Доки мене називають ним

Січень 1918 року приніс із собою сухі, тріскучі морози, які засклили кригою вікна шпиталю. Великі палати колишнього монастиря промерзали наскрізь, і поранені ховалися під важкими вовняними ковдрами, випускаючи з рота сизу пару.

Вільгельм сидів на ліжку, впершись спиною в холодну залізну спинку. Ліва рука — тепер єдина, на яку він міг повністю покластися, — тримала маленьке кишенькове люстерко в потьмянілій латунній оправі, яке йому позичила та сама молода медсестра.

Чоловік дивився на своє відображення, і чужа, холодна байдужість сковувала його зсередини.

Рани на обличчі нарешті загоїлися, затягнулися новою, тонкою рожевою шкірою, але ціна цього зцілення була страшною. Важкі, рвані шрами глибокими борознами понівечили всю праву сторону обличчя, спотворивши лінію вилиці та стягнувши кутик рота в постійну, похмуру усмішку, якої Вілл ніколи не мав. Праве око, дивом уціліле, тепер здавалося меншим через навислу посічену повіку. У жорсткому, колись вугільно-чорному волоссі на скронях густо, наче перший грудневий іній, проступила сивина.

Тепер він був гладко поголений. Лікарський порядок вимагав чистоти, тож окопна борода, що ріднила його з Томасом у тій бельгійській вирві, зникла під лезом бритви санітара. Права рука, хоч і була зашита й повернута до життя, працювала погано: пальці згиналися неохоче, а в лікті постійно нив тупий біль. Проте Вільгельм щодня, з упертістю притулківського сироти, змушував її рухатися — розминав, перебирав пальцями край ковдри, вчився тримати ложку. Він давав їй ладу, бо знав, що каліка в цьому житті — це живий труп.

Уранці приходив головний лікар, літній француз із втомленими очима та срібними вусами. Оглядаючи понівечений бік солдата, він лише похитав головою:

— До весни ви точно пробудете тут, синку. Щонайменше. Залізо у ваших грудях і плечі сидить глибоко. Дрібні уламки німецького снаряда виходять самі, рани часто нагноюються, доводиться чистити їх знову й знову. Тіло має боротися.

Вільгельм опустив люстерко на коліна. Його погляд упав на власні груди. Там, поверх лікарняної сорочки, на тонкому новому шнурку висів штампований армійський жетон. На бляшанці чітко вибивалися літери: «Капрал Т. Блеквуд. 11-й батальйон, Західно-Йоркширський полк».

Цей шматочок металу неймовірно, до скреготу зубів дратував та, навіть більше, буквально випікав йому шкіру!

Вільгельм ставив собі одне й те саме питання щоночі, коли палата занурювалася в темряву і чулося лише стогнання помираючих: як так сталося, що він досі з існував під цим ім'ям?

Вільгельм не називав себе Томасом. Коли лікарі під час обходу читали картку: «Капрал Блеквуд», він ніколи не відгукувався одразу — лише за секунду, коли розум згадував про пастку, повільно повертав голову. Але водночас він жодного разу й не заперечив… Не крикнув, що вони помилилися. Не сказав, що справжній Томас гниє у багнюці Пашендейле.

Можливостей сказати правду було безліч. Так, спочатку він місяць провів у суцільному маренні, балансуючи між життям і смертю. Свідомість виринала лише на декілька хвилин, повністю втрачаючи зв'язок із реальністю. Проте потім, коли гарячка відступила і розум прояснився, він міг просто відкрити рот. Сказати одне слово: «Ні». Назвати свій номер, своє сиротливе, прокляте прізвище Вотерс.

Але він мовчав! Кожного разу, коли до ліжка підходила медсестра з черговим листом із Шеффілда, який вона тепер просто мовчки клала на тумбочку, Вільгельм затискав зуби. Це не був тонкий, продуманий план шахрая. Це було щось інше — тваринний, первісний страх повернутися у свою власну порожнечу. Вільгельм Вотерс був нічим. Портовим брудом, сиротою без батька та матері, якого ніхто не чекав, і чиє зникнення на фронті помітив би хіба що полковий писар, ставлячи галочку в графі «пропав безвісти».

А Томаса Блеквуда любили. Його ім'я мало вагу. Його чекала жінка та малюк, який уже вмів говорити «тату». Ця любов, що приходила в паперових конвертах, була такою сильною, що вона, наче щит, закривала Вільгельма від госпітальної смерті. Чоловік боявся, що якщо скине з шиї цей жетон, то разом із чужим ім'ям втратить і право на життя, право на те, щоб про нього хтось думав там, за холодним морем.

Він підняв праву, слухняну лише наполовину руку, торкнувся холодного металу жетона і міцно стиснув його в кулаці. Брехня, яка розпочалася в багні, де помирав товариш, тепер пускала коріння в його власне поранене тіло, стаючи новою, єдиною шкірою.

Вільгельм тяжко, із хрипом у грудях зітхнув. Опустивши латунне люстерко на ковдру, він протягнув ліву руку до тумбочки й узяв блідо-блакитний конверт. Папір був шорстким, трохи пом’ятим від довгої дороги через Ла-Манш, а на звороті виднілися розмиті краї від крапель дощу.

З великими зусиллями, допомагаючи собі затерплими пальцями правої руки, він розгорнув складений удвоє аркуш. Перед очима постав акуратний, округлий, суто жіночий почерк Елайзи. Вільгельм вдихнув повітря — крізь важкий госпітальний шлейф до нього знову донісся ледь вловимий, майже примарний запах лаванди й сухих трав.

Він почав читати. Лист дихав стриманою, але глибокою турботою, де за кожним буденним словом ховався тихий відчай:

«Любий мій, Томе!

Насамперед хочу подякувати тобі за гроші — казначейський переказ за твое капральське утримання прийшов якраз напередодні Різдва. Ти навіть уявити не можеш, милий, який це для нас порятунок. Тут, у Шеффілді, з кожним зимовим тижнем стає дедалі сутужніше. Наші картки на хліб та цукор урізали наполовину, а за шматочком дешевого бекону чи жменею вівсянки доводиться стояти в черзі на лютому морозі ще з п'ятої години ранку, коли заводи тільки подають перші гудки. Про білий хліб ми вже й забули, а м'ясник Мартин каже, що скоро й за картками видаватимуть лише лівер. Але ти не хвилюйся за нас, наш Артур ситий, я примудряюся варити йому теплий бульйон, а гроші, що ти надіслав, допомагають перекупити трохи свіжого молока в підгородніх селян.

Місіс Кінсі та Меггі з сусідньої вулиці кликали мене з собою на Національну снарядну фабрику. Там платять хороші гроші, Томе, і багатьом жінкам це єдиний порятунок. Я вже майже зважилася йти в цехи, але старий лікар містер Гібсон зустрів мене біля аптеки й суворо відмовив. Він сказав, що від тієї проклятої хімії та тротилу дівчата стають жовтими, наче канарки, у них випадає волосся і відмовляють легені. «Елайзо, — сказав він мені, — у малого Артура зараз немає батька, він на фронті. Якщо ти згубиш своє здоров'я на цих снарядах, він залишиться круглим сиротою». І я злякалася, Томе. Я не можу так ризикувати, бо я в нашого хлопчика зараз одна! Тож я залишаюся вдома, шию портьєри для контор, пальці вже не слухаються від хуртовини, що дме крізь щілини, але так безпечніше для малого.

А тепер про те, від чого в мене холоне кров щоразу, як я дивлюся на вулицю...»

Вільгельм зупинився. Його єдине здорове око швидко забігало по рядках, які ставали дедалі нерівнішими, ніби Елайза писала їх, ковтаючи сльози.

«До нас приходив пастор. Томе, мій милий, я знаю, що ти поранений. Мені офіційно повідомили з військового міністерства, що ти в шпиталі в Руані. Але серце моє розривається від іншого… Пастор сказав, що весь ваш одинадцятий батальйон потрапив під страшний обстріл у тій Бельгії. Хлопців більше немає, Томе. Взагалі нікого! Чарлі... маленький Чарлі Сміт, який так боявся темряви, Джордж Вуден, брати Міллери з бакалії — на нашій вулиці жалоба в кожному домі. Навіть старі ковалі на фабриці плачуть ридма. Нам усім так болить, це місто наче вимерло, залишилися одні труни та чорні хустки.

Ми ледь оговталися від шістнадцятого року, коли на Соммі полягла перша половина наших чоловіків, а тепер це... Бельгія забрала останніх. Ти один вижив із вашого взводу, Томе. Господь зберіг тебе для мене й Артура.

Але чому... чому ти мені не пишеш? Томе, благаю тебе! Я знаю, що твоя права рука постраждала, пастор натякав на важкі рани обличчя й тіла. Але якщо ти не можеш писати сам, попроси медсестру, попроси лікаря, чергового офіцера! Хоч два слова, Томе! Напиши просто: «Я живий». Моя душа помирає тут від цього мовчання. Я щодня дивлюся на дорогу й чекаю на листоношу, аж поки сутінки не вкриють пустку. Напиши мені, Томе. Хоч два слова. Ми так чекаємо на тебе...»

Вільгельм повільно опустив лист на біле госпітальне простирадло. Його пальці тремтіли.

Ці слова били сильніше за німецькі осколки. Вони призначалися людині, якої більше не існувало, чиї кістки вже обволікала руда глина Пашендейле. Справжній Томас Блеквуд ніколи не відповість своїй Елайзі. Він ніколи не дізнається, що його син тупає ніжками, а дружина рахує пенні, щоб купити малюку краплю молока у зголоднілому, закопченому Шеффілді.

Вільгельм ще раз подивився на свій спотворений шрамами профіль у люстерку, потім на забинтований правий бік, де під шкірою гноїлося залізо. Він уявив цю жінку, яка сидить на околиці промислового міста, де ревуть заводи, випускаючи отруйний дим, і дивиться на вересову пустку, чекаючи на два слова.

Він, сирота Вотерс, який усе життя ховався від світу у темних кутках доків, раптом відчув, як ця чужа, відчайдушна любов Елайзи, просякнута запахом англійського вугілля й лаванди, затискає його в лещата. Його власне мовчання тепер здавалося злочином!

Чоловік перевів погляд на тумбочку, де лежав невеликий огризок олівця та чистий шматочок сірого шпитального паперу. Ліва рука, здорова й міцна, потягнулася до олівця. Вільгельм Вотерс більше не мав права мовчати. Брехня вимагала свого першого слова.

Вільгельм довго сидів над чистим шматком сірого госпітального паперу, і в його скронях гарячково, болісно стукала кров. Ліва рука стискала олівець так міцно, що дерево ледь чутно тріщало під пальцями.

Як почати цей проклятий лист?

Вілл ніколи в житті не писав жінкам. Він не знав цього коду, цих невидимих правил, які пов’язують людей через тисячі миль. Що писав їй справжній Томас? Які слова пробивали її стриманість, змушуючи плакати над папером на околиці Шеффілда?

«Дорога Елайза»? — надто сухо, наче звернення до квартирної хазяйки чи судового клерка.

«Мила Елайза»?

Вільгельму здалося, що це слово застрягне у нього в горлі, наче шматок сухого шпитального сухаря.

«Кохана»? — від цієї думки йому взагалі стало не по собі. Це чуже, делікатне слово, ніяк не ліпилося до його портового, притулківського нутра. Він не мав права його торкатися навіть думками!

Вільгельм судорожно, злісно погриз тупий кінець олівця, лишаючи на дереві глибокі сліди своїх зубів. Трясця його матері, що взагалі ці домашні, викохані чоловіки пишуть своїм дружинам з фронту? Як не видати себе з першого ж рядка, коли ти все життя чув на свою адресу лише лайку портових наглядачів?

Час спливав, палатою повзли холодні січневі сутінки, а папір залишався чистим. Нарешті, зціпивши зуби так, що заболіли понівечені шрамами вилиці, він притиснув грифель до паперу. Ліва рука, хоч і була здоровою, виводила літери незвично, незграбно — почерк Вільгельма Вотерса й так був ламаним, а тепер, від напруги та гарячки, він став схожим на сліди пораненого птаха. Але для військового шпиталю це було ідеальним маскуванням.

Він написав просто, рубаючи фрази, наче колов лід:

«Вітаю, Елайзо! Дякую за лист. Вибач за почерк, він змінився, права рука погано працює. Проте я живий. Поцілуй за мене Артура».

Вільгельм зупинився. Графітний слід завмер на папері. Очі вп'ялися в ці кілька коротких, безжальних речень. Вони здавалися йому занадто пустими, занадто мертвими для жінки, яка щойно поховала весь батальйон знайомих та друзів. Ці слова пахли не Томасом, а залізничним розкладом або казенною квитанцією.

І раптом у його пам'яті знову вибухнув відчайдушний, тихий плач з її листа: «У малого Артура зараз немає батька... Якщо ти згубиш своє здоров'я... він залишиться круглим сиротою».

Ці слова про сирітство зачепили в душі Вільгельма той самий іржавий гачок, який сидів там із самого дитинства. Він згадав сірі коридори ліверпульського притулку, кпини хлопчаків у порту, холодні ночі, коли ніхто не підходив поправити ковдру й ніхто не шепотів на вухо лагідних слів. Він знав, що таке бути нічиїм сином. Він знав, як це — рости водяним щуром без батька і матері! І сама лише думка про те, що маленький хлопчик із Йоркширських пусток, який щойно навчився говорити «тату», пройде через те саме пекло, обпалила його такою люттю, якої він не відчував навіть у бою.

Його розум охопило справжнє гарячкове безумство. Він не міг повернути їй Томаса. Його кістки вже ніколи не піднімуться з бруду Фландрії. Але він, Вільгельм, дивом уціліла примара з портових доків, міг закрити цю пробоїну своїм власним тілом!

Вілл знову притис олівець до паперу і, майже прориваючи сірий шпитальний лист гострим грифелем, нашвидкуруч, задихаючись від власної зухвалості, дописав:

«Повір, він ніколи, ніколи, чуєш? Ніколи не буде сиротою».

Вільгельм відкинувся на залізне бильце ліжка, важко й часто дихаючи. Олівець випав із слабких пальців і з тихим стукотом покотився по підлозі, зникнувши під сусіднім ліжком пораненого. Написані слова дивилися на нього з паперу як смертний вирок власному минулому.

Це не було любовним зізнанням. Це було військове зобов’язання. Клятва сироти, який щойно підписав контракт із чужою долею. Він склав лист удвоє, ховаючи брудні ліві пальці в обрізок ковдри, і заплющив око. Перший крок у чуже життя було зроблено, і вороття назад більше не було.