Спадщина блазня: Попільний бал

«Підйом», – єдине, що почув Ігнатіус перш ніж на нього вилили відро льодяної води. Він схопився на ноги миттєво, доки Стоун задоволено шкірився.

Кинувши йому не зовсім чисту ганчірку, камергер поставив на підлогу інше – повне відро. Він із насолодою спостерігав, як із вигадливого блазенського коміра стікала вода, просочуючи тонкий шовк кольорового вбрання.

Його присутність знову здійняла виття гончих. Тому камергер не вигадав нічого краще, як заспокоїти їх постукуванням тростини об землю.

— Змий свій бруд, блазню, – пропищав Стоун. – Король не терпить сміття, а ти – перша гида, яку він бачить зранку. Якщо до початку авдієнції з королем від тебе тхнутиме псиною, я особисто відірву ці бубонці й запхаю тобі в горлянку.

Ігнатіус провів рукою по обличчю, змахнувши воду, яка капала з мокрого волосся. Його губи розтягнула широка посмішка.

— Така турбота, Стоуне, – процідив він. – Чи не боїшся ти, що одного дня ці звірі в клітках видеруть тобі очі, а твоя палиця ніяк не допоможе?

Камергер здійняв тростину й впер брудний кінець в груди Ігнатіуса. З неочікуваною для стариганя силою він навалився на неї, від чого молодик, не втримавши рівновагу, повалився назад у купу сіна. Стоун схилився над ним так низько, що сморід від його гнилого дихання залоскотав ніс.

— Ці псини знають своє місце, – прошипів він. – На відміну від тебе, блазню. Ти – лише іграшка принцеси, яку вона скоро зламає так само, як і попередні.

Стоун вирівняв згорблену спину і мовчки покинув псарню.

Тільки тоді молодик дозволив собі з важким зітханням закинути голову назад. Він до болю стиснув зуби, однак фраза коротконогого таргана засіла в думках.

«Тарган – саме таке ім’я чудово пасує його особі», – подумав Ігнатіус перш ніж різко виструнчитися.

Він мигцем поглянув на стару гончу в кутку й почав розстібати ґудзики котарді. Ті задзвеніли один за одним, нагадуючи про його титул. Дурний вискочка. Брудний блазень. Житель смердючої псарні.

Ігнатіус різко стягнув зі себе сукно. Намочивши ганчірку, він зі силою притиснув до грудей колючу тканину та провів униз, майже інстинктивно оминаючи татуювання. Невелике, дещо навіть тендітне зображення попільної квітки у нього під серцем. Її отрута могла вбити одним лише дотиком, але краса зводила з розуму навіть наймогутніших правителів. Колись, ще до падіння королівства, вона була невід’ємною частиною Попільного палацу.

Молодик вкинув ганчірку у відро. Вода плеснулася йому на костюм, однак він не звернув на це увагу. Стати більш гидким Ігнатіус уже не міг, як і змити бруд тутешнього місця.

Король і принцеса очікували на кривляння блазня за довгим столом. Той гнувся від їжі, яку вони згодом викинуть, аби слуги могли підібрати недоїдки зі срібних тарілок.

Освальд оглянув Ігнатіуса з ніг до голови, але байдуже опустив погляд до їжі.

— Від тебе досі тхне псарнею, блазню, – озвалася Аврелія, відпиваючи з чаші.

— Це єдиний запах, на який я заслуговую, моя пані, – Ігнатіус неспішно опустився на одне коліно, наче лицар, приклав маротку до грудей. – Сподіваюся, що не зіпсував ваш звірячий апетит.

Принцеса вперше здійняла на нього срібний погляд. Гострий і холодний, ніби під її тендітною шкірою розлився дорогоцінний метал замість живої й гарячої крові.

— Ти запізнився, – кинула вона. – Тепер я не голодна.

— Прошу пробачити мою нетактовність, – блазень опустив підборіддя нижче. – Можливо, я зможу отримати вашу милість віршами?

Аврелія елегантно стенула плечем і покрутила чашу в тонких пальцях.

— Я на коліна пав, – почав Ігнатіус і без дозволу випростався перед королівськими особами. – Та не пред вами.

Він змахнув мароткою. Пальці закутані в кольорові рукавички огладили вишкірену голову, а сам блазень заговорив уже із нею.

— На ключ закриті в вашім серці брами – із золота вони, з міцної сталі.

Ігнатіус ступив до столу – вихопив зі срібної тарілки виноградину.

— Не чути вам людських моралей, – він підкинув її в повітрі, а спіймавши, розкусив зубами. – І нащо вам шукати правди грані..?

— Досить одноманітно, – перебила принцеса, повторюючи його жест із темною ягодою.

Він глибоко розсміявся, але одразу продовжив:

— Я не поет, помітьте, моя пані.

Аврелія не відривала погляду від димно-зелених очей.

— Я вас розважити жадаю в тім убранні, яке не личить принцам, знаті.

— Авреліє, тобі вже час на урок, – озвався Освальд, дзенькнувши ложкою об тарілку. – Професорка Лаверна очікує на тебе.

— Прийшов же час, моя шляхетна пані, – виголосив Ігнатіус, відступивши так різко, що бубонці на його костюмі здійняли вереск у тиші зали. – Нудитися вам в душній кімнаті.

Король вдарив кулаком об стіл.

— Стули свого рота, брудний блазню.

— Я хочу, аби він був присутнім на уроці з астрономії.

— Авреліє, ти – принцеса…

— Батьку, – вона урвала його ледь не на пів слова й встала з-за столу. – Завдання блазня – розважати мене. Невже ви хочете, аби я померла від нудьги, доки стара Лаверна буде вкотре торочити мені про важливість кожного небесного світила?

Ігнатіус поглянув на короля й здійняв маротку до свого обличчя. Він обхопив сталеву голову пальцями та попри наказ, заговорив високим писком Стоуна:

— Невже вона може померти, дурний блазню? – обернувшись до королівських осіб, він відповів уже своїм голосом. – Ні, моя королева житиме вічно.

Освальд різко вихопив чашу зі столу. Король зробив кілька довгих ковтків і зрештою змахнув вільною рукою.

— Авреліє, професорка очікує на тебе, – він відставив напій. – Ти – принцеса, тому поводься відповідно свого статусу.

Вона присіла в демонстративному реверансі й пройшла повз довгий стіл.

— Блазню, – покликала Аврелія. – За мною.

Ігнатіус слухняно поплівся за нею. Вони рушили коридорами до північної вежі під шурхіт її пишної сукні й дзвін бубонців з його костюма.

Кожен її крок здавався легким і витонченим, наче перед Ігнатіусом пурхав безневинний метелик. Аврелія не втратила королівської постави навіть тоді, коли вони підіймалися закрученими сходами. Це не було чимось диким, радше незрозумілим для молодика. Не витримавши, він усе ж заговорив:

— Моїй королеві не тисне такий тугий корсет? – Ігнатіус помітив, як вона зітхнула. – Часом блазню здається, що ви от-от задихнетеся у всій цій розкоші.

— Якщо ти ще хоч раз назвеш мене королевою при батькові, – Аврелія на мить озирнулася. На її губах грала легка усмішка. – Тебе дійсно згодують голодним гончим.

— Але ви цього не допустите, – це не було питання, але принцеса ледь помітно, невпевнено кивнула. – Моя королева сама обрала дурного й безпорадного блазня.

Вона різко зупинилася, від чого Ігнатіус майже наступив на крайку її золотавої сукні. Аврелія повернулася й заглянула йому в очі.

— Ти називаєш мене королевою, – заговорила вона, і блазень кивнув, наче підтверджуючи її слова. – Та часом я думаю, що корона на моїй голові трималася б недовго.

Ігнатіус застиг. Навіть, якби він хотів щось відповісти, то це не пасувало би дурному блазню. Він мовчки рушив за нею далі, аж доки принцеса не зупинилася поряд із черговими дверима.

— Авреліє, можна я запитаю щось на грані плахи? – надто серйозно почав він, про що майже пошкодував. Легке кивання – уся її відповідь, як і до цього. – Як звали блазня, котрий був при дворі до мене?

Сріблястий погляд упав кудись до холодного мармуру. Вона нахмурилася, але це була лише мить, перш ніж на її обличчі знову з’явилася королівська пиха. Принцеса задерла бліде підборіддя, наче навмисне уникаючи його очей.

— Це не має абсолютно ніякого значення.

Аврелія відчинила двері до палати наук. Вона просковзнула до середини невимушено й гордо, ніби якусь хвилину тому не зізнавалася блазневі в неправильності власних вчинків.

Ігнатіус до болю стиснув в пальцях маротку.

— Я майже повірив тобі… – прошепотів він і увійшов до палати за нею.