриси її власної білої фати збереглися, а от обличчя Томаса… Емульсія розпливлася від дитячої слини, папір зморщився й узявся брудними плямами. Обличчя чоловіка було геть не розібрати. Замість його очей, носа і посмішки там зяяла лише сіра, розмита пустка. Понівечений папір ніби пророкував те, що війна зробить із його справжнім обличчям.

Елайза притисла цей зіпсований шматок картону до грудей, розгойдуючись із боку в бік на підлозі спальні. Попереду замаячила жахлива, бездонна прірва невідомості. Минуле було стерте: і в листах, і на фотографії. Колишнього Томаса Блеквуда більше не існувало у цьому світі — ніде, окрім її пам'яті.

Але в ту ж секунду, посеред цього розпачу, внутрішній голос перебила інша, набагато страшніша й панічніша думка.

Що, як він вирішить не повертатися? Що, як через свій сором, через цей переляк перед власною потворністю він просто зникне? Залишиться в Німеччині, переведеться в інші тилові частини, сховається від неї назавжди, вирішивши, що так буде краще для них усіх?

Від цієї думки Елайзі забракло повітря. Жінка зрозуміла, що якщо він не приїде, вона втратить не просто чоловіка й батька своєї дитини. Вона втратить цей чудесний, неймовірний, майже святий зв'язок їхніх душ, який народився крізь шпитальний морок і листи. Вона вже не могла дихати без цього нового «Томаса», без його пораненого серця, без його глибоких думок. Їй було байдуже до його обличчя, шрамів і сивини. Їй потрібен був він — чоловік, який написав ці листи!

Жінка різко підвелася. Шалик злетів з плечей на підлогу, але вона навіть не помітила холоду. Елайза буквально кинулася назад до столу. Рукою, що тремтіла від паніки, жінка витягла з шухляди чистий клапоть паперу, вмочила перо в чорнильницю і, майже не бачачи нічого перед собою через сльози, що застелили очі, почала розмашисто, гарячково писати:

«Повертайся, благаю тебе! Чуєш, Томе? Повертайся, що б там не сталося! Мені байдуже до шрамів, мені байдуже до того, що зробила з тобою війна. Моє серце належить тобі, і я врятую тебе від твоїх страхів. Артур чекає на тата. Я чекаю на чоловіка. Просто приїдь додому. Благаю, повертайся, які б сумніви не мучили тебе...»

Перо зі скрипом дряпало папір, залишаючи жирні чорнильні плями. Елайза схилила голову над столом, важко дихаючи, і притисла долоню до паперу, ніби намагалася запечатати у ці рядки весь свій відчай, усю свою дику, сліпу любов і цей тривожний сумнів, який вона щойно власноруч поховала під завалами свого жіночого страху. Квиток у Шеффілд мав бути використаний, і тепер жодна сила у світі не могла зупинити цей потяг.