Спадщина блазня: Попільний бал

— Ви запізнилися, – констатувала Лаверна.

Аврелія присіла у винуватому реверансі, хоч Ігнатіус і сумнівався, що її жест був щирим.

— Перепрошую, професорко, – почала принцеса. – Батько затримав мене під час вранішнього приймання їжі.

Блазень пройшов палатою – тісною кімнатою, яку завалили книгами, картами й рештою матеріалу для навчання Аврелії. Під самим вікном прилаштували телескоп, а в кутку – різьблений золотими квітами клавесин.

Ігнатіус завмер поряд із ним, провівши пальцями зображенням попільної квітки. Він озирнувся, але коли помітив, що Лаверна не звертає на нього увагу, натиснув кілька клавіш.

— Принцесу затримав не король Освальд, а радше її бажання послухати нісенітниці блазня.

Аврелія кинула на нього швидкий погляд – німий наказ замовкнути. Вона опустилася за невеликий стіл і крутнула армілярну сферу. Так само Освальд керував Долею всього Аурумгарду – дотиком одного лише пальця міг перевернути з ніг на голову ціле королівство.

— Мої уроки – це не навчання вишивання й не гра на клавесині, – сухо кинула жінка, гортаючи підручник. – Ваші запізнення неприпустимі.

— Але… – спробувала заперечити Аврелія.

— Жодних «але», мені все одно принцеса ви, королева чи простолюдинка, – Лаверна віддала їй книгу й взяла до рук іншу. – Відсутність пунктуальності говорить про вашу нетактовність чи відсутність манер, а також це неповага до мене.

— Перепрошую, професорко, більше такого не повториться.

Аврелія опустила погляд у підручник.

Жінка пройшла до вікна. Стук її невисоких підборів заповнив палату, а темно-синя сукня здригнулася, коли вона різко зупинилася.

— Люди люблять думати, що світ обертається навколо них, – Лаверна мигцем глянула на блазня, який стер пальцем пилюку на одній із книг. – Астрономія, як і будь-яка інша наука, створена для того, аби лікувати цю хворобу.

Блазень відірвався від свого заняття, а зухвала усмішка розтягнула його губи.

Стара професорка розповідала про астрономію, однак він готовий був заприсягтися, що йшлося далеко не про зірки.

Ігнатіус пройшов повз десятки запилюжених книг. Коли в нього ще була власна бібліотека, кожна сторінка залишалася ідеально чистою й доглянутою. Це вкотре нагадувало, що його дому більше не існує. Зараз він був лише брудним блазнем, а все, що в нього залишилося – спогади. Фантасмагоричні дні, які відчувалися рівно так само, як пилинки на усьому в палаті знань.

— Сьогодні ми поговоримо про рух небесних тіл, Авреліє.

Лаверна торкнулася зібраного в пучок темного волосся. Тьмяне світло з вікна робило кожну її зморшку надто глибокою, безмовно натякаючи на її вік.

— Я теж колись думав про небесні світила, – втрутився Ігнатіус.

Він ступив до клавесина й провів по його клавішах так, що палату заповнила фальшива мелодія.

— Візьму на себе сміливість запитати, – Лаверна перегорнула сторінку й спокійно продовжила: – До чого ж ви додумалися, вельмишановний…

— Ігнатіус, – представився він. – Не пам’ятаю, професорко, вони мені так і не відповіли.

Блазень скривився в невинній усмішці. Він чув, як тихо хмикнула Аврелія, і бачив, як та похапцем поглянула на нього. Проте холодний тон Лаверни не змінився:

— Прошу блазня покинути палату разом із його недоречними жартами. Можете дочекатися завершення уроку поза Паладіумом знань.

Ігнатіус на мить задумався. Він перекинув маротку з руки в руку й ліниво сперся на неї, нахилившись уперед.

— У людському тілі двісті шість кісток, – недбало кинув він. Аврелія вперше від початку уроку відкрито здійняла підборіддя. – Жодна з них не була за межами цієї планети. А ви витрачаєте час принцеси на речі, які ніколи не стануть реальністю.

— Ігнатіусе, звідки ви це знаєте?

Він стенув плечима, наче сказав щось буденне й зрозуміле кожному дурню.

— Я просто дурний блазень.

Повернувшись на одній нозі, Ігнатіус покинув палату знань. Погляди прилипли до нього настільки міцно, що як тільки двері за ним зачинилися, захотілося струсити їх.

Професорка мала рацію: люди – сліпці. Королі не помічають жебраків і простолюдин. Натомість ті – уперто ігнорують безлад і хаос.

За вікном розквітав черговий сірий ранок. Сонце ще не піднялося достатньо високо, аби залити своїм світлом коридори палацу, тому той безсоромно відкидав химерні тіні. Вони тягнулися блідим мармуром, наче тріщини на старому посуді.

Бубонці на костюмі весело дзвеніли. З кожною хвилиною вони дратували дедалі сильніше, але стягнути кольорове сукно він не міг.

Ігнатіус завернув за ріг. Черговий коридор у масивній клітці замку, але звідти на нього вилетів високий чоловік. Від їхнього незграбного зіткнення той ледь втримав сувій, а молодик таки впустив маротку. Сталевий скіпетр гучно дзенькнув об мармур, приховуючи лайку.

— Старший камергере, – усміхнувся блазень і різко нахилився.

— Блазню, трясця твоїй матері.

— Моя матір тут ні до чого, – реготнув він. – Принцеса на занятті з професоркою Лаверною, якщо ви шукаєте саме її.

— Звісно, – хмикнув камергер і машинально провів долонею по обличчю. – Хто ж, як не ти, повинен знати, де зараз Аврелія.

— Блазень трохи більше освічений, ніж ви уявляєте, старший камергере Даріан, уже час це прийняти.

М’яз на обличчі чоловіка сіпнувся.

Даріан здавався молодшим, ніж був насправді. Навіть легкий розсип зморшок на обличчі не видавав його років, хоч у смоляному волоссі після падіння Попільного королівства і почали проступати перші плями сивини. Ігнатіус давно це помітив, але сказати не наважувався.

— Тобі час навчитися слідкувати за язиком, – Даріан озирнувся, наче збирався повідомити йому таємницю. – Король обговорював зі мною способи твоєї страти. Що буде витонченіше – згодувати тебе гончим, чи познайомити з плахою та сокирою.

Ігнатіус демонстративно задувався.

— Я покажу краще трюк із ковтанням шпаги.

Даріан різко схопив його за вигадливий чорний комір і зі силою притиснув до холодної стіни. Він виплюнув в обличчя навпроти кожне слово.

— Візьми приклад із Люціана і прикуси язика, інакше все, що тебе чекає – страта.

Камергер відпустив його й різко відступив. Знову озирнувшись, Даріан обсмикнув блазенське вбрання і вже тихіше додав:

— Просто замовкни хоч раз, дурню.

— Я сам вирішу, – Ігнатіус злегка відштовхнув його в груди. – А зараз я іду їсти.

Він перехопив маротку.

Кожен крок дзвенів у тиші широкого коридору, доки позаду чулося клацання взуття старшого камергера. Звісно, Даріан знав, який ризик приховував кольоровий костюм. Знав усе, що коїлося під віслючим шапероном.

Ігнатіус залишив його застереження без уваги. Йому було байдуже, а ще – порожній від учора шлунок уже влаштовував власний голодний бал. Єдиною його ціллю зараз був цілком законний штурм королівської кухні, де він збирався підслухати кілька цікавих пліток від прислуг.

Сподіваючись, що Стоун зараз деінде, тільки не стоїть над головами бідних жінок, молодик швидким кроком спустився сходами. У цю частину палацу майже не проникало вранішнє сонячне світло. Місце, де найчастіше збиралися слуги, наче спеціально вирішили приховати від зайвих очей.

Старі двері зі скрипом відчинилися під натиском Ігнатіуса. Він увійшов до середини й оглянув заставлену посудом кухню. Підлогою розсипали мокре пір'я, а в повітрі висів стійкий запах печеного м'яса та картоплі. Молодик вдихнув його з насолодою, наче вперше відчув, як солодко могла пахнути їжа.

— Матір Доля! – зойкнула жінка, впустивши порожню миску собі під ноги.

Ігнатіус рвучко повернувся на звук і помітив не молоду кухарку. Її колись білий фартух вкривали багряні плями, а спрацьовані руки, мабуть, досі смерділи сирим м'ясом.

— Перепрошую, пані, – він усміхнувся. – Блазень настільки вродливий?

Однак жінка не розсміялася. Вона підійшла до нього й зупинилася занадто близько – настільки, що Ігнатіус інстинктивно відступив на пів кроку.

— Це неможливо, – ледь не прошепотіла кухарка.

Її каштанові очі округлилися, а рука смикнулася в пориві торкнутися обличчя під шапероном.

— Що саме? – нахмурився молодик.

— Ти так схожий на спад… – вона затнулася, а озирнувшись, звучно ковтнула. – На спадкоємця де Вальє.