Доки мене називають ним

Англія,

Південний Йоркшир, Шеффілд,

Листопад 1917 року

Далеко на північ від Пашендейле, за холодним і сірим морем, що невпинно б'ється об скелі Англії, осінь так само вступала у свої права, але тут вона пахла інакше — мокрим вересом, кам'яним вугіллям та гірким торф'яним димом Йоркширських пусток.

У маленькому котеджі на околиці промислового міста, де стіни були складені з грубого сірого каменю, панувала глибока нічна тиша, яку порушувало лише тихе цокання старого годинника на камінній полиці та шурхіт дощу за вікном.

Елайза Блеквуд сиділа за дерев'яним столом, присунутим впритул до шибки. Тьмяне, жовтаве світло однієї-єдиної гасової лампи вихоплювало з темряви кімнати її тонку постать, м'які контури плечей та пасма густого русявого волосся, що було недбало зібране на потилиці, але кілька неслухняних локонів усе ж таки упали на чоло.

Жінка тримала в руці перо, вдивляючись у чистий аркуш паперу. Її сіро-зелені очі, великі й глибокі, у яких зачаїлася втома довгих місяців очікування, відбивали блідий вогник гніту. Елайза писала листа Томасу.

Рядок за рядком вона виводила своїм акуратним, круглим почерком новини, які здавалися їй такими важливими тут, у їхньому маленькому світі, і такими крихкими порівняно з тим великим жахом, про який писали в газетах. Вона описувала, як підріс малюк Артур, як він уже впевнено тупає своїми маленькими ніжками по кам'яних плитах підлоги й намагається повторювати за нею слова.

Писала про те, що їй удається економити кожну пенні з капральського утримання, яке приходить з казначейства, і що вона знайшла підробіток — місцева крамарка віддає їй латати та шити постільну білизну й важкі портьєри.

Пальці Елайзи, тонкі й зазвичай делікатні, тепер були поколоті голкою, а шкіра на пучках стала шорсткою, але вона не скаржилася. Робота допомагала не думати. Допомагала втихомирити той глухий, постійний страх, що оселився під грудьми з літа шістнадцятого року.

Жінка задумливо зупинилась, чорнило на кінчику металевого пера заблищало. Елайзі раптом до болю, до фізичного щему в серці захотілося написати чоловіку про те, як сильно вона сумує. Про те, як їй не вистачає його великих, надійних рук, його важкого подиху поруч, коли нічна прохолода заповзає в кімнату. Так хотілося вилити тугу, яка душила щоночі, загорнути свої почуття в найтепліші, найніжніші слова, на які тільки була здатна її душа!

Але жінка завагалася. Томас... її добрий, чесний Томас був людиною дії, а не слова. Він народився і виріс серед суворих пагорбів Йоркшира, де чоловіків змалечку вчили стриманості. Отримавши від неї занадто ніжний чи чуттєвий лист, він, мабуть, лише зніяковів би в колі побратимів або сухо відповів би у наступному посланні: «У мене все добре, взуття сухе, годують справно, бережи себе й малого». Він не вмів і не любив говорити про такі інтимні речі вголос та на папері.

Елайза зітхнула, опустила руку й обережно поклала перо на край чорнильниці, вирішивши відкласти лист до ранку та повернула голову до вікна, де в темряві вгадувалися силуети сусідніх дахів. Оскільки Шеффілд працював на повну потужність для фронту, Елайза чула вдалині відгомін того, як за кілька кварталів звідси, на заводах Віккерса та Гадфілдса важкі парові молоти кують броню для танків та снаряди. Земля під будинком ледь помітно здригалася від роботи гігантських печей.

Війна... Ця проклята, ненажерлива потвора забрала з їхнього містечка все життя.

Елайза згадала той сонячний день у травні 1916 року, коли було сформовано їхній місцевий «Батальйон побратимів» — одинадцятий батальйон Західно-Йоркширського полку. Це була дивовижна і водночас страшна ідея уряду: закликати чоловіків з одного району, однієї фабрики чи однієї громади служити разом, обіцяючи, що так їм буде легше воювати пліч-о-пліч.

Тоді це здавалося святом. Уся головна вулиця містечка була прикрашена прапорцями, грав оркестр, а жінки плакали від гордості, провожаючи своїх чоловіків, братів, синів та сусідів. Вони всі йшли разом. Томас, старший майстер на сталеливарній фабриці, велеречивий коваль Джордж Вуден, його кузен, зовсім юний Чарлі Сміт, хлопці з бакалійної лавки, робітники з вугільних складів. Батальйон побратимів став живою копією їхнього містечка, перенесеною на фронт. Вони писали спільні листи, передавали вітання через сусідів, і кожна жінка в місті знала, що її чоловік стоїть в окопі поруч із тим, кого вона знає з дитинства.

Але тепер, через півтора року, ця велика втіха перетворилася на прокляття.

У 1917 році Шеффілд став одним із найважливіших промислових та збройових центрів Великої Британії. Місто повністю перейшло на військові рейки: місцеві сталеливарні заводи забезпечували фронт гарматами, снарядами та бронею, а на виробництвах через брак чоловіків масово працювали жінки, часто ризикуючи здоров’ям через токсичні хімікати.

Шеффілд зазнав величезних втрат серед своїх мешканців через участь у бойових діях.

Місто перетворилося на поселення вдів та наречених, які щодня з острахом дивилися на дорогу, чекаючи на листоношу. Якщо батальйон побратимів потрапляв під удар, жалоба приходила не в один дім — вона накривала цілі вулиці, зачиняючи вікна чорними фіранками одне за одним.

Елайза підвелася, підійшла до маленького ліжечка в кутку кімнати, де під важкою вовняною ковдрою тихо сопів малюк Артур. Вона поправила край ковдри, вдивляючись у його маленьке обличчя, що так нагадувало їй Томаса.

Нічна тиша, що досі оберігала крихкий спокій кімнати, раптово розірвалася. Різкий, майже лютий порив осіннього вітру з боку пусток ударив у стіну котеджу, змусивши старі рами жалібно заскрипіти. Наступної миті клямка на вікні не витримала, і стулки розчинилися навстіж, впускаючи всередину сире, холодне повітря. Важкі фіранки здибили до стелі, наче крила величезного нічного птаха.

Сильний протяг миттєво дихнув на гасову лампу, і її кволий тьмяний вогник, здригнувшись, згас, зануривши кімнату в непроглядну, густу темряву.

Від цього раптового гуркоту й холоду малюк Артур прокинувся. З кутка кімнати долинув його переляканий, тонкий дитячий плач.

Елайза від несподіванки здригнулася, серце в грудях обірвалося і важко забилося десь біля самого горла. У суцільній пітьмі, орієнтуючись лише на дотик, вона кинулася до вікна. Холодні краплі дощу сікли їй обличчя, волосся вирвалося із зачіски й плуталося на вітрі. Долаючи опір негоди, вона із зусиллям зачинила важкі стулки й повернула засув.

Руки жінки неслухняно тремтіли, коли вона навпомацки шукала на полиці сірники. Перший сірник зламався, другий лише чиркнув фосфорною голівкою об коробок, лишивши блідий синій слід у темряві, і лише з третьої спроби жовтий вогник нарешті торкнувся ґніту лампи. Світло повернулося, але більше не здавалося затишним, бо вихопило з мовчання кімнати тривожні, довгі, танцюючі тіні.

Повернувшись до столу, Елайза тихо зойкнула, притиснувши долоню до губ. Дощ, який увірвався в кімнату разом із вітром, забризкав усе її робоче місце. Великі брудні краплі впали прямо на аркуші паперу. Вітер приніс із собою темну куряву, сухий пил землі, який тепер чорними цятками осідав на столі. Акуратні, округлі рядки, які вона з такою ретельністю виводила весь вечір, розпливалися прямо на очах. Чорнило змішувалося з цією раптовою багнюкою, розтікаючись по паперу похмурими, брудними плямами. Слова про сина, про роботу, про надію — все потонуло в цьому іржавому болотному бруді, перетворившись на чорне німе місиво.

Жах, липкий та холодний, затис бідолашне серце жінки в свої лещата. Це було справжнє, гнітюче передчуття біди, що невідворотно переступила поріг мирного дому.

Артур у своєму ліжечку плакав дедалі дужче, заходячись від крику, і крізь сльози раптом виразно промовив те єдине слово, якого вчився останні місяці:

— Тату... Тату…

Елайза кинулася до нього, вихопила малюка з ліжка, міцно, майже до болю притискаючи його маленьке, гаряче тіло до своїх грудей. Її власні сльози, які жінка стримувала стільки тижнів, нарешті прорвалися гарячою лавиною. Вона ходила з дитям по темній кімнаті, криючись від залитого брудом столу та заколисувала його в такт цоканню годинника. Елайза плакала разом із сином, уткнувшись носом у його м'яке русяве волосся, і беззупинно, наче замовляння проти смерті, примовляла:

— Татко скоро повернеться, синку... мій маленький, мій хороший... Татко скоро до нас повернеться, він обов'язково повернеться…

Вона повторювала ці слова знову і знову, намагаючись заглушити ними шурхіт нічного йоркширського дощу, який у цю саму мить десь за тисячі миль омивав мовчазне, занурене в грязюку обличчя капрала Томаса Блеквуда.