Спадщина блазня: Попільний бал

«Реальність – лише частина фантасмагорії, яку ми проживаємо у власній голові. Не Доля визначає наш шлях, а вибори, які зрештою обертаються проти нас…»

Мармур тронної зали відмивали три дні.

Між білосніжними плитами не лишилось і малої багряної краплі, однак Аврелії досі здавалося, наче запах чужої крові лоскоче її ніс.

Після смерті королівського блазня в палаці повисла задушлива тиша. Це не була скорбота у звичному її розумінні. Радше туга юної принцеси за дешевими веселощами та безглуздим сміхом, який він залишав по собі.

Гуркіт важких дубових дверей обірвав натягнуту тишу.

Аврелія знуджено здійняла бліде підборіддя, відриваючи погляд від складок на пишній золотавій сукні.

Між громіздких половинок майнуло багряно-чорне сукно, і король Освальд стомлено зітхнув. Його важкий подих наче віщував провал чергового блазня. Він навіть не звів голови, коли тишу зали заповнив знущальний дзвін бубонців.

Нова іграшка. Нове звірятко, котре прийшло вимолювати золото дурощами.

Проте цей блазень не біг. Він рухався неспішно, і кожен його крок відбивався від кам’яних стін хижою луною.

— Шляхетні пані… – його оксамитовий голос пролунав неочікувано глибоко, без звичного верескливого пафосу, змусивши Аврелію завмерти. – Та вельможні панове, – продовжив він, ліниво крутячи в пальцях маротку. – Під стінами вашого гнилого палацу зюрмилися десятки невдах. Усі вони мріють розважити вас.

Блазень різко зупинився й підкинув маротку. Він схопив тонкий кінець біля самої підлоги, навіть не глянувши на неї. Потворно вишкірена голова на скіпетрі обвела присутніх.

— Але хіба здатні ці дурні розважити настільки витончених лицемірів? – він тихо реготнув, тільки в цьому сміхові не було й тіні веселощів. – Погляньте на власні обличчя. Золото Аурумгарду так обтяжило ваші кишені, що ви не в змозі тримати голови рівно. Воно покосило вас…

Це було на грані плахи. Варта біля дверей напружилася, перехопивши зброю, але сам король лише почесав сиву бороду.

Блазень зробив кілька швидких, котячих кроків. Бубонці задзвеніли у повітрі, а в наступну секунду він уже стояв біля королівського трону, зухвало схилившись над Освальдом. Занадто близько. Настільки, що навіть Аврелія могла чути запах попелу від його багряно-чорного костюма.

— Мій королю… – прошепотів він, заглянувши в стомлені очі правителя. – Задовольняти ваші примхи не так уже й важко.

— Однак тобі це досі не вдалося, – холодно кинув Освальд.

​Блазень різко схилив голову набік. Його шаперон із віслючими вухами хитнувся, а димно-зелені очі вперше увіп’ялися прямо в обличчя принцеси.

​— А я так не думаю, Ваша Величносте, – тихо, майже інтимно промовив він.

​Відштовхнувшись від пишного підлокітника трону, блазень зробив плавний крок назад і повільно опустився на одне коліно прямо перед Аврелією. Бубонці на його грудях востаннє здригнулися й затихли, залишаючи принцесу наодинці з його пильним поглядом.

— Моя королево… – неголосно звернувся блазень, взявши дівчачу руку в затягнену рукавичками долоню. Він схилився, і його губи торкнулися тендітної шкіри в короткому цілунку. – Ігнатіус до ваших послуг. Заради вас я ковтну не тільки меч, але і власну гордість.

Спершись на сталеву маротку блазень різко виструнчився. Його димно-зелені очі зачепилися за рожеві щоки Аврелії, котра збентежено відвела обличчя.

— Це не припустимо, – гаркнув Освальд, здригнувшись на власному троні. – Варто, схопіть його й викиньте з палацу!

— Ні! – заперечила принцеса. – Батьку, я хочу, аби ви залишили його.

Важкий погляд короля переповз з дочки на худорляву постать блазня. Він оглянув Ігнатіуса з ніг до голови й звучно видихнув через ніс.

Презирство й огида – саме те, що ніколи не сходить з наділених статусом облич.

— Хочеш розважати мою дочку? – непохитний голос короля став шорстким, наче старий папір. – На псарні звільнилося місце, якраз для тебе.

Освальд махнув рукою старому камергеру – той опинився біля них за мить, наче затримка обов’язково призвела б до смерті.

— Стоуне, відведи блазня до псарні, якщо до заходу сонця я знову побачу його біля дочки – киньте на поталу гончим.

Камергер відкрив рота, і з його горла вилетів низький писк, коли Ігнатіус ступив уперед, опустившись на одне коліно.

— Ваша воля – закон для дурня, Ваша Високосте.

— Стоуне, – знову гаркнув король.

— Слух… – затнувся камергер. Його голос звучав неприродно високо, а як тільки той підскочив до блазня, й зовсім зірвався на писк. – Слухаюся, Ваша Величносте!

Вони покинули залу так само швидко, як згасало вечірнє світло. Ігнатіус відчував погляд Аврелії, який тягнувся за ними, аж доки гуркіт дубових дверей не поставив крапку в його виставі.

Тепер він – частина палацу. Співучасник кривавого правління та золотої ери Аурумгарду.

Стоун вів Ігнатіуса темними звивистими коридорами. Він майже не опирався на товсту тростину, тому блазень припустив, що та виконувала зовсім іншу роль. Періодичний стук палиці об мармур розходився глухим звуком, аж доки вони опинилися на вулиці. Легкий подув сирого вечірнього вітру торкнувся обличчя Ігнатіуса і той дозволив собі озирнутися.

Громіздка постать палацу нависала над ними, безсоромно торкаючись захмареного неба гострим шпилем північної вежі. Попри світлий колір мармуру вона виглядала зловісно й демонічно, наче зведена архітектором зі самого пекла.

Мовчання камергера обірвав лютий гавкіт, коли вони наблизилися до псарні. Гончі кинулися в бік різнобарвного сукна, від чого міцні ланцюги напнулися на їхніх шиях з гучним брязкотом.

— Сподіваюся вони обдеруть твої кістки до ранку, – пригрозив Стоун.

Його голос звучав настільки безглуздо, що Ігнатіус ледь стримав сміх.

— Слухай сюди, нікчемо, – знову заговорив він. – Твоя робота проста – смішити принцесу, коли їй нудно, і мовчати, коли їй весело.

— Ви такий цікавий, камергере, – усміхнувся Ігнатіус. – Не впевнений, що дурний блазень запам’ятає це.

На підстаркуватому обличчі Стоуна сіпнулося око, але він видихнув і продовжив:

— Не дивитися в очі. Не чіпати суконь. Не торкатися принцеси. Якщо вона заплаче – ти помреш, якщо сміятиметься надто голосно – ти помреш.

Ігнатіус зупинився біля входу до псарні й повільно провів пальцями по вишкіреній голові на маротці.

— Який незвичний набір правил, – хмикнув він, вдивляючись у згорблену спину камергера. – А якщо принцеса віддасть наказ дивитися тільки в її очі?

Стоун зігнорував його запитання. Він повернувся до палацу, під супровід протяжного виття гончих і пильного погляду блазня.

Ігнатіус увійшов до псарні, як тільки висока й худа тінь камергера щезла у вечірніх сутінках. Сморід старих гончих просочився в ніс миттєво. Стиснувши пальцями перенісся, молодик видихнув і пройшов углиб до купки перепрілого сіна.

Гавкіт не вщухав. Одна з молодших собак яро рвалася на зустріч оголеній горлянці. Її зуби клацали, а слина, здавалося, от-от заллє брудне сукно.

— Ти не мого життя повинна так жадати, – мовив він, знімаючи шаперон.

Туга мотузка нарешті перестала впиватися в шию. Ігнатіус потер шкіру шершавими пальцями й відкинув кольорову шапочку на купу сіна. Бубонці одиноко задзвеніли, але хутко змовкли в навколишньому хаосі.

— Зміна варти! – почулося з вулиці.

Зброя задзвеніла об обладунки. У темряві троє вартових пройшли повз псарні й зникли у лабіринтах палацу.

«Під сіном, де спить стара гонча», – зашепотів дзвінкий голос Аспера в голові, й Ігнатіус кинувся повз готові до атаки пащі.

Він важко опустився на коліна поряд з кістлявою собакою. Та повільно здійняла морду, аби поглянути на нове звірятко в їхньому загоні, й байдуже ткнулася носом у власні худі лапи. Від такої картини молодик мимоволі нахмурив брови, але швидко зарився руками в сіно. Він відкидав його у боки, доки нігті не дряпнули щось тверде. Намацавши знахідку, Ігнатіус криво всміхнувся й потягнув за вогку тканину. Він сів на землю. Дрібне сміття посипалося на коліна, а услід йому випав срібний годинник.

Ігнатіус відклав решту згортка й взяв до рук старий механізм, який досі невблаганно цокав. Розбите скло жалісно блиснуло у місячному сяйві, коли молодик перевернув його. На звороті вигравіювали невелике зображення попільної квітки.

Він поглянув на стрілки.

— Чверть на десяту, – прошепотів Ігнатіус і таки не стримав пориву заритися пальцями в шерсть старої собаки. – Ти охороняла його спадщину.

Гонча тяжко видихнула з протяжним гортанним рипінням.

«Л. де Вальє», – було витиснуто на шкіряній обгортці захованого щоденника, коли Ігнатіус нарешті взяв його до рук. Перші сторінки зайняли акуратно виведені пером вірші. Далі – швидкі записи, які нелегко було розібрати в темряві.

Він схилився над пожовклими сторінками, відчуваючи часте тваринне дихання зовсім поруч.

«Третій день перед квітневими календами. Уперше я ночуватиму в псарні. Собаки гавкають без упину, а смердить тут так, що мене починає нудити. Та додому я не повернуся. Якщо брат мав рацію, то нехай його слова доведе сама Доля, а не моя втеча.»

— Який же дурень, – скривився Ігнатіус, дочитавши перший запис.

Він знайшов чисту сторінку в кінці безглуздої писанини і вкладеним дерев'яним огарком вивів: зміна варти біля північної стіни – чверть на десяту.